Читать книгу Чому не Еванс? - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 4

Боббі не знав, що трапилося далі. Наступного ранку він поїхав до міста зустрітися з другом, який надумав відкрити автомайстерню і вважав, що участь Боббі в цій затії могла б стати дуже помічною.

Обговоривши умови, які влаштували б обидві сторони, за два дні Боббі сів на потяг об 11: 30. Щоправда, потяг він ловив за хвіст. Прибувши на вокзал Паддінґтон об 11: 28, молодик кинувся в підземний перехід і випірнув на платформі № 3 в той момент, коли потяг уже рушив. Боббі заскочив у перший-ліпший вагон, знехтувавши контролерами та носіями, які мчали навздогін.

Рвонувши двері, він упав навкарачки, потім підвівся. Двері за ним із гуркотом зачинив жвавий носій, і Боббі опинився сам на сам із єдиним пасажиром купе.

Купе виявилося першого класу, і в кутку, за рухом потяга, сиділа смаглява дівчина й курила цигарку. На ній була червона спідниця, короткий зелений жакет і яскраво-синій берет, і попри схожість із мавпочкою катеринника (через сумні темні очі та насуплене чоло), вона мала надзвичайно привабливий вигляд.

Боббі почав був вибачатися, та посередині перепросин замовк.

– Невже це ти, Френкі?! – вигукнув він. – Сто років тебе не бачив!

– Ну, і я тебе сто років. Сідай, поговоримо.

Молодик широко всміхнувся.

– У мене квиток в інший клас.

– Байдуже, – прихильно сказала Френкі. – Я оплачу за тебе різницю.

– Мою джентльменську гідність обурює сама думка про це. Як я можу дозволити леді платити за мене?

– Здається, ми зараз лише на це й придатні, – відказала вона.

– Я сам оплачу різницю, – героїчно заявив Боббі, коли у дверях з’явилася кремезна фігура контролера.

– Давай-но я розберуся, – мовила Френкі.

Дівчина мило всміхнулася контролерові, який торкнувся кашкета, узявши в неї білу картонку й прокомпостувавши її.

– Містер Джонс прийшов погомоніти зі мною, – сказала вона. – Це ж нічого?

– Усе гаразд, шановна леді. Я так розумію, джентльмен скоро піде. – Контролер тактовно кашлянув. – До Бристоля не повернуся, – багатозначно додав він.

– Ось на що здатна усмішка, – зазначив Боббі, коли провідник пішов.

Леді Френсіс Дервент замислено похитала головою.

– Думаю, річ не лише в усмішці, – сказала вона. – Тут радше допомогла батькова звичка давати всім працівникам залізниці по п’ять шилінгів на чай під час кожної подорожі.

– А я гадав, що ти назавжди покинула Вельс, Френкі.

Дівчина зітхнула.

– Любий, сам знаєш, що воно таке. Якими старомодними бувають батьки. З оцим усім, з тамтешніми ваннами… Піти нема куди, побачитися нема з ким. Люди в наші дні просто не їздять у село! Кажуть, що економлять і не можуть так далеко їхати. Ну, власне, і що молодій жінці там робити?

Боббі похитав головою, добре розуміючи проблему.

– А втім, – вела далі дівчина, – після вчорашньої вечірки я подумала, що навіть удома краще.

– І що не так із вечіркою?

– Та нічого. Вечірка як вечірка, страх яка звичайна. Усе мало початися в «Савої», о пів на дев’яту. Дехто приїхав о чверть по дев’ятій, і ми, звісно ж, перемішалися з іншими гостями, але десь до десятої одне одного розшукали. Повечеряли, трохи посиділи й поїхали в «Маріонетку», бо подейкували, що туди наскочить поліція, але нічого не сталося – просто смертна журбиночка, тож ми випили й подалися в «Арену», але там було ще нудніше, і тоді ми пішли у кав’ярню, а потім у рибний ресторанчик, а далі нам заманулося поїхати на сніданок до дядька Енджели, щоб подивитися, чи буде він у шоці – але той був не шокований, а знуджений, тож усі розійшлися по домівках. Скажу чесно, Боббі, це нікуди не годиться.

