Читать книгу Убивство в Месопотамії - Агата Крісті - Страница 9

Після чаю місіс Лайднер провела мене до моєї кімнати.

Мабуть, зараз найкраща нагода, щоб коротко описати розміщення кімнат. Усе дуже просто і зрозуміло, якщо мати під рукою план будинку.

Обабіч веранди були двері, що вели у дві головні кімнати. За тими, що праворуч, містилася їдальня, де ми пили чай. А за дверима ліворуч було абсолютно ідентичне приміщення (я назвала його вітальнею), яке використовували як загальну кімнату, такий собі різновид неформального робочого кабінету. Деякі креслення (крім, власне, архітектурних) робили саме там, і туди ж приносили крихкі шматочки кераміки. Через вітальню можна було потрапити до кімнати старожитностей, де зберігалися всі знахідки з розкопок: на полицях та у скриньках, на великих стелажах і столах. З цієї кімнати не було іншого виходу, ніж через вітальню.

Із кімнатою старожитностей сусідила спальня місіс Лайднер, але туди можна було потрапити лише крізь двері, які виходили у внутрішній двір. Там, як і в інших приміщеннях на південному боці будинку, було кілька заґратованих вікон, що виходили на поорані поля. Під прямим кутом до кімнати дружини прилягала (але без суміжних дверей) спальня доктора Лайднера. Це була перша з кімнат на східній стороні будівлі. Поруч із нею і була моя кімната. Далі йшли кімнати міс Джонсон, місіс Меркадо і містера Меркадо, а за ними – дві так звані ванні кімнати.

(Коли я згодом використала це словосполучення у присутності доктора Райлі, то він лишень розсміявся і сказав, що ванна кімната – це приміщення, де є ванна, а інакше це зовсім не ванна кімната! Байдуже, коли ви вже звикли до кранів і належної сантехніки, дивно називати «ванними кімнатами» пару сіней з бляшаними сидячими ванночками у кожній з них і каламутною водою, принесеною в бідонах з-під гасу!)

Усю цю сторону будівлі доктор Лайднер додав до початкового арабського будинку. Спальні були однакові: кожна з вікном і дверима, що виходили у внутрішній двір. Уздовж північної сторони простягалися креслярська, лабораторія та два фотоприміщення.

Знов повернімося до веранди. По інший бік від неї кімнати були розміщені приблизно так само. Їдальня мала вхід до кабінету, де зберігали теки, робили каталогізацію знахідок і друкували тексти. Кімнаті місіс Лайднер відповідала кімната отця Лавіньї, якому віддали найбільшу спальню. Її він також використовував для розшифрування – якщо так можна сказати – табличок.

У південно-західному куті були сходи, що вели на дах. На західній стороні спершу йшло кухонне приміщення, а потім чотири маленькі спальні, де жили молодики: Кері, Еммот, Райтер та Колман.

У північно-західному куті містилася фотомайстерня з дверима, що вели до фотолабораторії. Поруч лабораторія. Потім ішов єдиний вхід у двір – велика арка, крізь яку ми в’їхали. Ззовні були спальні приміщення для тутешніх слуг, вартівня для солдатів, а також стайня – для коней, на яких підвозили воду. Креслярська була розміщена праворуч від арки і займала решту північної сторони.

Я досить докладно описала будинок зараз, тому що не хочу знову повертатися до цього в майбутньому.

Як я вже казала, місіс Лайднер особисто показала мені будівлю і нарешті провела мене в мою спальню. Вона висловила сподівання, що мені там буде комфортно і що я знайду все необхідне.

Кімната була обставлена просто, але гарно: ліжко, комод, умивальник і стілець.

– Слуги приноситимуть вам гарячу воду перед обідом і вечерею та, звичайно, вранці. Якщо забажаєте додатково, просто вийдіть на вулицю і поплескайте, а коли підійде слуга, скажіть йому: jib mai’ har[6]. Запам’ятаєте?

Я запевнила її, що зможу, і повторила слова, трохи затинаючись.

– Усе гаразд. Говоріть упевнено, а краще – кричіть. Араби нічого не зрозуміють, якщо говорити нашим звичайним «англійським» тоном.

– Ці мови – дивна річ, – зазначила я. – Дуже незвично, що їх так багато, та ще й таких різних.

Місіс Лайднер усміхнулася.

– У Палестині є церква, в якій молитва Господня написана різними мовами – якщо пам’ять мене не зраджує, дев’яносто разів, по одному на кожну мову.

