Читать книгу Чому не Еванс? - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 3

Боббі сів навколішки біля чоловіка, але сумнівів не лишалося. Той помер. Остання мить просвітлення, раптове запитання і – кінець.

Доволі знічено Боббі заліз у кишеню померлого й, діставши шовковий носовичок, святобожно покрив ним обличчя чоловіка. Більше він нічого зробити не міг.

Тут молодик помітив, що разом із носовичком із кишені він вийняв щось іще. То була фотографія, і, повертаючи її до кишені, Боббі глянув на зображення.

На ньому була жінка, вигляд якої дивовижно западав у пам’ять. Приваблива жінка з широко розставленими очима. Дуже молода, на вік точно до тридцяти, але на Боббі справила враження радше не її краса, а те, як ця краса вмить захоплювала. «Таке обличчя, – подумав він, – нелегко забути».

Обережно, можна навіть сказати, з повагою, він вклав світлину назад у кишеню, звідки перед тим дістав, а потім повернувся на своє місце – чекати на прибуття лікаря.

Час тягнувся дуже повільно – принаймні так здавалося молодикові в очікуванні. До того ж щойно йому спала на думку одна річ. Він пообіцяв батькові пограти на органі під час вечірньої служби о шостій, а зараз уже десять до шостої. Звичайно, той зрозуміє, які обставини затримали сина, але водночас Боббі пошкодував, що не попросив лікаря передати батькові повідомлення. Превелебний Томас Джонс був людиною вкрай нервовою, ба більше, справжнім панікером. Коли він панікував, його травний тракт відмовлявся працювати, і вікарія мучив жахливий біль. Боббі, хоч і вважав батька вбогим старим ослом, ставився до нього з великою теплотою. Тим часом превелебний Томас вважав свого четвертого сина вбогим молодим ослом і, маючи в собі терпимості менше, ніж Боббі, постійно прагнув його «виправити».

«Бідний старий, мій батечко, – подумав Боббі. – Метатиметься як загнаний звір. Навіть не знатиме, чи починати службу. Доведе себе до болю в животі, а тоді повечеряти не зможе. Йому невтямки буде, що я ніколи не підвів би його, якби тільки не мав на це нездоланних обставин. Але він не здатен подивитися з цього боку. Всі люди за п’ятдесят позбавлені здорового глузду – накручують себе через бозна-що, не варте уваги. Мабуть, їх неправильно виховали, і тепер вони нічого не можуть зробити. Бідний мій батько, у нього мізків менше, ніж у курчати!»

Боббі сидів і думав про батька з ніжністю й роздратуванням. Усе його життя вдома здавалося суцільною величезною жертвою батьковим дивним ідеям. Містер Джонс, однак, гадав, що насправді це суцільна жертва з його боку, непомічена й недооцінена молодшим поколінням. Отак по-різному можна дивитися на те саме.

І де ж це лікар застряг? Можна було вже й повернутися!

Боббі підвівся і похмуро переступив з ноги на ногу. Цієї миті почув щось над головою і звів очі, вдячний, що допомога наспіла, і він тут уже не потрібний.

Але то був не доктор Томас, а лише якийсь незнайомець у штанах для гольфу.

– Агов, – озвався новоприбулий. – Тут щось трапилося? Нещасний випадок? Я можу чимось вам допомогти?

То був високий чоловік із приємним тенором. Боббі не міг роздивитися його краще, бо швидко сутеніло.

Молодик пояснив, що сталося, під акомпанемент приголомшених коментарів незнайомця.

– Я можу чимось допомогти? – запитав той знову. – Покликати когось абощо?

Боббі пояснив, що допомога має от-от прибути, і запитав, чи, бува, нікого не видко.

– Поки нікого.

– Розумієте, – вів далі син вікарія, – о шостій у мене зустріч.

– А ви не хочете полишати…

– Ні, не хотілося б, – відказав Боббі. – Тобто я розумію, що бідолашний загинув, що вже нічого не змінити, та водночас…

Він замовк, бо йому було складно перетворити фонтан емоцій на слова.

Незнайомець, однак, начебто зрозумів.

– Ясно, – сказав він. – Дивіться, я спущуся – якщо, звісно, побачу в цій темряві, куди йти – і почекаю на підмогу.

– О, серйозно? – вдячно перепитав Боббі. – Розумієте, справа в моєму батькові. Він хороша людина, і деякі речі його засмучують. Вам там видно щось? Отут ліворуч, тепер праворуч. От і все. Не дуже складно.

