Читать книгу Чому не Еванс? - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 8

Френкі зупинила свій великий зелений «Бентлі» біля бордюру великого старомодного будинку, над входом у який було написано: «Лікарня Святого Асафа».

Дівчина вийшла з машини і, розвернувшись, дістала з неї великий букет лілій. Потім подзвонила у двері. Її зустріла жінка в медсестринському вбранні.

– Я хотіла б відвідати містера Джонса, – повідомила Френкі.

Медсестра з неприхованою цікавістю дивилася на «Бентлі», на лілії та на Френкі.

– Хто до нього прийшов?

– Леді Френсіс Дервент.

Медсестра була в захваті, а пацієнт раптом виріс в її очах.

Вона провела Френкі нагору, в палату на другому поверсі.

– До вас відвідувач, містере Джонс. Вгадайте, хто це? Який приємний сюрприз.

Жінка говорила з підсилено бадьорими інтонаціями, властивими працівникам подібних закладів.

– Господи! – вигукнув Боббі, страшенно здивований. – Невже це Френкі!

– Привіт, Боббі. Принесла тобі, як водиться, квіти. Лілії, кажуть, символ смерті, але вибирати не було з чого.

– О, леді Френсіс, – защебетала медсестра, – вони чудові. Поставлю їх у воду.

І вона вийшла з палати.

Френкі сіла на поставлений, очевидно, для відвідувачів стілець.

– Ну, Боббі, – мовила вона. – Що тут коїться?

– Сам хотів би знати, – відказав Боббі. – Тепер я місцева сенсація. Вісім гранів морфію, не менше. Про мене хочуть написати в «Ланцеті» і «БМЖ».

– Що таке «БМЖ»? – перебила Френкі.

– «Британський медичний журнал».

– Добре, продовжуй. Можеш і далі жонглювати абревіатурами.

– А ти знаєш, що смертельна доза – пів грана? Я мав би вже шістнадцять разів померти. Щоправда, науці відомо, що й після шістнадцяти оговтувалися, та все-таки вісім – це чимало, хіба ні? Тепер я тут герой. У них досі таких випадків не було.

– Їм страшенно пощастило.

– Ще б пак! Тепер у них є про що поговорити з іншими пацієнтами.

Повернулася медсестра з ліліями у вазах.

– Правду ж я кажу, сестро? – запитав Боббі. – Досі тут ніколи не було такого випадку?

– О! Це диво, що ви тут, – відказала та. – Після такого вам місце на цвинтарі. Але подейкують, що лише безгрішні помирають молодими. – Вона посміялася з власного жарту й пішла.

– А що я казав, – промовив молодик. – От побачиш, я ще на всю Англію прославлюся.

Боббі безтурботно базікав далі. Усі ознаки комплексу меншовартості, які проявилися в ньому під час попередньої зустрічі, тепер безслідно зникли. Він діставав глибоке й егоїстичне задоволення, переповідаючи свою історію з усіма подробицями.

– Годі вже, – зупинила його Френкі. – Наче мені цікаво знати про всі ці шлункові зонди. Тебе послухати, то ти перший у світі, кого отруїли.

– Але небагатьом щасливчикам удавалося вижити після восьми гранів морфію, – не вгавав Боббі. – Чорт забирай, чому це тебе не вражає?

– Твоїм отруйникам не поталанило, – відказала дівчина.

– Отож. Змарнували стільки чистого морфію.

– Він був у пиві?

– Так. Мене знайшли, коли я спав як убитий, спробували розбудити й не змогли. Стривожилися, доправили на ферму й викликали лікаря…

– Далі я знаю, – поквапилася повідомити Френкі.

– Спершу вони подумали, що я навмисне його вжив. Потім, після моєї розповіді, повернулися до тієї лавочки, знайшли пляшку від пива там, де я її кинув, і відправили в лабораторію. Залишків, мабуть, було досить, щоб провести аналіз.

– Жодних здогадок щодо того, як морфій потрапив у пляшку?

– Взагалі нуль. Вони допитали працівників пабу, в якому я її купив, перевірили інші пляшки – там усе добре.

– Очевидно, хтось додав морфій у пиво, поки ти спав?

– Напевно. Пам’ятаю, я ще звернув увагу на те, що папірець на кришці наклеєно якось дивно.

Френкі задумливо кивнула.

– Ну, – сказала вона, – це доводить, що моє припущення в потягу було слушним.

– А що ти припустила?

– Що того чоловіка – Прітчарда – зіштовхнули зі скелі.

– Ти сказала це не в потягу, а на станції, – мляво виправив Боббі.

– Байдуже.

– Але чому ти…

– Любий, ну це ж очевидно. Нащо комусь прибирати з дороги тебе? Ти ж не багатий спадкоємець абощо.

