Читать книгу Убивство в Месопотамії - Агата Крісті - Страница 10

Гадаю, я краще одразу поясню: у цій історії не буде жодного місцевого колориту. Я нічого не знаю про археологію і не думаю, що хочу дізнатися. Морочитися з людьми, які давно померли, та ще й у місцях, про які всі забули, – ця праця для мене позбавлена сенсу. Містер Кері казав мені, що я не маю археологічного хисту, і, напевно, він мав цілковиту рацію.

Першого ж ранку після мого приїзду містер Кері запитав, чи хотіла б я завітати до палацу, який він… планував, як він висловився. Хоча я не можу зрозуміти, як можна планувати те, що трапилося так давно! Ну, я сказала, що охоче прийму його запрошення, і, правду кажучи, я з нетерпінням чекала на екскурсію. Адже виявилося, що цьому палацу майже три тисячі років. Мені було цікаво, які палаци зводили в ті часи і чи подібні вони до фотографій з розкопок гробниці Тутанхамона. Але зрештою – і в це складно повірити – я не побачила геть нічого, крім багнюки! Брудні стіни з мулу заввишки десь із кілька футів – от і все, що мені показали. Містер Кері провів мене туди і розповідав у подробицях, яке чудове це було подвір’я і який вигляд мали деякі покої, тут і на верхньому поверсі, і безліч інших кімнат, що виходили на центральний двір. А я тільки й могла подумки повторювати: «Але звідки він усе це знає?» Хоча, звичайно, я занадто ввічлива, щоб дійсно таке спитати. І я можу вам зізнатися, що я була така розчарована! Ці розкопки для мене здавалися не чим іншим, як багнюкою: ані мармуру, ані золота, ані чогось красивого – та з будинку моєї тітки у Кріклвуді вийшла б значно приголомшливіша руїна! А ті древні ассирійці, або хто вони там були, ще називали себе царями! Показавши мені стародавній «палац», містер Кері передав мене отцеві Лавіньї, і той показав мені решту кургану. Я трохи побоювалась отця Лавіньї, який був іноземним ченцем і мав такий глибокий голос і все таке, – але він виявився дуже доброю людиною, хоча і трохи відстороненою. Іноді я відчувала, що для нього все це було не набагато реальнішим, аніж для мене.

Пізніше місіс Лайднер пояснила мені байдужість отця до розкопок. Вона сказала, що його цікавили лише, як вона їх називала, «писемні документи». Вони, ці чудернацькі люди, писали все на глині, наносячи на неї язичницькі символи, але досить зрозуміло. Збереглися навіть шкільні таблички: вони містили настанови вчителя на одній стороні й відповідь учня на звороті. Зізнаюся, це мене більше зацікавило: якось це більш по-людськи – коли ви розумієте, про що я. Отець Лавіньї обійшов зі мною розкопки і показав мені, де стояли храми, де – палаци, а де – приватні будинки, а також привів мене на місце, яке, за його словами, було раннім аккадським кладовищем. Він розмовляв у дивний, уривчастий спосіб – просто кидав шматок інформації, а потім перестрибував до іншої теми.

Він сказав:

– Дивно, що ви сюди приїхали. Що, місіс Лайднер дійсно хвора?

– Не зовсім хвора, – обережно відповіла я.

Він продовжив:

– Вона дивна жінка. І, думаю, небезпечна.

– Що ви маєте на увазі? – здивувалась я. – Небезпечна? У чому вона небезпечна?

Він задумливо похитав головою.

– Гадаю, вона безжальна, – мовив він. – Так, я думаю, вона може бути абсолютно безжальною.

– Вибачте мені, будь ласка, – обурилась я, – але я вважаю, ви говорите дурниці.

Він похитав головою і заперечив:

– Ви не знаєте жінок так, як їх знаю я.

Я подумала, що це просто смішно – почути таке від ченця. Так, звичайно, я припускаю, що він, можливо, чув багато чого у сповідях. Утім, його заява спантеличила мене, бо я не була впевнена, чи можуть ченці сповідувати, чи це лише обов’язок священиків. Я вважала його ченцем через довгу вовняну рясу – якою він підмітав бруд, – а також через чотки і все таке!