– Ого! – ахнула я. – Тоді я мушу написати про це своїй тітці. Їй буде дуже цікаво.

Місіс Лайднер неуважно торкнулася до глечика з тазиком і посунула мильницю на дюйм-два.

– Я сподіваюся, вам тут сподобається, – сказала вона, – і ви не надто нудьгуватимете.

– Мені ніколи нудьгувати, – запевнила я її. – Життя для цього недосить довге.

Вона не відповіла, а тільки й далі торкалась умивального начиння, ніби про щось замислившись.

Раптом я відчула на собі пекучий погляд її темно-фіолетових очей.

– Сестро, що саме вам сказав мій чоловік?

Ну, зазвичай я знаю, що відповідати на запитання такого штибу.

– Він сказав, що ви трохи розгублені та втомилися, місіс Лайднер, – промовила я швидко. – І що ви просто хотіли, щоб хтось доглядав за вами і брав на себе всі ваші турботи.

Місіс Лайднер повільно і задумливо схилила голову.

– Так, – погодилася вона. – Так, дуже добре.

Її відповідь прозвучала трохи загадково, але я не воліла розбиратися з таємницями. Натомість я продовжила:

– Я сподіваюся, ви дозволите мені допомогти вам з усіма господарськими справами. Не давайте мені байдикувати.

Вона легенько всміхнулася.

– Дякую, сестро.

Потім вона сіла на ліжко і, на мій подив, почала досить детально розпитувати мене. Я кажу «на мій подив», бо, відколи вперше глянула на неї, я відчувала впевненість, що місіс Лайднер – леді. А леді, з мого досвіду, дуже рідко проявляє цікавість до чужого життя.

Але здавалося, місіс Лайднер прагнула дізнатися про мене все, що тільки можна. Де я проходила стажування і як давно це було. Що привело мене на Схід. Як сталося, що доктор Райлі порекомендував мене. Вона навіть запитала мене, чи була я коли-небудь в Америці або мала там знайомих чи родичів. Кілька запитань, які вона поставила мені, в той час здавалися абсолютно безглуздими, але згодом я зрозуміла, чому вони пролунали з її вуст.

Раптово її поведінка змінилася. Вона всміхнулася теплою сонячною усмішкою і солодко та лагідно повідомила, що дуже рада моєму приїзду, бо впевнена, що я стану для неї втіхою.

Місіс Лайднер встала з ліжка і промовила:

– Чи хотіли б ви піднятися на дах і побачити захід сонця? Зазвичай у цей час це дуже приємне видовище.

Я охоче погодилася.

Коли ми вийшли з кімнати, вона запитала:

– Чи багато було людей у потягу з Багдада? Були якісь чоловіки?

Я відповіла, що нікого особливого не помітила. Напередодні ввечері у вагоні-ресторані було двоє французів. І ще троє чоловіків, з чиєї розмови я зрозуміла, що вони мали якийсь стосунок до трубопроводу.

Вона кивнула, і з її легень вирвався ледь чутний звук. Мені здалося, місіс Лайднер зітхнула з полегшенням.

Ми піднялися на дах разом.

Там ми зустріли місіс Меркадо (вона сиділа на парапеті), а також доктора Лайднера, який схилився над рядами каміння і черепків. Серед них були якісь кам’яні штуки, які він назвав ручними млинами, товкачі, долота й кам’яні сокири, а ще безліч уламків гончарних виробів із химерними візерунками; я ніколи не бачила стільки одразу.

– Підходьте сюди, – покликала нас місіс Меркадо. – Хіба ж це не красиво?

Захід сонця і справді був прекрасний. Ближче до горизонту виднілася Гасанія – підсвічена сонцем, вона наче зійшла з казки, а річка Тигр, що текла між широких берегів, скидалася на міраж.

– Хіба не прекрасно, Еріку? – спитала місіс Лайднер.

Доктор підвів відсторонений погляд, неуважно пробурмотів: «Прекрасно, чудово» – і продовжив сортувати черепки.

Місіс Лайднер усміхнулась і промовила:

– Археологи дивляться лише на те, що лежить під їхніми ногами. Небо та небеса для них не існують.

Місіс Меркадо захихотіла.

– О, вони такі дивні, і ви про це дуже скоро дізнаєтесь, сестро, – сказала вона.

