Читать книгу Чому не Еванс? - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 6

Повернувшись додому, в будинок вікарія, Боббі зрозумів, що смерть Алекса Прітчарда ще його переслідує. Йому повідомили, що містер та місіс Кейман хотіли з ним зустрітися, зараз вони в кабінеті його батька. Боббі пройшов туди й побачив, що батько відважно веде повноцінну розмову, без особливого, щоправда, задоволення.

– А! – сказав він із відтінком полегшення. – От і Боббі.

Містер Кейман звівся на ноги й рушив до молодика, простягнувши руку. Це був кремезний рум’яний чоловік, який міг би здатися щирим, якби не дещо холодний погляд, що руйнував ілюзію сердечності. Щодо місіс Кейман, то вона, хоч і наділена грубою зухвалою привабливістю, майже не мала нічого спільного із власною світлиною з минулого й ані краплі тодішньої замисленості. Власне, думав Боббі, якби вона не впізнала свого фото, то навряд чи це вдалося б комусь іншому.

– Я приїхав із дружиною, – пояснив містер Кейман, міцно, до болю стискаючи руку Боббі. – Мусив підтримати її. Амелія, звичайно ж, приголомшена.

Місіс Кейман шморгнула носом.

– Ми от чого прийшли до вас, – вів містер Кейман далі. – Розумієте, брат моєї бідолашної дружини помер, можна сказати, у вас на руках. Тож, ясна річ, їй хотілося дізнатись якомога більше про його останні хвилини.

– Безумовно, – сказав Боббі засмучено. – О, безумовно.

Він нервово посміхнувся і тієї ж миті почув батькове зітхання – зітхання християнського смирення.

– Бідолашний Алекс, – примовляла місіс Кейман, промокуючи очі носовичком. – Бідолашний, бідолашний Алекс.

– Знаю, – відповів Боббі. – Це жахливо.

Він зніяковіло посовався.

– Послухайте, – сказала місіс Кейман, з надією дивлячись на молодика. – Якщо на прощання він щось говорив чи просив щось переказати, я, звісно, хочу знати.

– О, розумію, – мовив той. – Але він, власне, нічого не сказав.

– Узагалі нічого?

Місіс Кейман, здавалося, не вірила й була розчарована відповіддю. Боббі почувався винним.

– Ні, узагалі нічого.

– Так воно й краще, – з похмурою урочистістю оголосив містер Кейман. – Відійти непритомним, без болю, Амеліє, це слід вважати благословенням.

– Так, мабуть, слід, – погодилася вона. – Думаєте, йому не було боляче?

– Певен, що ні, – відказав Боббі.

Місіс Кейман глибоко зітхнула.

– Ну, і на тому дякую. У глибині душі я сподівалася, що він залишив повідомлення, але тепер бачу, що так воно краще. Бідолашний Алекс. Такий хороший чоловік, так любив подорожувати.

– Справді? – сказав Боббі. Він пригадав бронзове обличчя і блакитні очі небіжчика. Цей Алекс Прітчард – приваблива особистість, приваблива навіть на порозі смерті. Дивно, що в сестри йому дісталася місіс Кейман, а в зяті – містер Кейман. Боббі відчував, що Алекс заслуговув на більше.

– Ох, ми дуже вдячні вам, – промовила місіс Кейман.

– О, ну що ви, – відказав Боббі. – Тобто… хіба я міг вчинити інакше… ну, тобто…

Молодик безнадійно затинався.

– Ми цього не забудемо, – додав містер Кейман. Боббі довелося ще раз пережити його болісне рукостискання. Потім свою слабку руку йому простягнула й місіс Кейман. Вікарій теж попрощався з відвідувачами. Боббі провів їх до дверей.

– А чим ви займаєтеся, юначе? Вдома у відпустці? Щось таке?

– Більшу частину часу я присвячую пошукам роботи, – відповів він. Трохи помовчав і додав: – Я служив на флоті.

– Важкі часи, важкі тепер часи, – прорік містер Кейман, хитаючи головою. – Що ж, бажаю вам удачі, звісно.

– Дуже дякую, – чемно відповів Боббі.

Він спостерігав, як вони йшли зарослою бур’янами під’їзною доріжкою.

Стоячи там, молодик глибоко замислився. У голові вирували різноманітні думки, плутані міркування: фотографія, обличчя дівчини з широко розставленими очима й димчастим волоссям – і тепер, десять-п’ятнадцять років по тому, місіс Кейман з густим макіяжем, вифарбуваним хною в дикий колір волоссям, вищипаними бровами й тими самими широко розставленими очима, які губляться в складках шкіри, ставши схожими на очі поросяти. Молодість і невинність без сліду стерлися з її лиця. Як шкода! Усе це, певно, через те, що вона вийшла за цього простуватого грубіяна, містера Кеймана. А вийшла б за когось іншого, можливо, старість не так її спотворила б. Сиві пасма, ті самі очі на гладенькому блідому обличчі. Та, можливо, у всякому разі…

Боббі зітхнув і похитав головою.

– Шлюб усе псує, – похмуро пробурмотав він.

– Що ти кажеш?

Молодик отямився від глибокої задуми й помітив Френкі, яка нечутно постала перед ним.

– Привіт, – озвався він.

– Привіт. Чому псує? І чий?

– То я так, загальне міркування, – пояснив Боббі.

– А точніше?..

– Про руйнівний вплив шлюбу.

– І кого шлюб зруйнував?

