Читать книгу Убивство в Месопотамії - Агата Крісті - Страница 5

Знаєте, а я ж насправді не письменниця і геть нічого не тямлю в цих речах. Я почала писати лише тому, що мене попросив доктор Райлі, а коли тебе про щось просить доктор Райлі… ну, йому ніхто не каже «ні».

– Але ж, лікарю, – благала його я, – я ж не вмію писати, зовсім не вмію!

– Нісенітниця, – пирхнув він. – Ставтеся до цього як до написання історії хвороби, коли вже так сумніваєтесь.

Ну… звісно, можна і так до цього ставитися. Але доктор Райлі ще не закінчив свою думку. Він додав, що всім потрібен простий і зрозумілий звіт про події в Тель-Ярімджі.

– Якщо такий звіт складе одна із зацікавлених сторін, його ніхто не вважатиме переконливим. Обов’язково скажуть, що він упереджений.

Тут він також, безперечно, мав рацію. Я перебувала у самісінькому центрі подій, але водночас залишалася, так би мовити, стороннім спостерігачем.

– А чому б вам самому все не записати, лікарю? – спитала я.

– Мене ж там не було, на відміну від вас. До того ж, – зітхнувши, додав він, – мені донька не дозволить.

Як же він прогинається під це дівчисько! Ганьба! Я вже зібралася була це йому пояснити, але раптом побачила, як він підморгнув мені. Це найгірша особливість доктора Райлі: ніколи не зрозумієш, коли він жартує, а коли говорить серйозно. Він завжди розмовляв повільно і меланхолійно – але добра половина його висловлювань мала іронічний підтекст.

– Ну… – Моя позиція похитнулась. – Гадаю, я могла б спробувати.

– Авжеж, могли б.

– Але я не зовсім розумію, з чого почати.

– У мене для вас гарна підказка. Почніть з початку і ведіть до кінця, а тоді – закінчуйте![1]

– Я навіть не знаю напевно, де і з чого все почалось, – зітхнула я.

– Повірте мені, сестро, труднощі з тим, як почати розповідь, просто забавка порівняно з тим, як знайти в собі сили зупинитися! Принаймні в мене виникають саме такі труднощі, коли я маю зробити промову. Слухачам доводиться хапати мене за фалди і тягти донизу, примушуючи сісти на місце.

– Та ви жартуєте, лікарю.

– Я серйозний як ніколи. Отже, ви згодні?

Але мене непокоїла ще одна річ. Я трохи повагалась і врешті-решт знайшла в собі мужність і зауважила:

– Знаєте, лікарю, я боюсь, що мій виклад подій може виявитися трошки… особистим.

– Господи, жіночко, та що особистішим буде ваш виклад подій, то краще! Це ж історія про людей, а не про манекени! Розповідайте упереджено, пристрасно – та взагалі як вам заманеться! Опишіть усе так, як ви вважатимете правильним. Потім відредагуємо місця, які вам здадуться наклепницькими. Головне – пишіть. Ви ж розсудлива жінка, а отже, зробите розсудливий, логічний опис того, що сталося.

Отак я й отримала завдання написати про все, і я пообіцяла докласти всіх зусиль.

Отже, я починаю, але, як я вже пояснила лікареві, важко зрозуміти, з чого саме, власне кажучи, потрібно почати.

Гадаю, насамперед я маю трохи розповісти про себе. Мені тридцять два роки, і звуть мене Емі Лезерен. Практичну підготовку я пройшла у лікарні Святого Христофора, а потім два роки працювала в пологовому відділенні. Також я надавала приватні послуги і ще чотири роки працювала у притулку міс Бендікс для старих на вулиці Девоншир-плейс. До Іраку я потрапила разом із місіс Келсі: я наглядала за нею під час пологів. Вона поїхала до Багдада разом із чоловіком і заздалегідь найняла маляті няньку, яка перед цим кілька років працювала в родині друзів місіс Келсі – там, в Іраку. Діти цих друзів мали повернутися до Англії та піти до школи, і няня погодилася працювати у місіс Келсі після їхнього від’їзду. Місіс Келсі дуже нервувалася щодо подорожі з такою маленькою дитиною, і тому майор Келсі й найняв мене – я мала супроводжувати його дружину й маля і піклуватися про них. Ми домовилися, що майор оплатить мені зворотну подорож, якщо я не знайду попутників, які б потребували послуг медсестри.

Гадаю, описувати родину Келсі немає потреби: дитина виявилася справжнім подарунком, а місіс Келсі – дуже милою, хоча й полохливою, жінкою. Подорож мені дуже сподобалась – це була моя перша довга мандрівка морем.

На судні я познайомилась із доктором Райлі. Він мав похмуре обличчя, чорне волосся і низький сумний голос – який залишався таким, навіть коли його володар жартував, а жартувати він любив. Здається, йому подобалося дражнити мене, і він постійно казав різні дурниці – просто щоб подивитися, чи я відреагую. Він працював лікарем у містечку Гасанія, до якого з Багдада потрібно було їхати півтора дня.

Я вже провела в Багдаді близько тижня, аж тут знову наштовхнулася на нього, і він поцікавився, коли я покидаю родину Келсі. Я відповіла, що мені дивно чути це від нього саме тепер, адже насправді Райти (інша сім’я, про яку я згадувала) вирішили повернутися додому раніше, ніж планували, а отже, їхня доглядальниця могла перейти на службу до місіс Келсі просто зараз.

Він сказав, що вже чув про Райтів, і тому запитав мене:

– Власне кажучи, сестро, ймовірно, у мене є для вас робота.

– Хворий?

Він насупився, ніби роздумуючи, казати мені чи ні.

– Це навряд чи можливо назвати хворобою. Це просто дама, яка має, скажемо так, свої «примхи».