– Так, вона може бути нещадною, – вів далі отець Лавіньї. – Я в цьому абсолютно впевнений. А втім, хоча вона така жорстка – як камінь, як мармур, – усе-таки вона боїться. Але чого саме?

А це, подумала я, воліли б знати ми всі!

Принаймні, можливо, знав її чоловік, але навряд чи хтось іще.

Раптом отець Лавіньї подивився на мене своїми пронизливими, темними очима.

– Тут дивно? На вашу думку, щось тут не так? Чи все цілком природно?

– Не цілком природно, – подумавши, визнала я. – Жити тут досить приємно, якщо говорити про побутові речі, але відчуття не дуже комфортні.

– Мені також тут не затишно. Я гадаю, – його іноземний акцент раптом став помітніший, – що щось назріває. Доктор Лайднер теж сам на себе не схожий. Його також щось непокоїть.

– Здоров’я його дружини?

– Мабуть, так. Але є щось більше. Існує… як мені це сказати… тривожність.

І так воно й було: я теж відчувала тривожність.

На той момент наша бесіда закінчилася, бо до нас підійшов доктор Лайднер. Він показав мені могилу дитини, яку археологи щойно розкопали. Вона мала досить жалюгідний вигляд: маленькі кістки, горщик або два, і трохи маленьких крупинок, які, за словами доктора Лайднера, були намистом із бісеру.

Розсміятися мене змусили робітники. Я ніколи не бачила такої кількості опудал: усі в довгих спідницях і ганчір’ї, а голови у них були перев’язані так, ніби у них боліли зуби. І щоразу, коли вони ходили сюди-туди, несучи кошики з землею, вони починали співати – принаймні, я гадаю, це мав бути спів – дивний монотонний спів, який лунав знову і знову. Я помітила, що у більшості очі були у жахливому стані: усі вкриті виділеннями, а один чи два робітники взагалі здалися мені напівсліпими. Я саме думала про те, які ж вони жалюгідні, коли раптом доктор Лайднер сказав: «Досить привабливі чоловіки, чи не так?» І я подумала – в якому дивному світі ми живемо і як дві різні людини можуть бачити в тому самому абсолютно різні речі. Я це не дуже добре висловила, але ви можете здогадатися, що я мала на увазі.

За деякий час доктор Лайднер сказав, що збирається повернутися додому на ранкову чашку чаю. Тож ми з ним пішли назад, і він розповів мені деякі речі про розкопки. Завдяки його поясненням я змінила свою точку зору. Я начебто почала бачити: як усе було раніше – усі ці вулиці та будинки, і він показав мені печі, де колись пекли хліб, і сказав, що араби й нині використовують такі ж.

Коли ми повернулися до будинку, місіс Лайднер уже встала з ліжка. Сьогодні вона мала кращий вигляд, не здавалася такою худою та втомленою. Чай принесли майже одразу, і доктор Лайднер розповів їй про те, що він знайшов уранці на розкопках. Потім повернувся до роботи, а місіс Лайднер запитала мене, чи не хотіла б я побачити деякі знахідки, які вони встигли зібрати на той момент. Звичайно, я сказала «так», і вона повела мене у кімнату старожитностей. Навколо лежало багато речей, і мені здалося, що це все здебільшого розбиті горщики, або ж ті, які були або зібрані під реставрацію, або вже склеєні. Я тоді подумала, що все це можна просто викинути.

– Боже, Боже, – зітхнула я, – шкода, що всі вони такі побиті, чи не так? Чи справді їх варто зберігати?

Місіс Лайднер легенько всміхнулась і сказала:

– Тільки Ерікові цього не кажіть. Горщики цікавлять його більше, ніж будь-що на світі, деякі з них – це найдавніші речі, які ми маємо, і, можливо, їм аж сім тисяч років.

І вона пояснила мені, що деякі уламки знайшли у дуже глибокому розрізі основи пагорба і що тисячі років тому їх розбили і зашарували бітумом – отже, ще тоді люди цінували свої речі так само, як і в наші дні.

– А зараз, – продовжила вона, – я покажу вам щось більш захопливе.

І вона зняла з полиці коробку і показала мені розкішний золотий кинджал з темно-синім камінням у руків’ї.

Я аж скрикнула від захвату.

Місіс Лайднер розсміялася.

