Читать книгу Чому не Еванс? - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 7

Наступного дня Боббі отримав геть іншого листа.

Ну що, друзяко, я все облаштував (писав Беджер ледь розбірливими кривулями, що не робили честі дорогій привілейованій школі, де він навчався). Власне, купив учора п’ять машин за п’ятнадцять фунтів партія – один Остін, два Морріси і двійко Роверів. Зараз вони не на ходу, але гадаю, що ми зможемо їх як слід підрихтувати. Хай йому грець, зрештою, машина є машина. Додому доїхав? Не зламався? Ото й усе! Я думаю відкритися наступного понеділка й дуже сподіваюся на тебе, тож не підведи, друзяко, гаразд? А тітонька моя, Керрі, була те що треба. Колись я розбив вікно одному типу по сусідству – він був грубий до неї та до її котів, то вона ніколи не забувала, що я зробив для неї. Щороку надсилала мені п’ять фунтів на Різдво, а тепер ще й оце.

Ми приречені на успіх. Залізно. Тобто машина ж є машина. Купив за безцінь, пофарбував, ті бовдури, крім свіжої фарби, нічого й не бачать. Це буде бомба! Тож не забувай. У понеділок. Я на тебе розраховую.

Твій відданий друзяка

Беджер

Боббі повідомив батькові, що в понеділок їде в місто й виходить на роботу. Реакція була далека від схвальної. Слід зауважити, що з Беджером Бідоном вікарій уже зустрічався. Тож він просто прочитав синові довгу лекцію, в якій наполегливо не рекомендував брати на себе будь-якої відповідальності. Та оскільки на бізнесових речах батько знався не надто, то й поради були дуже загальними, хоч і з чітким посилом.

У середу на тому ж тижні Боббі отримав ще одного листа, написаного незнайомим похилим почерком. Зміст послання дещо здивував молодика.

Лист прийшов з Буенос-Айреса, від компанії «Енрікес і Далло», і якщо двома словами, то Боббі пропонували роботу в конторі з платнею тисячу фунтів на рік.

У перші хвилини молодикові здалося, що це сон. Тисяча на рік! Він уважніше перечитав листа. Там зазначалося, що перевагу віддають колишнім військовим флоту, й натякалося, що кандидатуру Боббі хтось порекомендував (хто, не уточнювалося). Відповіді від нього очікували негайно, і він мав бути готовий вирушити до Буенос-Айреса протягом тижня.

– Хай йому чорт! – не стримався Боббі.

– Боббі!

– Пробач, тату, забув, що ти тут.

Містер Джонс прокашлявся.

– Хотів би нагадати тобі…

Цієї нотації, найімовірніше, довгої, слід було за будь-яку ціну уникнути. Боббі легко вдалося досягнути цього, оголосивши:

– Мені пропонують тисячу на рік.

Вікарій стояв, роззявивши рота, бо на мить йому забракло слів.

«Це збило його з наміченого шляху», – задоволено подумав син.

– Любий Боббі, я правильно зрозумів: хтось пропонує тобі тисячу на рік? Тисячу?

– В яблучко, тату, – мовив Боббі.

– Не може бути, – сказав вікарій.

Боббі не образився на таку наївну недовірливість. Його власна оцінка вартості своїх умінь не надто відрізнялася від батькової.

– Вони там, певно, зовсім подуріли, – бадьоро погодився він.

– І хто ці люди?

Молодик передав листа батькові. Вікарій, намацавши тремтливими руками пенсне, підозріло витріщився на написане, та все-таки спромігся уважно прочитати. Навіть двічі.

– Неймовірно, – нарешті видобув він. – Просто неймовірно.

– Божевільні, – промовив Боббі.

– О! Хлопчику! – прорік його батько. – Як не крути, прекрасно бути англійцем. Чесність. Ось за що ми боремося. Завдяки флоту наші ідеали знані в усьому світі. Ах, англійські традиції! Ця південноамериканська контора побачила цінність молодого чоловіка, чесність якого лишиться непохитною, а відданість гарантованою. З англійцем завжди можна бути певним, що він гратиме…

– За правилами, – закінчив Боббі.

Вікарій недовірливо глянув на сина. Хотів був продовжити далі, та щось у тоні Боббі здалося йому нещирим.

А втім, молодик говорив з усією серйозністю.

– І все ж таки, тату, – промовив він, – чому саме я?

– Тобто як це чому саме ти?

– В Англії повнісінько англійців, – відказав Боббі. – Душевних парубків, справжніх джентльменів. Чому з них усіх обрали мене?

– Можливо, тебе порекомендував твій колишній командир.

– Так, мабуть, – відповів Боббі невпевнено. – Але яка різниця. Я в кожному разі не можу прийняти цю пропозицію.