– А що як багатий? Може, у мене є якась тітка в Новій Зеландії, про яку я ніколи не чув? Що як вона лишила мені купу грошей?

– Нісенітниця. Ніхто не лишає гроші незнайомій людині. Тим паче, якщо ця людина – четвертий син. Ну а що, тепер такі важкі часи, що навіть у священників не буває по четверо синів. Ні, тут усе ясно. Ніхто не виграв би від твоєї смерті, тож це можна відкинути. Отже, тільки помста. Ти доньку аптекаря часом не зваблював?

– Не пригадую такого, – з гідністю відказав молодик.

– Я так і думала. Дехто зваблює стільки дівчат, що й порахувати не може. Але дозволю собі сказати, що ти взагалі ніколи нікого не зваблював.

– Френкі, ти змушуєш мене червоніти. І чому саме доньку аптекаря?

– Вільний доступ до морфію. Його не так уже й просто дістати.

– Хай там як, доньку аптекаря я не зваблював.

– І явних ворогів у тебе немає?

Боббі похитав головою.

– Ну, я ж казала, – з тріумфом підсумувала дівчина. – Це, певно, робота того, хто зіштовхнув Прітчарда зі скелі. А що думає поліція?

– Вони вважають, що це якийсь божевільний.

– Маячня. Божевільні не розгулюють на волі з необмеженими запасами морфію у пошуках випадкових пляшок від пива, куди його можна додати. Ні. Хтось зіштовхнув Прітчарда зі скелі. За хвилину чи дві з’являєшся ти, і та людина підозрює, що ти все бачив, і вирішує прибрати тебе з дороги.

– Ця версія не тримається купи, Френкі.

– Це ж чому?

– Ну, по-перше, я нікого не бачив.

– Так, але та людина цього не знає.

– І якби я навіть щось бачив, то мусив би повідомити про це на дізнанні.

– Певно, що так, – неохоче погодилася Френкі.

На якусь мить вона замислилася.

– Можливо, та людина подумала, що ти бачив щось таке, чому не надав значення, а насправді то було важливо? Звучить заплутано, але ти мене зрозумів?

Боббі кивнув.

– Здогадуюся, про що ти, та це здається не надто ймовірним.

– Я певна, що ці випадки пов’язані. Ти був на місці події – першим опинився там…

– Томас теж там був, – нагадав молодик, – але ніхто не намагався його отруїти.

– Можливо, поки що, – бадьоро заперечила Френкі. – Можливо, вони намагалися, але їм не вдалося.

– Усе це якось притягнуто за вуха.

– А я думаю, що це логічно. Обидві події вибиваються з усього, що зазвичай стається в нашому болоті, Марчболті. Ні, стривай, була ще й третя!

– Яка?

– Робота, що її тобі запропонували. Це, звісно, не аж така вже подія-подія, але дивна річ, погодься. Я ніколи не чула, щоб зарубіжна контора запрошувала на роботу нічим не видатного колишнього офіцера флоту.

– Нічим не видатного, кажеш?

– Тоді про тебе ще не збиралися писати в «Британському медичному журналі». Але подумай. Ти бачив те, чого не мав бачити, ну або вони (хай хто б то був) так вважають. Добре. Спершу намагаються позбутися тебе, запропонувавши роботу за кордоном. Коли цей план провалюється, вирішують зовсім прибрати тебе з дороги.

– Хіба це не занадто радикально? До того ж ризик?

– О! Але вбивці завжди входять в азарт. Жадоба до вбивств росте разом із кількістю жертв.

– Як у «Третій плямі крові», – зазначив Боббі, пригадавши одну зі своїх улюблених книжок.

– Так. І як у житті. Згадай Сміта з його дружинами, Армстронґа з його жертвами.

– Але, Френкі, ну що такого я міг побачити?

– Тут питання, – визнала вона. – Я згодна, ти не міг бачити власне моменту вбивства, інакше розповів би про це на дізнанні. Це, певно, стосується самої людини. Можливо, у неї була родимка, надміру гнучкі пальці чи ще якась фізична властивість.

– Ти розмірковуєш, як доктор Торндайк[11], розумію. Але я не бачив нічого такого, чого не бачила поліція.

– Дійсно. Ідіотське припущення. Ох, як це складно, правда ж?

– Мені приємні твої припущення, – зауважив Боббі. – Завдяки їм я почуваюся важливим. А проте, гадаю, що це всього лиш припущення.

– А я впевнена, що маю рацію. – Френкі підвелася. – Мені вже час. Зайти до тебе завтра?

– О! Звісно. Бадьорий щебет медсестер злегка набрид. До речі, ти щось дуже швидко повернулася з Лондона?