Вона помовчала і додала:

– Ми всі такі раді, що ви до нас приїхали. Ми так сильно непокоїлися через шановну місіс Лайднер, чи не так, Луїзо?

– Невже? – З голосу місіс Лайднер було зрозуміло, що вона в це не вірить.

– О, так. Їй справді було дуже погано, сестро. Різні тривоги та перепади настрою. Ви знаєте, коли мені кажуть про когось: «Це просто нерви», я завжди говорю: але що може бути гірше? Нерви – це серцевина і центр людського буття, чи не так?

«Лицемірка», – подумала я собі.

Місіс Лайднер сухо відповіла:

– Що ж, вам більше не доведеться непокоїтися за мене, Маріє. Мною тепер опікуватиметься медсестра.

– Так, звичайно, – радо погодилась я.

– Я впевнена, тепер усе зміниться, – підтримала нас місіс Меркадо. – Ми всі відчували, що їй слід звернутися до лікаря або хоч щось зробити. Її нерви справді були розхитані, чи не так, люба Луїзо?

– Настільки, що я, здається, діяла на нерви вам, – відповіла та. – Ми можемо поговорити про щось цікавіше, ніж мої жалюгідні нездужання?

Тоді я зрозуміла, що місіс Лайднер належить до тих жінок, які легко створюють собі ворогів. В її крижаному тоні лунала грубість (не те що я б засуджувала її за це), від якої жовтуваті щоки місіс Меркадо аж почервоніли. Вона щось пробурмотіла, але місіс Лайднер підвелась і приєдналася до свого чоловіка на іншому краю даху. Думаю, він і не помітив її появи, аж доки вона поклала руку йому на плече. Лише тоді він швидко звів до неї очі. На його обличчі відобразилася любов і якесь палке запитання.

Місіс Лайднер ніжно кивнула. Незабаром, рука в руці, вони подалися до дальнього парапету і нарешті разом спустилися сходами.

– Він відданий їй, чи не так? – сказала місіс Меркадо.

– Так, – погодилась я. – Це дуже приємно бачити.

Вона глянула на мене якось скоса – її погляд був дивним, у ньому світилося нетерпіння.

– Як ви вважаєте, що з нею насправді не так, сестро? – запитала вона, трохи стишивши голос.

– Не думаю, що це щось серйозне, – весело відказала я. – Гадаю, вона трохи виснажена.

Місіс Меркадо досі свердлила мене очима – як тоді, за чаєм. Раптом вона запитала:

– Ви доглядаєте психічно хворих?

– О Боже, ні! – скрикнула я. – Що вас змусило про це подумати?

Вона трохи помовчала, а потім сказала:

– А вам відомо, як дивно вона поводиться останнім часом? Доктор Лайднер розповів вам про це?

Я не пліткую про роботу. З іншого боку, з мого досвіду, від родичів часто дуже важко отримати достовірну інформацію. А поки ви не знаєте правди, то змушені працювати в темряві і користі з вас небагато. Звичайно, коли з пацієнтом працює лікар, тоді все інакше. Він повідомляє вам усе, що ви маєте знати. Але цього разу лікаря не було. Доктора Райлі ніколи не залучали як спеціаліста. І в глибині душі я не була впевнена, що доктор Лайднер розповів мені все, що знав. Часто інстинкт підказує чоловікам бути стриманими, і, треба визнати, це додає їм честі. Утім, якби я знала більше, то краще розуміла б, якого курсу триматися. Місіс Меркадо (про яку я подумки зробила собі зарубку як про маленьку злостиву кицьку) явно бажала попліткувати. І відверто кажучи, я хотіла почути, що вона має сказати, – хотіла і як людина, і як професіонал. Якщо вам так легше, можете вважати, що мені просто було цікаво.

І я сказала:

– Я так розумію, місіс Лайднер останнім часом не зовсім нормально поводилася?

На це місіс Меркадо неприємно розсміялася.

– Нормально? Маю вам сказати, що ні. Вона лякала нас до смерті. Розповіла, що однієї ночі в її вікно постукали пальці. Потім з’явилася долоня без руки. А далі показалося жовте обличчя, притиснене до шибки, але коли вона кинулася до вікна, усе зникло. Ну, ви ж розумієте, для всіх нас це трохи моторошно.

– Можливо, хтось над нею пожартував, – припустила я.