Боббі пояснив. Йому здалося, що Френкі не пройнялася.

– Нісенітниця. Ця жінка точнісінько така, як на фото.

– А коли ти її бачила? Ти була в суді?

– Звісно, була. А ти як думав? Тут нема чого робити. А це дізнання – просто дарунок небес. Я їх ніколи раніше не бачила. Звичайно, було б цікавіше, якби розглядалася заплутана справа про отруєння з доповідями експертів і таким іншим, але не можна бути надто прискіпливим, коли трапляються такі прості задоволення. Я до кінця сподівалася, що з’явиться якийсь натяк на інсценування, але все здавалося до прикрості прозорим.

– Яка ти кровожерлива, Френкі.

– Згодна. Це, мабуть, атавізм. (До речі, як це правильно вимовляється? Ніколи не знаю.) Не думаєш? Упевнена, що маю атавістичні інстинкти. У школі мене кликали «Мавпочкою».

– Мавпам подобається убивати? – спитав Боббі.

– Ти говориш як кореспондент якоїсь недільної газетки, – сказала Френкі. – Наші кореспонденти сходяться на думці…

– Знаєш, – мовив молодик, повертаючись до попередньої теми. – Я не згоден з тобою щодо місіс Кейман. Її світлина була мила.

– Відретушована, от і все, – перебила дівчина.

– Ну, тоді настільки відретушована, що оригінал важко впізнати.

– Ти сліпий, – сказала Френкі. – Фотограф застосував усі доступні фотомистецтву інструменти, але світлина однаково відштовхує.

– Я абсолютно з тобою не згоден, – холодно відказав Боббі. – І взагалі, де ти її бачила?

– У місцевій газеті «Івнінґ еко».

– Ймовірно, просто погано надрукували.

– Здається мені, ти геть схибнувся, – сердито заявила Френкі, – на цьому наштукатуреному рудому кейманівському стерві.

– Френкі, – промовив молодик. – Ти мене дивуєш. Ще й у будинку вікарія. Майже свята земля, можна сказати.

– Ну, а ти не поводься так дивно.

Запала тиша, а потім напад Френкі раптом минув.

– Що справді дивно, – продовжила вона, – то це сваритися через оту кляту жінку. Я прийшла запропонувати тобі партію в гольф. Що скажеш?

– Гаразд, моя повелителько, – радісно відповів Боббі.

Вони весело вирушили на поле, і йшлося їм про слайси та удари й про те, як ідеально підсікти м’яч, щоб він приземлився на гріні.

Недавня трагедія забулася, аж поки Боббі, закочуючи м’яча патером[8] в одинадцяту, щоб зрівняти рахунок по лунці, не скрикнув.

– Що таке?

– Нічого. Просто дещо згадав.

– Що?

– Ну, ці люди, Кеймани, прийшли до мене запитати, чи не сказав, бува, Алекс Прітчард чогось перед смертю, і я відповів їм, що ні.

– І?

– Я тільки-но згадав, що він дещо промовив.

– Не найкращий ранок у твоєму житті, правду кажучи.

– Розумієш, вони мали на увазі не це, тому я, мабуть, і не згадав одразу.

– І що ж він сказав? – поцікавилася Френкі.

– Він сказав: «Чому не Еванс?»

– Як дивно. І більше нічого?

– Ні. Він просто розплющив очі, раптово промовив це, а потім помер, бідолашний.

– Ну, що тобі порадити, – озвалася Френкі, обмірковуючи почуте. – Не бачу причин для хвилювання. Це не важливо.

– Так, не важливо. Але мені треба було розповісти їм про це. Розумієш, я сказав, що він узагалі мовчав.

– Ну, це майже те саме, – мовила дівчина. – Тобто це не те, що він попросив: «Перекажіть Ґледіс, що я кохаю її», або повідомив: «Заповіт у горіховому столі», чи видобув іще якісь притомні романтичні Останні слова, як буває в книжках.

– Ти не думаєш, що їм варто переказати його слова?

– Я не завдавала б собі клопоту. Це навряд чи має якесь особливе значення.

– Мабуть, ти маєш рацію, – відповів Боббі та з новим завзяттям повернувся до гри.

Але насправді проблема не йшла йому з голови. Вона здавалася дріб’язковою, проте не давала йому спокою. Через цю дрібницю він почувався незатишно. Точка зору Френкі була зваженою і правильною. Боббі відчував це. Слова небіжчика не мали жодного значення, краще їх відпустити. Однак сумління продовжувало слабко йому дорікати. Він сказав, що покійний не вимовив жодних останніх слів. А це була неправда. Дуже банально й безглуздо, але Боббі гнітило це. Нарешті, підкорившись пориву, молодик сів і написав листа містерові Кейману.

Містере Кейман,

я щойно згадав, що Ваш свояк таки сказав дещо перед смертю. Здається, він промовив таке: «Чому не Еванс?» Перепрошую, що не розповів про це вранці, але я не надав його словам значення, от вони й вилетіли мені з голови.

Щиро

Роберт Джонс

За день Боббі надійшла відповідь.

Містере Джонс (писав містер Кейман), Вашого листа від шостого числа одразу передали мені особисто. Дуже вдячний Вам за те, що так точно переказали слова мого свояка, попри відсутність у них значущості. Моя дружина лише сподівалася, що її брат міг зоставити для неї якесь повідомлення. Утім, вдячний Вам за сумлінність.

З найкращими побажаннями

Лео Кейман

Боббі здалося, що йому плюнули в душу.