– Не можеш? Хлопчику мій, та що ти таке кажеш?

– Ну, розумієш, я вже домовився з Беджером.

– З Беджером? З Беджером Бідоном. Нісенітниця, любий мій Боббі. Це ж серйозна пропозиція.

– Так, визнаю, відмовлятися буде важкувато, – мовив син, зітхнувши.

– Усі твої дитячі домовленості з Бідоном тепер не рахуються.

– А я кажу, що рахуються.

– Цей хлопчина Бідон геть безвідповідальний. Він уже стільки клопоту й витрат батькам завдав…

– Йому просто не щастило. Беджер страшенно довірливий.

– Щастило – не щастило! Мені здається, цей хлопець за життя й пальцем не поворушив.

– Нісенітниця, тату. Послухай, та він вставав о п’ятій ранку, аби годувати тих бридких курчат. То не його провина, що в них усіх був круп чи ще якась холера.

– Я ніколи не схвалював цієї оборудки з гаражем. Безнадійна дурниця. Забудь і думати про це.

– Не можу, сер. Я обіцяв. Не можу підвести Беджера. Він розраховує на мене.

Суперечка тривала. Вікарій, з його упередженим ставленням до Беджера, не надавав значення жодній синовій домовленості з ним. Йому здавалося, що Боббі рішуче й уперто налаштований за будь-яку ціну облаштувати собі гуляще життя з найгіршим із компаньйонів. Син натомість незворушно й, не змінюючи формулювання, повторював, що не може підвести Беджера.

Усе завершилося тим, що розлючений батько вийшов із кімнати, а Боббі сів і тут-таки відписав компанії «Енрікес і Далло», що відхиляє їхню пропозицію.

Закінчивши листа, молодик зітхнув. Він відмовлявся від шансу, який, найімовірніше, більше ніколи йому не випаде. Однак вибору не бачив.

Пізніше на полі для гольфу Боббі розповів про листа Френкі. Вона уважно слухала.

– І тобі довелося б їхати до Південної Америки?

– Авжеж.

– А ти хотів би?

– Так, чом би й ні?

Френкі зітхнула.

– У всякому разі, – рішуче сказала вона, – думаю, ти вчинив правильно.

– Це ти про Беджера?

– Так.

– Не міг же я підвести давнього друга, чи не так?

– Не міг. Але дивися, щоб цей давній друг, як ти його називаєш, не підвів тебе.

– О! Я буду обережним. Зі мною в кожному разі все буде гаразд. Майна в мене жодного немає.

– А в цьому щось є, – кинула Френкі.

– Що?

– Не знаю. Звучить мило, відгонить свободою і безтурботністю. Якщо добре подумати, то в мене теж нічого немає. Ну, тобто батько виділив мені гроші, і є купа будинків, де я можу жити, і одяг, і покоївки, і ще якісь жахливі родинні прикраси й чималенький кредит у магазинах. Але все це належить родині. Не мені.

– Ні, але ж… – Боббі замовк.

– Звісно, це не те саме, розумію.

– Так, – сказав молодик. – Геть інше.

Раптом він відчув себе страшенно пригніченим.

Вони мовчки підійшли до наступної мітки.

– Я завтра їду до міста, – мовила дівчина, поки Боббі прилаштовував м’ячика.

– Завтра? Ох, а я збирався покликати тебе на пікнік.

– Я б залюбки. Та про все вже домовлено. Розумієш, у батька знову подагра.

– І тобі треба лишитися, щоб доглянути за ним, – припустив Боббі.

– Він ненавидить, коли за ним доглядають. Його це страшенно дратує. Батько любить, коли з ним лишається другий лакей. Той ставиться до нього співчутливо й терпить, коли він жбурляє в нього речі й обзиває проклятим дурнем.

Боббі опустив драйвер[9] на м’яча, і той, пролетівши низько над землею, втрапив у бункер.

– От невдача, – сказала Френкі, провела довгий прямий удар, і її м’ячик пролетів над м’ячиком Боббі. – До речі, – зазначила вона, – ми могли б якось провести разом час у Лондоні. Ти ж там невдовзі житимеш?

– З понеділка. Але… не думаю, що це хороша ідея, щиро кажучи.

– Тобто? Що ти маєш на увазі?

– Ну, більшу частину часу я працюватиму механіком, тож…

– Хай так, – відказала дівчина. – Гадаю, це не завадить тобі так само, як і решті моїх друзів, прийти до мене на коктейльну вечірку й трохи розслабитися.

Боббі лише похитав головою.

– Я можу влаштувати вечірку з пивом і сосисками, якщо тобі це більше до душі, – підбадьорливо мовила Френкі.

– Послухай, Френкі, ну навіщо все це? Ну… тобто я буду чужий серед твоїх друзів. У тебе зовсім інше коло спілкування.