– О ні, вона все це просто вигадала. А три дні тому під час вечері майже за милю звідси, у селі, хтось почав стріляти. То вона як підскочить та як заверещить – це нас всіх дуже злякало. А доктор Лайднер кинувся до неї й поводився дуже сміховинно. «Це нічого, мила, це дурниці», – повторював. Знаєте, сестро, я думаю, чоловіки іноді насправді заохочують жінок у цих істеричних вигадках. Шкода, бо це погано. Не слід заохочувати галюцинації.

– Звісно, якщо це справді галюцинації, – сухо уточнила я.

– А що ще це може бути?

Я не відповіла, бо не знала, що й сказати. Справа ставала дуже дивною. Тобто досить природно, коли людина в нервовому стані так реагує на постріли та крики. Але ця історія про примарне обличчя і долоню без руки… це вже щось інше. Я вирішила, що тут можливе одне з двох: або місіс Лайднер вигадала цю історію (як дитина, що робить спектакль, розповідаючи брехню про щось, чого насправді не сталося, щоби привернути до себе увагу), або ж це чийсь навмисний дурний жарт, як я припустила раніше. Я міркувала собі, що такий жарт може здаватися дуже смішним і вдалим для людини молодої, не надто чутливої – як-от, наприклад, для містера Колмана. Після цього я вирішила пильно стежити за ним. Дурні жарти можуть спричинити у нервових пацієнтів справжнє божевілля.

Місіс Меркадо косо глянула на мене:

– Вона здається дуже романтичною натурою, сестро, ви так не вважаєте? Це та категорія жінок, з якими завжди трапляються цікаві речі.

– І багато з нею трапилось? – уточнила я.

– Ну, її перший чоловік загинув на війні, коли їй було лише двадцять. Я думаю, це дуже зворушлива і романтична історія, а ви?

– Завжди є хтось, хто приймає калюжу за озеро, – сухо сказала я.

– О, сестро! Яке дивовижне спостереження!

І воно відповідає дійсності. Я від стількох жінок чула: «Ох, якби лишень Дональд – або Артур – або, вставте будь-яке ім’я, – був живий!» І я іноді думаю, що якби воно так і сталося, то він, найімовірніше, виявився б товстим, приземленим, запальним чоловіком середнього віку.

Темніло, і я запропонувала спуститися. Місіс Меркадо погодилась і запитала, чи не бажаю я побачити лабораторію.

– Мій чоловік зараз там, працює.

Я відповіла, що охоче сходжу туди, і ми пішли. Світло в приміщені горіло, але нікого там не було. Місіс Меркадо показала мені деякі прилади і мідні прикраси, з якими працювали археологи, а також кістки, покриті воском.

– І куди подівся Джозеф? – дивувалася місіс Меркадо.

Вона зазирнула до креслярської, де працював Кері. Коли ми ввійшли, він навіть не подивився на нас, і мене вразив вираз надзвичайної напруженості на його обличчі. У мене одразу сяйнула думка: «Цей чоловік ледве стримується. Ще трохи, і він зірветься». І я згадала, що хтось мені вже казав про його напруженість.

Коли ми виходили, я повернула голову і кинула на нього останній погляд. Він схилився над аркушем паперу, міцно стиснувши губи, і туго натягнута на кістках шкіра знову, але цього разу ще сильніше, нагадала мені «голову мерця». Можливо, це було марення, але я подумала, що він схожий на старовинного лицаря, який збирається в бій і знає, що загине.

І знову я відчула його привабливість – таку надзвичайну і таку незбагненну.

Містера Меркадо ми знайшли у вітальні. Він пояснював місіс Лайднер деталі якогось нового робочого методу. Вона сиділа на дерев’яному стільці з прямою спинкою, вишиваючи квіти нитками з тонкого шовку, і мене знову вразив її дивний, тендітний, неземний вигляд. Вона здавалася радше казковою істотою, ніж людиною з плоті та крові.

Місіс Меркадо заговорила своїм високим і пронизливим голосом:

– А, ось ти де, Джозефе. Ми думали, що знайдемо тебе у лабораторії.

Він аж підскочив, і вигляд у нього був збентежений і розгублений, ніби поява дружини зруйнувала магічне закляття. Затинаючись, він пробелькотів:

– Я… я маю іти. Я саме… саме…

Він не закінчив фразу, а просто розвернувся до дверей.

Місіс Лайднер промовила своїм м’яким тягучим голосом:

– Ви повинні розповісти мені все до кінця, іншим разом. Це було дуже цікаво.

Вона звела на нас очі, досить мило, хоч і відсторонено, усміхнулась і знову схилилася над вишивкою.