Він підбадьорював чоловіка й підказував дорогу, поки вони не опинилися поряд на вузькому плато. Незнайомцеві було років тридцять п’ять. Його нерішучому обличчю бракувало монокля чи вусів.

– Мене тут ніхто не знає, – сказав він. – Моє прізвище Бассінґтон-ффренч, до речі. Приїхав подивитися на будинок. Послухайте, ну який жах! Він що, зірвався?

Боббі кивнув.

– Туманець опустився, – пояснив. – А тут небезпечна ділянка стежки. Ну, побачимося. Дуже вам дякую. Я мушу бігти. Це вельми люб’язно з вашого боку.

– Та ну що ви, – заперечив другий чоловік. – Будь-хто на моєму місці вчинив би так само. Не можна цього бідолашного лишити тут самого. Одне слово, це якось не гідно.

Боббі видерся нагору стрімкою стежкою. Помахавши чоловікові звідти, він побіг до батька. Аби заощадити час, молодик перестрибнув через паркан церкви, замість зайти крізь хвіртку. За його стрибком у вікно спостерігав вікарій і, слід сказати, абсолютно не схвалював цього.

Було п’ять по шостій, та дзвони ще лунали.

Звинувачення і виправдання відклали на кінець служби. Боббі, задиханий, упав на ослінчик і почав умикати регістри старого органа. Думки й настрої скомандували пальцям заграти похоронний марш Шопена.

Пізніше, скоріше засмучений, аніж розлючений (як він сам виразно пояснив), вікарій почав відчитувати сина.

– Якщо не можеш зробити як слід, любий Боббі, – почав він, – краще взагалі не братись. Я знаю, що в тебе й твоїх молодих друзів відсутнє поняття часу, але є Той, кого не можна змушувати чекати. Ти сам запропонував зіграти на органі. Я тебе за язик не тягнув. Натомість ти вирішив легкодушно пограти в гру…

Боббі здалося, що краще втрутитися, доки батько не зайшов надто далеко.

– Пробач, тату, – сказав він бадьоро й безтурботно, як говорив на будь-яку тему. – Цього разу це не моя провина. Я стеріг тіло.

– Що стеріг?

– Я вартував одного нещасного, який зірвався зі скелі. Знаєш, отам, де прірва, біля сімнадцятої мітки. Тоді саме спустився туман, і він, мабуть, ступив просто в урвище.

– Святі небеса! – вигукнув вікарій. – Яка трагедія! Він ураз помер?

– Ні, він лежав непритомний. Помер одразу після того, як доктор Томас пішов по допомогу. Але, звісно, я відчував, що мушу побути там – не можна ж було просто встати й піти. А потім прийшов іще один чоловік, тож я передав йому роль головного плакальника й щодуху прибіг сюди.

Вікарій зітхнув.

– Ох, любий мій Боббі, – промовив він. – Невже ніщо не може пройняти твого навдивовижу черствого серця? Слів немає, як мене це смутить. Ти опинився віч-на-віч зі смертю – з раптовою смертю. І наважуєшся про це жартувати! Тебе це не вражає! Все… все піднесене, святе – це лише жарти для твого покоління.

Боббі переступив з ноги на ногу.

Якщо вже батько не розуміє, що люди жартують про те, від чого їм недобре, то що ж – батько не розуміє. Такого не поясниш. Коли смерть і трагедія входять у твоє життя, доводиться триматися.

Але чого ще можна було чекати? Ніхто з тих, кому за п’ятдесят, цього не розуміє. Дивні в них погляди на життя.

«Думаю, це все війна, – терпляче пояснив собі Боббі. – Вона їх прибила, і вони так і не повернулися до нормального стану».

Молодикові було соромно за батька й шкода його.

– Пробач, тату, – сказав він, чудово розуміючи, що всі пояснення – марні.

Вікарієві шкода було свого сина – він здавався спантеличеним – але також і соромно за нього. Хлопчик не усвідомлював усієї серйозності життя. Навіть його вибачення були бадьорими й нещирими.

Вони йшли додому, докладаючи нелюдських зусиль, аби знайти виправдання один одному.

Вікарій думав: «Цікаво, коли вже Боббі знайде собі заняття?..»

Його син думав: «Цікаво, скільки мені ще тут стирчати?..»

А втім, вони обидва дуже любили один одного.