– Певно, що так, – підтвердив молодик, наскрізь пройнятий заздрістю.

Навіть у найсміливіших мріях він не міг уявити себе відвідувачем клубів «Маріонетка» чи «Арена».

Стосунки в нього з Френкі були незвичайними.

У дитинстві він та його брати бавилися з дітьми, які жили в Палаці. Тепер, уже дорослими, зустрічалися з ними рідко. Але, перетинаючись, спілкувалися як приятелі. У ті рідкісні дні, коли Френкі бувала вдома, Боббі з братами приходили пограти в теніс. Однак дівчину та двох її братів до будинку вікарія не запрошували. Ніби всі мовчки погодилися, що їм там буде не дуже цікаво. Водночас для гри в теніс завжди бракувало партнерів. Попри приятельські стосунки, між ними повсякчас відчувалася певна натягнутість. Дервенти були, можливо, на крапельку більш приязними, ніж мусили, аби показати, що «між ними нема жодної різниці». Тим часом Джонси були на пів відтінку формальнішими, ніж вимагалося, ніби демонструючи, що не потребують більше дружби, ніж їм уже дають. У цих двох родин нічого спільного, крім певних дитячих спогадів, не було. А втім, Боббі дуже добре ставився до Френкі й завжди тішився тим поодиноким випадкам, коли Доля зводила їх разом.

– Мені так усе обридло, – озвалася дівчина виснаженим голосом. – А тобі?

Боббі замислився.

– Ні, я так не сказав би.

– Любий, та це ж чудово, – мовила Френкі.

– Не подумай, що я на позитивчику, – уточнив молодик, якому не хотілося справити неприємне враження. – Просто ненавиджу цих позитивних.

Френкі аж пересмикнуло від цього слова.

– Знаю, – пробурмотіла дівчина. – Вони жахливі.

Обоє з розумінням перезирнулися.

– До речі, – раптом сказала Френкі. – Що там за історія з чоловіком, який упав зі скелі?

– Ми з доктором Томасом його знайшли, – відповів Боббі. – А як ти про це дізналася?

– Бачила в газеті. Дивися.

Вона вказала пальчиком на невеличку новину під заголовком «Смертельний випадок у морському тумані».

Учора пізно ввечері вдалося встановити особу трагічно загиблого в Марчболті. У цьому допомогла знайдена в його кишені cвітлина, на якій зображена місіс Лео Кейман. З місіс Кейман зв’язалися і якнайшвидше доправили її до Марчболта, де вона впізнала в загиблому свого брата Алекса Прітчарда. Містер Прітчард нещодавно приїхав із Сіама. Він десять років жив поза межами Англії і щойно вирушив у похід. Завтра в Марчболті розпочнеться дізнання.

Боббі повернувся думками до навдивовижу притягального обличчя на фотографії.

– Мабуть, мені доведеться свідчити, – мовив він.

– Як захопливо! Прийду послухати тебе.

– Не думаю, що там буде цікаво, знаєш, – відказав Боббі. – Ми просто знайшли його, та й усе.

– Він був мертвий?

– Тоді ще ні. Помер за чверть години. Я лишився з ним сам.

Молодик замовк.

– Невесело, – підсумувала Френкі, на відміну від батька Боббі, умить усе зрозумівши.

– Звісно, йому не було боляче…

– Ні?

– Але водночас – ну, розумієш, він здавався таким живим… з таких, знаєш, людей. Яка безглузда смерть – зірватися зі скелі через туманець.

– Так, ясне діло, – сказала Френкі, і в цій короткій фразі теж чулися співчуття і розуміння.

– Ти бачився з його сестрою? – запитала вона згодом.

– Ні. Я два дні був у місті. Мусив зустрітися з другом, обговорити справу про автомайстерню, яку він відкриває. Ти його знаєш: Беджер Бідон.

– Знаю?

– Авжеж. Ти точно пам’ятаєш нашого друга Беджера. Він іще косить.