За хвилину-дві вона сказала:

– Сестро, там є книжки. На будь-який смак. Оберіть собі й сідайте.

Я підійшла до книжкової полиці. Місіс Меркадо затрималася на кілька хвилин, а потім різко розвернулась і вийшла. Коли вона проходила повз мене, я побачила її обличчя, і воно мені не сподобалося. Здавалося, вона аж шаленіє від люті.

Мимоволі я згадала деякі речі щодо місіс Лайднер, на які мені натякала місіс Келсі. Не хотілося вірити в їхню правдивість, бо місіс Лайднер мені подобалась, але я однаково замислилася, чи не може бути у словах місіс Келсі дещиці істини.

Я не вважала, що місіс Лайднер сама в усьому винна, але факт залишався фактом: ані незугарна міс Джонсон, ані ця посередня мала злючка місіс Меркадо не могли з нею зрівнятися ні у шармі, ні у привабливості. Адже чоловіки залишаються чоловіками, хай де вони є. Завдяки своїй професії я швидко навчилася це помічати.

Меркадо, звісно, був для місіс Лайднер порожнім місцем, і я не вважаю, що її дійсно турбували його почуття, а от його дружину вони турбували. Якщо я не помиляюся, вона була не прихильна до місіс Лайднер і, якби могла, одразу насолила б їй.

Я подивилася на місіс Лайднер, що сиділа на стільці й вишивала свої гарні квіти – така далека і така відсторонена. Я відчувала, що повинна попередити її. Я гадала, що, можливо, вона не знає, наскільки дурними, необґрунтованими та жорстокими можуть бути ревнощі та ненависть і як мало потрібно, щоб вони спалахнули.

І тоді я сказала собі: «Емі Лезерен, ти ідіотка. Місіс Лайднер не дурна. Їй близько сорока, якщо вже не стукнуло, і вона, певно, знає про життя все».

Але я відчувала, що все-таки, можливо, вона не знає.

Вона мала такий дивний та незайманий вигляд.

Мені стало цікаво, яким було її життя. Я знала, що вона вийшла заміж за доктора Лайднера лише два роки тому. А за словами місіс Меркадо, її перший чоловік помер десь п’ятнадцять років тому.

Я підійшла і сіла біля неї з книжкою, але незабаром пішла мити руки перед вечерею. Страва була справді смачною – подали відмінне карі. Усі полягали спати рано, і я цьому зраділа, бо дуже втомилася.

Доктор Лайднер провів мене у кімнату, щоб перевірити, чи в мене є все необхідне.

Він тепло потиснув мені руку і гаряче запевнив мене:

– Ви їй подобаєтесь, сестро. Ви одразу змогли схилити її до себе. Я такий радий. Відчуваю, тепер усе буде добре.

Його завзяття було майже як у малого хлопчика.

Я також відчувала, що подобаюся місіс Лайднер, і була цим задоволена.

Але я не надто поділяла його оптимізм. Я відчувала, що в цій історії є щось більше, ніж відомо навіть йому.

Так, було щось – але я не могла вхопити, що саме. Утім, воно висіло в повітрі.

Ліжко в мене було зручне, але я не спала. Занадто багато міркувала.

Я постійно прокручувала в думках слова з вірша Джона Кітса, які мені довелося вчити у дитинстві. Я намагалася пригадати весь вірш, але постійно припускалася помилок, і це мене дратувало. Я завжди ненавиділа цей вірш – гадаю, тому, що мені довелося його вчити, хоча я цього не бажала. Але чомусь коли я прокинулася в темряві, то вперше побачила в його рядках якусь красу.

«Нещасний, чом ти помарнів, / Чом – як там далі? – день у день блукаєш сам?»[7] Я вперше уявила собі обличчя лицаря, це було обличчя містера Кері – похмуре, напружене, бронзове обличчя, як у декого з тих бідних юнаків, що їх я бачила дівчинкою, під час війни… і мені стало шкода його… а потім я знову заснула і побачила, що La Belle Dame Sans Merci[8] – це місіс Лайднер, і вона нахилилась убік, сидячи на коні й тримаючи в руках вишивку з квітами, – і раптом кінь спіткнувся, і скрізь лежали шматочки кісток, покриті воском. А далі я прокинулася, вся покрита гусячою шкірою, затремтіла і сказала собі, що після карі на ніч мені завжди сняться кошмари.