– Любий, щойно я дізналася про тебе, одразу помчала назад. Це так захопливо – романтично отруєний друг.

– Не знаю, чи є бодай трохи романтики в морфії, – задумливо відказав Боббі.

– Ну гаразд, я зайду завтра. Тебе можна поцілувати чи не варто?

– Я не заразний, – заохотив її молодик.

– Тоді подбаю про хворого як слід.

Вона легенько поцілувала його.

– До завтра.

Коли Френкі вийшла, з’явилася медсестра з чаєм.

– Я не раз бачила її світлини в газеті (хоч там вона не дуже схожа на себе) і, звичайно ж, бачила, як вона тут роз’їжджала на своїй машині, але ніколи, так би мовити, зблизька. Ані краплі зарозумілості, так?

– Авжеж! – мовив Боббі. – Зарозумілою Френкі точно не назвеш.

– Я і старшій сестрі сказала: леді Френсіс не випендрюється. І не пихата. Проста, як ви чи я, так оце і сказала.

Боббі мовчав, подумки заперечуючи висновок медсестри. Вона, зрозумівши, що він не хоче підтримувати розмову, вийшла.

Молодик залишився наодинці.

Він допив чай. Тоді ще раз проаналізував дивовижну теорію Френкі, щоправда, не зовсім охоче, але погодився-таки з нею. Потім почав думати, чим би розважитися.

Погляд його зачепився за вази з ліліями. Так мило з боку Френкі привезти йому всі ці квіти, і вони, звісно, дуже красиві, та краще б їй спало на думку прихопити для нього кілька детективів. Молодик глянув на столик біля ліжка. Там лежав роман Уїди[12] і примірник «Джона Галіфакса, джентльмена»[13], а ще минулотижневий «Марчболт віклі таймз». Він узяв «Галіфакса».

Боббі вистачило на п’ять хвилин. Йому, вирослому на «Третій плямі крові», «Справі вбитого ерцгерцога», «Дивовижній загадці флорентійського кинджала», у «Галіфаксові» бракувало динаміки.

Зітхнувши, він узяв останній випуск «Марчболт віклі таймз».

За якусь мить уже тиснув на кнопку за подушкою з такою силою, що медсестра бігцем вскочила в палату.

– Що сталося, містере Джонс? Вам погано?

– Зателефонуйте в Палац! – вигукнув Боббі. – Скажіть леді Френсіс, що вона мусить негайно повернутися!

– О, містере Джонс. Не можна такого просити.

– Не можна? – перепитав Боббі. – Якби ви дозволили мені встати з цього проклятого ліжка, то побачили б, що мені можна, а що ні. А поки що вам доведеться зробити це за мене.

– Але навряд чи вона вже повернулася.

– Ви погано знаєте її «Бентлі».

– Вона ще не випила чаю.

– Послухайте мене уважно, дорогенька, – промовив молодик, – годі сперечатися зі мною. Зробіть, як я сказав. Передайте, що вона має негайно повернутися, бо мені треба розповісти їй дещо важливе.

Переможена, медсестра знехотя пішла. Вона переказала прохання Боббі по-своєму.

«Містер Джонс цікавиться, чи не могла б леді Френсіс приїхати до нього, бо він мусить сказати їй дещо важливе, звісно, якщо це не завдасть їй незручності й заради цього не доведеться змінити плани».

Леді Френсіс коротко відповіла, що приїде негайно.

– Ясно як день, – заявила медсестра іншим колежанкам, – вона в нього закохалася. Он воно що!

Коли Френкі повернулася, їй кортіло якнайшвидше дізнатися, що сталося.

– Це що за негайний виклик? – спитала вона.

Боббі сидів у ліжку, щоки йому пломеніли. Він потрусив примірником «Марчболт віклі таймз».

– Поглянь сюди, Френкі.

Вона глянула.

– І що? – запитала.

– Ось ця фотографія. Ти сказала, що це ретуш, але однаково схоже на місіс Кейман.

Молодик тицьнув пальцем у розмиту фотографію. Під нею було надруковано:

Світлина, знайдена при загиблому, завдяки якій вдалося встановити його особистість. Місіс Амелія Кейман, сестра небіжчика.

– Саме так я і сказала, і так воно і є. Не бачу, чим тут можна захоплюватися.

– І я не бачу.

– Але ж ти казав…

– Я знаю, що казав. Та розумієш, Френкі, – наступні слова Боббі промовив дуже виразно, – це не та фотографія, яку я повернув до кишені загиблого…

Вони перезирнулися.

– У такому разі, – повільно почала дівчина.

– Або фотографій було дві…

– Що малоймовірно…

– Або…

Вони замовкли.

– Той чоловік… як там його? – запитала Френкі.

– Бассінґтон-ффренч! – нагадав Боббі.