Читать книгу Убивство в Месопотамії - Агата Крісті - Страница 8

Я не проти визнати, що моє перше враження від зустрічі з місіс Лайднер стало відвертою несподіванкою. Коли багато чуєш про людину, то створюється певний її образ. І в моїй голові міцно засіло уявлення, що місіс Лайднер – похмура, завжди незадоволена жінка. Нервова та завжди мов на голках. До того ж я також гадала, що вона… ну, якщо говорити відверто, трохи вульгарна.

Але місіс Лайднер виявилася зовсім не такою, як я її уявляла! Почнімо з того, що я побачила дуже вродливу жінку. На відміну від чоловіка, вона не була шведкою, хоч за її зовнішністю цього й не скажеш. Вона належала до білявок того скандинавського типу, який не дуже часто й побачиш. Уже не першої молодості – років тридцяти чи, може, сорока. Обличчя виснажене, а серед світлого волосся впадали в око сиві прядки. А от її очі мене вразили: уперше в житті я побачила очі, які справді можна було б назвати фіолетовими. Вони були дуже великі, а під ними залягли ледь помітні тіні. Загалом місіс Лайднер була худорлявою і тендітною жінкою, і якщо я скажу вам, що вона мала дуже втомлений, але водночас дуже жвавий вигляд, то ви мені не повірите, адже це нісенітниця, – утім, саме таке в мене склалося враження про цю жінку. Я також відчувала, що переді мною стоїть справжня леді. А це щось та означає, навіть у наші дні.

Вона простягнула мені руку і всміхнулася. Її голос вирізнявся низьким тембром, а розмовляла вона ніжно, розтягуючи слова на американський манер.

– Сестро, я так рада, що ви приїхали. Чи не бажаєте чаю? Чи ви спочатку хочете побачити свою кімнату?

Я погодилася на чай, і вона познайомила мене з людьми, що сиділи за столом.

– Це міс Джонсон і містер Райтер. Місіс Меркадо. Містер Еммот. Отець Лавіньї. Мій чоловік з’явиться незабаром. Будь ласка, сідайте тут, між отцем Лавіньї та міс Джонсон.

Я зробила так, як мені запропонували, і міс Джонсон завела зі мною розмову – почала розпитувати про подорож і все інше.

Мені вона сподобалась – нагадала мені старшу медсестру, якою всі ми, старанні стажерки, відверто захоплювались.

Я вирішила, що їй уже під п’ятдесят; посивіле волосся вона підстригала коротко, і це надавало їй чоловічого вигляду. Голос у неї був різкий, але приємний і досить глибокий; обличчя вона мала непривабливе, вкрите зморшками, із майже сміховинно задертим носом, який вона мала звичай роздратовано терти, коли щось турбувало або бентежило її. Одягнена міс Джонсон була в твідовий жакет і спідницю, зроблені, скоріше, на чоловічий манер. Незабаром вона повідомила мені, що родом із Йоркшира.

Отець Лавіньї викликав у мене невеличку тривогу. Це був високий чоловік із великою чорною бородою і пенсне. Я чула, як місіс Келсі казала, що серед археологів є французький чернець, і тепер я звернула увагу на те, що Лавіньї був одягнений в рясу з якогось білого вовняного матеріалу. Мене це здивувало, радше тому, що я завжди вважала: коли людина йде у монастир, то більше звідти не повертається.

Місіс Лайднер розмовляла з ним переважно французькою мовою, але зі мною він говорив досить непоганою англійською. Я помітила, що у нього проникливі, спостережливі очі і він постійно переводив погляд з обличчя на обличчя.

Навпроти мене сиділи ще троє. Містер Райтер був товстим білявим молодиком в окулярах. Він мав досить довге кучеряве волосся і дуже круглі блакитні очі. Гадаю, колись він був чарівною дитиною, але просто зараз від чарівності не залишилось ані сліду! Правду кажучи, він трохи скидався на порося. Інший юнак був підстрижений дуже коротко, майже налисо. Він мав трохи довгасте обличчя, дещо кумедне, і надзвичайно гарні зуби; коли він усміхався, то здавався дійсно привабливим. Однак говорив він рідко, лише кивав, а коли до нього зверталися, то відповідав лаконічно. Він був американцем, як і містер Райтер. Нарешті, за столом сиділа ще й місіс Меркадо, утім, я не змогла її добре роздивитись, бо щоразу коли я кидала на неї погляд, то завжди помічала, як вона дивиться на мене такими голодними очима, що мене це бентежило, якщо не сказати більше. З її погляду можна було б вирішити, що медсестра – така собі дивна тваринка. Ніякого виховання взагалі!