– Так, золото всім подобається! За винятком мого чоловіка.

– А чому доктор Лайднер його не любить?

– Ну, по-перше, воно дорого коштує. Ми повинні заплатити робітникам, які його знайшли, стільки ж, скільки важить золото у знахідці.

– Боже милостивий! – вигукнула я. – Але чому так?

– О, так заведено. Ми таким чином запобігаємо крадіжкам. Розумієте, якби вони його вкрали, то дивилися б на нього не як на археологічну цінність, а як на предмет з дорогоцінних металів. Тому вони його розплавили б. Тож ми заохочуємо їх бути чесними.

Вона зняла ще один піднос і показала мені справді красиву золоту чашу з вибитими на ній баранячими головами.

Я знову скрикнула.

– Розкішна, чи не так? Вона зберігалась у могилі правителя. Ми натрапляли й на інші царські могили, але більшість із них були пограбовані. Ця чаша – наша найдорожча знахідка. Вона – одна з найчудовіших старожитностей з-поміж усіх знайдених. Період раннього Аккаду. Унікальна річ.

Раптом, насупившись, місіс Лайднер піднесла чашу до очей і обережно пошкребла її нігтем.

– Як незвично! На ній насправді віск. Хтось, мабуть, був тут зі свічкою.

Вона відірвала маленьку лусочку і повернула чашу на місце.

Після цього вона показала мені кілька химерних маленьких теракотових статуеток – але більшість із них вразили мене своєю непристойністю. Ох і брудні ж думки були у цих давніх людей, маю сказати!

Коли ми повернулися на веранду, там сиділа місіс Меркадо і лакувала нігті. Вона тримала їх перед собою, захоплюючись ефектом. Я подумала собі, що нічого огиднішого за цей оранжево-червоний колір навіть уявити не можна.

Місіс Лайднер принесла з собою з кімнати старожитностей дуже тендітне маленьке блюдце, розбите на кілька шматочків, і зараз вона почала збирати їх докупи. Я спостерігала за нею хвилину чи дві, а потім запитала, чи можу я допомогти.

– О, так, тут ще є багато!

Вона принесла велику кількість розбитих гончарних виробів, і ми почали працювати. Незабаром я захопилася процесом, і вона похвалила мої здібності. Гадаю, у більшості медсестер спритні пальці.

– Які всі зайняті, – фиркнула місіс Меркадо. – Тепер я почуваюся такою жахливою ледаркою. Звісно, я і є ледарка.

– Чом би й не поледарювати, якщо вам це так подобається? – промовила місіс Лайднер на диво байдужим тоном.

О дванадцятій ми обідали. Згодом доктор Лайднер та містер Меркадо почали чистити глиняний посуд, наливаючи на нього розчин соляної кислоти. Один із горщиків виявився чудового сливового кольору, а на іншому з’явився візерунок бичачих рогів. Я ніби побачила фокус: увесь сухий бруд, який не можна прибрати за допомогою навіть дуже ретельного миття, спінився і випарився.

Містер Кері та містер Колман повернулися до розкопок, а містер Райтер пішов у фотомайстерню.

– Що ти робитимеш, Луїзо? – запитав доктор Лайднер у своєї дружини. – Може, поспиш трохи?

Я зрозуміла, що місіс Лайднер зазвичай відпочиває після обіду.

– Я полежу близько години. А потім, можливо, піду прогулятися.

– Добре. Медсестра піде з тобою, чи не так?

– Звичайно, – кивнула я.

– Ні, ні, – раптом заперечила місіс Лайднер, – мені подобається гуляти наодинці. Сестра не повинна нескінченно чергувати біля мене, не випускаючи з очей.

– Але я б хотіла пройтись, – наполягала я.

– Ні, справді, я бажаю, щоб ви залишилися тут. – Вона вимовила це твердо, майже беззаперечно. – Мені потрібно іноді залишатися на самоті. Справді потрібно.

Я, звичайно, не наполягала. Але коли і собі пішла трошки подрімати, то вельми дивувалася, що місіс Лайднер, з її лякливістю, так несамовито бажає ходити без будь-якого супроводу.