Френкі насупилася.

– А ще він так трохи дивно сміється – хо-хо-хо, – пояснював далі Боббі.

Та Френкі й далі сиділа, насупившись.

– Ну, він іще впав із поні, коли ми були дітьми, – нагадав молодик. – Застряг у багнюці вниз головою, що довелося його за ноги витягати.

– А! – вигукнула дівчина, підхоплена спогадами. – Тепер згадала. Він затинався.

– І досі затинається, – гордо заявив Боббі.

– Це не в нього була птахоферма, що збанкрутіла? – запитала Френкі.

– Саме так.

– А потім він улаштувався фондовим брокером, і його за місяць звільнили?

– Так.

– А тоді його відіслали в Австралію, а він повернувся?

– Ага.

– Боббі, – сказала Френкі. – Сподіваюся, ти не вкладаєш грошей у цю авантюру?

– А мені нема чого вкладати, – відказав він.

– Це добре, – видихнула Френкі.

– Звісно, – вів далі Боббі, – він хотів заанґажувати когось бодай із невеличким капіталом. Але це не так просто, як може здатися.

– Отак поглянеш на людей… і здається, що в них узагалі немає здорового глузду. А він, виявляється, є.

Те, що дівчина намагалася сказати цим зауваженням, зрештою, добило Боббі.

– Послухай, Френкі, – почав він. – Беджер один із найкращих. З най-найкращих.

– Вони завжди найкращі, – відказала на це Френкі.

– Хто вони?

– Ті, хто їде до Австралії і повертається. Де він узяв гроші на власну справу?

– Якась там його тітка померла й залишила йому в спадок гараж на шість машин із трьома кімнатами на другому поверсі. А батьки виділили сотню фунтів, щоб він купив старі машини. Ти здивувалася б, якби дізналася, які фокуси можна робити з уживаними машинами.

– Я раз купила таку, – мовила Френкі. – Болісна тема. Не будемо про це. Скажи краще, чому ти пішов із флоту? Не могли ж тебе відправити у відставку? Не у твоєму віці.

Боббі почервонів.

– Очі, – похмуро пояснив він.

– Я пам’ятаю, у тебе завжди були проблеми з очима.

– Так. Але мені вдавалося справлятися. А потім – служба за кордоном, яскраве світло на них погано впливало. Тож, ну, довелося покинути службу.

– Шкода, – пробурмотіла дівчина, визираючи у вікно.

Запала красномовна тиша.

– У всякому разі це нікуди не годиться, – вибухнув молодик. – Мої очі – не так уже з ними все й погано. Кажуть, гірше не буде. Я міг би продовжувати службу.

– На вигляд усе добре, – погодилася Френкі.

Вона зазирнула просто в їхню темно-бурштинову глибочінь.

– Отакі ось справи, – сказав Боббі. – Тепер я працюватиму з Беджером.

Френкі кивнула.

Стюард прочинив двері й оголосив:

– Обід.

– Ходімо? – запитала дівчина.

Вони пішли у вагон-ресторан.

Боббі здійснив стратегічну втечу на той час, коли очікувалася друга поява контролера.

– Не варто змушувати його мучитися докорами сумління, – пояснив він.

Але Френкі відказала на це, що сумнівається в тому, що в контролерів буває сумління.

Було щойно по п’ятій, коли вони дісталися Сайлема, залізничної станції поблизу Марчболта.

– На мене чекатиме машина, – сказала Френкі. – Я підкину тебе.

– Дякую. Не доведеться чотири кілометри перти цю жахливу штуку.

Боббі зневажливо копнув валізу.

– П’ять, а не чотири, – виправила дівчина.

– Чотири, якщо піти стежкою через поле для гольфу.

– Там, де…

– Ага, там, де зірвався той нещасний.

– А його ніхто не штовхнув? – поцікавилася Френкі, передаючи валізу з одягом покоївці.

– Штовхнув? Боже, ні. Навіщо?

– Ну, так звучало б інтригуюче, – відказала вона знуджено.