– А-а! – відповіла я.

(Зазвичай усі розуміють, що тут мається на увазі – пияцтво або наркоманія!)

Доктор Райлі не вдавався в деталі. Він був дуже обачний.

– Так, – сказав він. – Певна місіс Лайднер. Її чоловік – американець, точніше американець шведського походження. Він очолює велику групу американських археологів.

І лікар розповів мені, що ця експедиція вела розкопки великого ассирійського міста, на зразок Ніневії. І хоча будинок експедиції був розміщений недалеко від Гасанії, але, правду кажучи, це було дуже самотнє місце, і доктор Лайднер давно хвилювався за здоров’я своєї дружини.

– Я не дуже його зрозумів, але, здається, у неї час від часу трапляються напади страху.

– Вона постійно залишається сама серед місцевих? – запитала я.

– О ні, там дуже багато людей – семеро чи восьмеро. Я не думаю, що вона хоч раз опинялась у будинку сама. Але, здається, немає сумнівів, що вона довела себе до дивного стану. Лайднер, звісно, по вуха в роботі, але він обожнює дружину, тому її стан дуже його непокоїть. Йому було б значно легше, якби він знав, що за нею наглядає людина відповідальна та кваліфікована.

– А якої думки сама місіс Лайднер?

Доктор Райлі похмуро відповів:

– Місіс Лайднер дуже чарівна жінка. Вона зазвичай змінює свою думку кожні два дні. Але загалом вона цю ідею підтримує. – І додав: – Вона ексцентрична жінка. Вона схильна до перебільшень і, як на мене, дуже вправно бреше, але Лайднер, здається, щиро вірить, що вона до смерті чимось налякана.

– А що вона сама вам казала про це, лікарю?

– Ну, вона не радилася зі мною! У будь-якому разі я їй однаково ніколи не подобався, і на це є багато підстав. До мене прийшов лише Лайднер, він і запропонував цей план. Ну-с, сестро, що скажете? Вам випадає нагода побачити ще щось у цій країні, перш ніж повернутися додому, – адже вони копатимуть не менш ніж два місяці. А розкопки – досить цікава річ.

Подумавши хвилинку і зваживши всі «за» та «проти», я відповіла:

– Ну, гадаю, можна спробувати.

– Чудово, – зрадів доктор Райлі й підвівся. – Лайднер зараз у Багдаді. Я скажу йому, щоб він приїхав і подивився, чи зможе з вами домовитися.

Того ж дня доктор Лайднер прийшов у готель. Він виявився чоловіком середнього віку і здався мені людиною досить нервовою та нерішучою. У ньому відчувалися м’якість і доброзичливість і, певною мірою, безпорадність.

Він, здається, був справді відданий своїй дружині, але так і не зміг чітко мені пояснити, що саме з нею трапилося.

– Розумієте, – сказав він, збентежено смикаючи себе за бороду, – пізніше я зрозуміла, що це, в принципі, для нього типово, – моя дружина справді перебуває в дуже нервовому стані. I мене це… непокоїть.

– На фізичний стан скарг немає? – уточнила я.

– Ні-ні, гадаю, тут усе гаразд. Ні, я не думаю, що з нею фізично щось сталося. Але вона… уявляє такі речі, ну… ви ж розумієте.

– Які речі? – запитала я.

Але він ухилився від відповіді й просто розгублено пробурмотів:

– Вона доводить себе на рівному місці… Я справді не бачу ніяких підстав для її страхів.

– Страхів перед чим, докторе Лайднер?

Його відповідь виявилася розпливчастою:

– О, ну… це просто страхи, знаєте.

Ставлю десять до одного, подумала я, що це наркотики. І він цього не усвідомлює! Як і багато інших чоловіків. Вони тільки дивуються, чому їхні дружини такі нервові й мають такі різкі зміни настрою.

Я запитала, чи схвалює місіс Лайднер ідею моєї появи.

Його обличчя просяяло.

– Так! І це мене дуже приємно здивувало. Вона сказала, що це дуже гарна ідея, бо вона почуватиметься набагато безпечніше.

Останнє слово мене неприємно вразило. Безпечніше. Дуже дивне слово для таких обставин. Я почала підозрювати, що, мабуть, місіс Лайднер страждає на психічний розлад.

З якимось хлоп’ячим запалом доктор Лайднер продовжив:

– Я впевнений, ви добре порозумієтесь. Насправді вона дуже чарівна жінка. – Він щиро всміхнувся, розганяючи мої підозри. – Вона відчуває, що ви станете для неї найбільшою втіхою. Я відчув те саме, щойно побачив вас. Ви маєте такий вигляд – якщо дозволите це сказати, – наче у вас б’є життя і ви сповнені здорового глузду. Я впевнений, що ви просто створені для Луїзи.

– Ну, ми можемо спробувати, докторе Лайднер, – бадьоро відповіла я. – Я впевнена – тобто в будь-якому разі сподіваюся, що зможу бути корисною вашій дружині. Можливо, її непокоять місцеві?

– Боже, звісно ж ні! – Він похитав головою, певно, здивований таким припущенням. – Моя дружина дуже любить арабів – вона цінує їхню простоту і почуття гумору. Ми одружені менше ніж два роки, і це для неї лише другий сезон, але вона вже непогано розмовляє арабською.

Я трохи помовчала, а потім зробила ще одну спробу і спитала:

– Докторе Лайднер, невже ви зовсім не можете сказати мені, чого насправді боїться ваша дружина?

Я бачила, як він вагається, що саме відповісти. Нарешті він повільно сказав:

– Я сподіваюся – я вірю, – що вона сама вам про це розповість.

І більше я з нього нічогісінько не витягла.