Читать книгу Убивство в Месопотамії - Агата Крісті - Страница 6

Ми домовилися, що я приїду до Тель-Ярімджі наступного тижня.

Місіс Келсі переїжджала до свого дому в Алвії, і я була тільки рада хоч трохи полегшити їй життя.

За цей час я кілька разів чула згадку про експедицію доктора Лайднера. Друг місіс Келсі, молодий майор ВПС, презирливо скривився і вигукнув:

– Чарівна Луїза… То он він який, її останній! – І звернувся до мене: – Це ми їй дали таке прізвисько, сестро. Усі її знають як «Чарівну Луїзу».

– І що, невже вона така гарна? – запитала я.

– Це її власна оцінка. Вона вважає, що так воно і є!

– Не глузуйте, Джоне, – дорекла йому місіс Келсі. – Ви ж знаєте, що так думає не тільки вона! Вона звела з розуму багато чоловіків.

– Можливо, ви маєте рацію. Вона, звісно, уже не перволіток, але привабливості не втратила.

– Але ж і ви закохалися були в неї по самі вуха! – розсміялася місіс Келсі.

Майор ВПС почервонів і засоромлено визнав:

– Що ж, мабуть, вона і справді не позбавлена чарівності. Що стосується самого Лайднера, то він не лише боготворить землю, по якій вона ходить, – він хоче, щоб і всі інші члени експедиції їй поклонялися! Певна річ!

– Скільки їх там узагалі? – поцікавилась я.

– Сестро, там люди всіх професій та національностей, – весело відповів майор ВПС. – Англійський архітектор, французький чернець із Карфагена – він працює із написами: табличками та всім іншим, ну, ви розумієте. Також є міс Джонсон. Теж англійка – вона в них і швець, і жнець, і на дуді грець. Плюс низенький товстунчик, який усе фотографує – американець. І сім’я Меркадо. Тільки небо знає, що в них за національність – якісь латиноси! Вона зовсім молода, ця змієподібна істота, а як вона ненавидить Чарівну Луїзу! І є двоє юнаків, ну і все, мабуть. Дехто з них диваки, але загалом вони всі приємні – чи не так, Пеннімане? – Він звертався до літнього чоловіка, який сидів і замислено крутив у руках пенсне.

Той смикнувся від несподіваного запитання і подивився на майора ВПС:

– Так-так, дійсно, дуже приємна компанія. Тобто якщо брати кожного окремо. Звичайно, Меркадо той ще дивак…

– У нього така дивна борода, – вставила місіс Келсі. – Дуже дивний чоловік, ще й кульгає.

Майор Пенніман продовжив відповідь, наче не почувши її слів.

– Юнаки – вони обидва дуже приємні. Американець досить тихий, а от англієць – занадто балакучий. Дивно, зазвичай усе навпаки. Сам Лайднер – чудовий дядько, такий скромний і невибагливий. Так, окремо всі вони приємні люди. А проте чомусь – можливо, звісно, це лише моя уява, – коли я заходив до них востаннє, у мене з’явилося дивне враження, наче щось негаразд. Я, на жаль, не можу сказати, що саме я відчув… Усі вони поводилися неприродно. Панувала дивна атмосфера, така напружена… Гадаю, я найкраще поясню, що саме маю на увазі, коли зазначу, що всі вони занадто ввічливо передавали одне одному масло.

Трохи почервонівши, бо мені не дуже подобається висловлювати власну думку, я сказала:

– Якщо люди занадто довго перебувають в одному просторі, то рано чи пізно вони починають нервуватися. Я це знаю з досвіду роботи в лікарні.

– Ви маєте рацію, – погодився зі мною майор Келсі, – але сезон лише почався, тож навряд чи вони вже встигли роздратуватися.

– Експедиція, імовірно, схожа на наше життя в мініатюрі, – висловив свої міркування майор Пенніман. – У ній є місце і для маленьких груп за інтересами, і для суперництва, і для ревнощів.

– Здається, цього року до неї ввійшло чимало новачків, – зазначив майор Келсі.