– Запевняю, – сказала вона, – до мене приходять дуже різні люди.

– Не вдавай, наче нічого не розумієш.

– Можеш привести Беджера, якщо хочеш. Будеш не сам.

– Та в тебе якісь упередження щодо нього.

– Ризикну припустити, це через те, що він затинається. Поряд з людьми, які затинаються, я теж починаю затинатися.

– Послухай, Френкі. Нічого з цього не вийде, і ти сама це знаєш. Тут цей номер проходить. Мабуть, тут нема чого робити, і краще вже я, ніж нікого. Я нічого не хочу сказати – ти завжди добре до мене ставишся і все таке, і я вдячний. Але ж… Я знаю, що я ніхто, тобто…

– Коли закінчиш розводитися про свій комплекс меншовартості, – холодно відгукнулася Френкі, – може, спробуєш дістати свого м’ячика з бункера нібликом, а не патером.

– А я що?.. О, чорт! – Він поклав патер до сумки й дістав ніблик. Дівчина зловтішно спостерігала за тим, як Боббі п’ять разів поспіль ударив по м’ячику. Навколо них здійнялися хмари піску.

– Лунка твоя, – сказав молодик, підіймаючи м’ячика.

– Скидається на те. Виходить, матч за мною.

– Іще одну на прощання?

– Ні, не вийде. У мене купа справ.

– Ну звісно. Аякже.

Вони мовчки пішли до гольф-клубу.

– Що ж, – промовила Френкі, простягаючи руку. – Бувай, любий. Приємно було скористатися твоїм товариством, поки я тут нуджуся знічев’я. Ще побачимося, коли в мене не буде цікавіших справ.

– Послухай, Френкі…

– Можливо, ти зволиш прийти на мою костермонгерську вечірку. Для неї потрібні перламутрові ґудзики, упевнена, ти зможеш знайти недорогі у «Вулвортсі».

– Але, Френкі…

Його слова заглушило ричання «Бентлі», який дівчина щойно завела. Вона поїхала, граційно помахавши Боббі на прощання.

– Чорт! – спересердя кинув Боббі.

Френкі, думав молодик, повелася обурливо. Можливо, він висловився не надто тактовно, але, трясця, це була правда.

Мабуть, цього не варто було озвучувати.

Три наступні дні видавалися нескінченно довгими.

У вікарія боліло горло, через що він здебільшого мовчав, а коли й говорив, то пошепки. І терпів присутність четвертого сина так, як і належить справжньому християнину. Раз чи двічі процитував Шекспіра, щось там стосовно того, що «гадючі зуби – це менший страх, як від дітей невдячність»[10].

У суботу Боббі відчув, що не може більше лишатися вдома. Він попросив місіс Робертс, яка «управляла» будинком вікарія разом зі своїм чоловіком, зібрати йому бутербродів і, доповнивши їх пляшкою пива, купленого в Марчболті, вирушив сам-один на пікнік.

Останні кілька днів йому нестерпно бракувало Френкі. Старші люди такі нудні… Постійно заводять ту саму стару катеринку.

Молодик розлігся на лавці в заростях папороті й серйозно замислився над тим, як краще зробити: спершу перекусити, а потім поспати, чи спершу поспати, а потім з’їсти бутерброди.

Поки Боббі розмірковував, дилема відпала, бо він, сам того не помітивши, заснув.

Коли прокинувся, було вже пів на четверту! Він широко всміхнувся, уявивши, як розлютиться батько, дізнавшись, як син провів день. Прогулянка околицями – кілометрів десь із двадцять – от як мусить проводити час молодий чоловік. Така прогулянка неминуче вела до висновку: «Думаю, тепер я заслужив свій обід».

«Безглуздя якесь, – подумав Боббі. – Навіщо заслужувати обід довгою прогулянкою, здійснювати яку тобі зовсім не хочеться? Яка в цьому користь? Якщо ти насолоджуєшся прогулянкою, то це ж чистої води потурання власним слабкостям, а якщо не насолоджуєшся й однаково йдеш, то ти просто дурень».

З цими думками він накинувся на свій незаслужений обід і з’їв його з апетитом. Задоволено зітхнувши, молодик відкупорив пляшку пива. Навдивовижу гірке, воно таки чудово освіжало…

Боббі знову ліг горілиць на лавку, пожбуривши порожню пляшку в зарості вересу.

Відпочиваючи там, молодик почувався майже як бог. Світ був біля його ніг. Це просто вислів, але хороший вислів. Він може робити будь-що – варто лише спробувати. Плани досягнення небувалої величі, схеми сміливих починань проносилися крізь його свідомість.

Потім на нього знову найшла сонливість, навалилася апатія.

Він заснув…

Глибоким непробудним сном…