Вона була зовсім молодою – не старшою за двадцять п’ять років, смаглявою і такою… спокусливою, якщо ви розумієте, про що я. У певному сенсі вона мала досить привабливий вигляд, але в ній було те, що моя мама називала «темним домішком». Одягнена вона була в яскравий пуловер, і в той же колір були пофарбовані її нігті. Вона мала худе, пташине обличчя з великими очима і досить підозріло підібганими губами і загалом справляла враження людини в’їдливої.

Чай виявився дуже гарним – приємна міцна суміш, а не те слабке китайське вариво, яке завжди робила місіс Келсі і яке було болючим випробуванням для мене.

До чаю пропонували тости, варення, вівсяне печиво і маленький пиріг. Містер Еммот взявся піклуватися про мене і постійно передавав мені ці солодощі. Як завжди мовчазний, він, здавалося, негайно помічав, коли моя тарілка порожніла.

Незабаром до нас прибіг містер Колман і зайняв місце по інший бік міс Джонсон. Складалося враження, що його ніщо не турбує: він теревенив безупинно.

Місіс Лайднер зітхнула один раз і кинула стомлений погляд у його бік, але це не мало жодного ефекту. Не вгамувався він і після того, як місіс Меркадо, до якої він здебільшого і звертався під час своєї тиради, повністю віддалася спостеріганню за мною і лише кілька разів кинула йому суто формальні відповіді.

Ми вже закінчували пити чай, коли з розкопок повернулися доктор Лайднер та містер Меркадо.

Доктор Лайднер привітав мене зі своєю звичною привітністю. Я помітила, як він швидко і стривожено глянув на дружину – здається, те, що він побачив на її обличчі, його заспокоїло. Потім він сів з іншого боку столу, а містер Меркадо – на вільне місце поруч із місіс Лайднер. То був високий, худий, меланхолійний чоловік, значно старший за свою дружину, з блідо-жовтим обличчям та чудернацькою безформною бородою. Я дуже зраділа, коли він зайшов, бо його дружина лише тоді перестала дивитися на мене і перемкнула увагу на нього, спостерігаючи за ним з якоюсь тривожною нетерплячістю, яка мені здалася дуже дивною. Містер Меркадо навіть не торкнувся шматка пирога на своїй тарілці.

За столом залишалося ще одне вільне місце. Незабаром двері відчинилися, і зайшов ще один чоловік.

Щойно я побачила Річарда Кері, я відчула, що він, мабуть, один із найкрасивіших чоловіків, яких я доти бачила, – однак водночас я засумнівалася, чи так воно насправді. Бо сказати, що чоловік гарний і в той же час схожий на мерця, ну… це ж явна суперечність, але так воно і було. Він являв собою буквальне втілення вислову «шкіра та кістки», причому щільно натягнута шкіра, а кістки… так, вони були красиві. Тонкі лінії щелепи, скроні й лоба так чітко окреслені, що чоловік скидався на бронзову статую. І на цьому худому засмаглому обличчі сяяли двоє найяскравіших і найуважніших очей, які я колись бачила. Він був шість футів на зріст, а щодо віку, то, гадаю, він ще не відсвяткував сорокаліття.

Доктор Лайднер відрекомендував його мені:

– Сестро, це містер Кері, наш архітектор.

Голос у новоприбулого виявився приємним, і він розмовляв англійською, але що саме він пробурмотів – я не розібрала. Сів містер Кері поруч із місіс Меркадо.

Місіс Лайднер зазначила:

– Боюся, що чай трошки охолов, містере Кері.

Він увічливо відповів:

– Нічого, місіс Лайднер. Я сам винен, що запізнився. Але я хотів спершу закінчити складати план тих стін.

– Бажаєте варення, містере Кері? – пригостила його місіс Меркадо.

А містер Райтер підштовхнув до гостя тарілку з тостами.

І я згадала слова майора Пеннімана, який казав: «Гадаю, я найкраще поясню, що саме маю на увазі, коли зазначу, що всі вони занадто ввічливо передавали одне одному масло».

Так, у цьому було щось дивне…

Відтінок формальності…

Складалося враження, що я опинилась у компанії незнайомців, а не людей, які добре знали одне одного і були знайомі, як деякі з них, чимало років.