– Зараз підрахуємо. – Майор ВПС почав рахувати на пальцях. – Юний Колман – новенький, як і Райтер. Еммот був тут минулого року, і обоє Меркадо також. Отець Лавіньї – новенький. Він приїхав замість доктора Берда, який захворів і не зміг приєднатися до групи. Кері, звичайно, людина досвідчена. Він приїздить сюди із самого початку, а це вже п’ять років. Міс Джонсон працює майже стільки ж років, скільки й Кері.

– Я завжди вважав, що вони там у Тель-Ярімджі добре ладнають між собою, – зазначив майор Келсі. – Вони здавалися щасливою сім’єю, а це справжня дивина, якщо зважати на людську природу! Я впевнений, що медсестра Лезерен зі мною погодиться.

– Ну, – сказала я, – не можу з вами не погодитися! Мені довелося стати свідком багатьох сварок у лікарні – а починалися вони з дрібниць на кшталт суперечки щодо чайника чаю.

– Так, у замкнутих колективах люди часто стають дріб’язковими, – кивнув майор Пенніман. – І все-таки я відчуваю, що цього разу є якась інша причина. Лайднер – він такий незлобливий та невибагливий чоловік, з дійсно надзвичайним почуттям тактовності. Йому завжди вдавалося підтримувати у своїх експедиціях приємну атмосферу та гарні стосунки між усіма членами колективу. Утім, днями я справді відчув емоційну напруженість.

Місіс Келсі засміялася.

– І ви дійсно не бачите цьому пояснень? Але ж це просто впадає в око!

– Що ви маєте на увазі?

– Звичайно ж місіс Лайднер.

– Ой, Мері, облиш, – сказав її чоловік, – вона чарівна жінка, зовсім не сварлива.

– А я не казала, що вона сварлива. Вона викликає сварки!

– Яким чином? Та й навіщо це їй?

– Навіщо? Навіщо? Тому що їй нудно. Вона не археолог, лише дружина археолога. Їй нудно сидіти тут без жодної розваги, і тому вона створює свою власну драму. Їй весело, коли інші сваряться, вона так розважається.

– Мері, ти ж цього не знаєш. Ти це лише вигадуєш.

– Авжеж, я це вигадую! Але ви ще побачите, що я маю рацію. Чарівна Луїза недарма прикидається Мона Лізою! Може, вона й не бажає нікому зла, але їй подобається спостерігати, що станеться далі.

– Вона віддана Лайднерові.

– О! Запевняю вас, я не мала на увазі якісь вульгарні інтриги. Але ця жінка – типова allumeuse[2].

– Жінки так мило відгукуються про інших жінок, – усміхнувся майор Келсі.

– Я знаю. Кісточки перемивають – ось що чоловіки кажуть у таких випадках. Але ми зазвичай маємо рацію щодо представниць своєї власної статі.

– Хай там як, – задумливо промовив майор Пенніман, – навіть припускаючи, що всі немилосердні здогадки місіс Келсі правдиві, я не думаю, що вони повністю пояснюють незвичайне відчуття напруженості – знаєте, воно радше скидається на стан атмосфери перед грозою. У мене було дуже сильне враження, що будь-якої миті може вибухнути буря.

– Не лякайте медсестру, – попросила його місіс Келсі. – Вона їде туди за три дні, а ваші слова можуть спонукати її відмовитися від поїздки.

– Та ні, мене цим не налякаєш, – розсміялась я.

Утім, я багато думала про все почуте. У моїй пам’яті знову і знову спливало цікаве використання доктором Лайднером слова «безпечніше». Може, на решту групи так впливав таємний страх його дружини, який залишався (чи не залишався) без уваги? А може, навпаки: вона нервувалася саме через цю напруженість – чи, можливо, через невідому причину напруженої атмосфери в групі?

Я подивилась у словнику слово «allumeuse», яке використала місіс Келсі, але не змогла зрозуміти його.

«Що ж, – сказала я собі, – треба почекати. Поживемо – побачимо».