Коли о пів на третю я вийшла зі своєї кімнати, надворі нікого не було, крім маленького слуги з великою мідною ванною, який мив гончарні вироби, та містера Еммота, який сортував і розкладав їх. Коли я рушила до них, крізь арку ввійшла місіс Лайднер. Вона здавалася жвавішою, ніж досі. Її очі блищали, і вона мала бадьорий і майже веселий вигляд.

Доктор Лайднер вийшов із лабораторії й підійшов до дружини, щоб показати великий таріль з бичачими рогами.

– Доісторичні рівні надзвичайно плідні, – повідомив він. – Цей сезон неймовірно гарний. Знайти цю гробницю на самому початку робіт – справжня вдача. Єдина людина, яка може скаржитися, – це отець Лавіньї. Досі ми майже не знаходили табличок.

– Він, здається, не дуже багато працював із тими, що у нас є, – сухо зауважила місіс Лайднер. – Можливо, Лавіньї – чудовий епіграфіст, але надзвичайно ледачий. Він проводить увесь свій час після обіду в ліжку.

– Так, ми сумуємо за Бердом, – погодився з нею доктор Лайднер. – А цей чоловік мене трохи вражає своєю неортодоксальністю, хоча, звичайно, не мені судити. Але один чи два його переклади щонайменше здивували мене. Я просто не можу повірити, наприклад, що він має рацію стосовно того напису на цеглі, але, мабуть, він щось знає…

Після чаю місіс Лайднер запитала мене, чи хотіла б я прогулятися з нею до річки. Я подумала, що, можливо, вона боїться, що образила мене, відмовившись від мого супроводу після обіду.

Я хотіла, щоб вона зрозуміла: я не така чутлива, – тому одразу погодилася.

Це був прекрасний вечір. Стежка вела між полями ячменю, а потім повз квітучі фруктові дерева. Нарешті ми підійшли до краю Тигру. Одразу ж ліворуч від нас виник пагорб на місці стародавнього поселення; робітники співали свою дивну монотонну пісню. Трохи праворуч я побачила велике водяне колесо, яке видавало дивний звук, схожий на стогін. Спочатку цей звук неабияк нервував мене, але згодом він мені навіть сподобався і почав справляти на мене дивовижний заспокійливий ефект. За водяним колесом стояло село, де мешкала основна частина робітників, що приходили до нас.

– Тут красиво, чи не так? – зазначила місіс Лайднер.

– Тут дуже спокійно, – відповіла я. – Дивне відчуття – що я так далеко звідусіль.

– Далеко звідусіль, – повторила місіс Лайднер. – Так. Тут принаймні можна сподіватися на безпеку.

Я різко поглянула на неї, але зрозуміла: вона говорила більше до себе, ніж до мене, і, найімовірніше, вона не усвідомлювала, що її слова пролунали як одкровення.

Ми подалися назад, до будинку.

Раптом місіс Лайднер так сильно схопила мене за руку, що я ледь не скрикнула.

– Хто це, сестро? І що він робить?

На певній відстані попереду нас, саме там, де стежка пролягала біля будинку експедиції, стояв чоловік. На ньому був європейський одяг, і, здавалося, він стоїть навшпиньках і намагається зазирнути у вікно.

Ми не зводили з нього очей. Раптом він озирнувся, побачив, що ми за ним спостерігаємо, і одразу ж пішов у наш бік. Місіс Лайднер ще сильніше стиснула мою руку.

– Сестро, – прошепотіла вона. – Сестро…

– Усе гаразд, люба, усе гаразд, – заспокійливо промовила я.

Чоловік зрівнявся з нами і пройшов повз. Він був іракцем, і щойно місіс Лайднер побачила його зблизька, вона з полегшенням зітхнула.

– Він лише місцевий, – сказала вона.

Ми пішли собі далі. Проходячи повз будинок, я поглянула на вікна. Вони були не лише заґратовані, а й перебували занадто високо від землі, щоб можна було зазирнути в приміщення: рівень землі тут був нижчий, ніж усередині двору.

– Мабуть, він зробив це зі звичайної цікавості, – припустила я.

Місіс Лайднер кивнула.

– Усе так. Але я на хвилину подумала…

Вона замовкла.

Я думала про себе: «Ви подумали – про що? Ось що я хотіла б знати. Про що ви думали?»

Але тепер я вже знала точно: місіс Лайднер боїться певної людини з плоті й крові.