Читать книгу Убивство в Месопотамії - Агата Крісті - Страница 11

Трохи важко визначити точно, які події слід виокремити з того, що трапилося за тиждень, відколи я прибула до Тель-Ярімджі.

Озираючись на той час і виходячи з моїх теперішніх знань, я бачу безліч маленьких ознак та прикмет, до яких я тоді була зовсім сліпою.

Однак, бажаючи розповісти історію належним чином, я думаю, мені слід спробувати відновити той стан, в якому я тоді перебувала, – спантеличеної, стривоженої жінки, сповненої підозр, що щось не так, і ці підозри міцнішали кожного дня.

Бо в одному я не сумнівалася: дивне відчуття напруження і скутості – не вигадка. Воно відповідало дійсності. Навіть нечутливий Білл Колман одного разу зазначив:

– Це місце змушує мене нервуватися, – почула я його скарги. – Вони завжди такі похмурі?

Він звертався до Девіда Еммота, іншого помічника. Містер Еммот мені радше подобався: я була впевнена, що його мовчазність не є ознакою недружності. У ньому відчувалося щось непохитне і заспокійливе у цій атмосфері загальної непевності, коли ніхто не знав, що саме відчували чи думали інші.

– Так, – сказав він у відповідь містерові Колману. – Цього разу все не так, як торік.

Але більше на цю тему він нічого не додав і взагалі не говорив більше.

– Я не можу зрозуміти, що ви, власне кажучи, маєте на увазі, – роздратовано буркнув містер Колман.

Еммот знизав плечима, але не відповів.

У мене сталася досить пізнавальна розмова з міс Джонсон. Ця жінка мені дуже сподобалась: вона здалася мені обдарованою, практичною та розумною людиною. До того ж мені впало в око її відверте поклоніння таланту доктора Лайднера.

Користуючись нагодою, вона розповіла мені історію його життя з юних днів. Вона знала кожне місце, де він проводив розкопки, і результати цих розкопок. Я майже наважуся присягнути, що міс Джонсон могла процитувати кожну лекцію, яку він коли-небудь читав, бо вважала його, як вона мені зізналася, найкращим з нині живих археологів.

– І водночас він такий простий. Такий… не сьогосвітній. Йому зовсім не властива зарозумілість. Тільки справді чудова людина може бути такою простою.

– Досить точно підмічено, – погодилась я. – Великим людям не потрібно підкреслювати свою значущість.

– І він такий безтурботний… я не можу передати вам, як весело ми проводили час у перші роки, коли приїздили сюди, – він, Річард Кері та я. Ми були такою щасливою компанією. Звичайно, Річард Кері працював із ним до цього, у Палестині. Їхній дружбі вже десять років. Ну а я знаю його вже майже сім.

– Який вродливий чоловік, цей містер Кері, – зауважила я.

– Так, гадаю, так воно і є.

Вона промовила це досить різко.

– Але він трохи замкнений, чи не так?

– Він раніше таким не був, – швидко відповіла міс Джонсон. – Це лише відтоді…

Вона несподівано замовкла.

– Лише відтоді… – повторила я, спонукаючи її говорити далі.

– Ну, то я так. – Міс Джонсон багатозначно знизала плечима. – Зараз багато чого змінилося.

Я не відповіла. Я сподівалася, що вона продовжить – і так воно і сталося, – але перед тим як висловити свої зауваження, вона розсміялася, ніби бажаючи зменшити їхню важливість.

– Боюся, я досить консервативна і старомодна людина. Я іноді думаю, що, коли дружині археолога не дуже цікаві всі ці розкопки, з її боку було б розумніше не супроводжувати експедицію. Це часто призводить до суперечок.

– Місіс Меркадо… – припустила я.

– А, ви про неї! – Міс Джонсон відмахнулася від мого припущення. – Я мала на увазі місіс Лайднер. Вона дуже чарівна жінка, і можна зрозуміти, чому доктор Лайднер «запав на неї» – якщо використовувати жаргон. Але я не можу не відчувати, що вона тут не на місці. Луїза порушує тутешні порядки.

Тож міс Джонсон погодилася з місіс Келсі, що саме місіс Лайднер відповідає за напружену атмосферу. Але звідки взялися страхи самої місіс Лайднер?

– І вона порушує його спокій, – палко додала міс Джонсон. – Звичайно, я… ну, як вірний, але ревнивий старий пес. Мені не подобається бачити його таким стомленим і стурбованим. Він мав би повністю зосередитися на роботі, а не займатися дружиною та її дурними страхами! Якщо вона боїться їздити до таких Богом покинутих місць, краще б вона залишилася в Америці. Я терпіти не можу людей, які приїжджають на місце і там нічого не роблять, тільки скаржаться!

А потім, трохи злякавшись, що сказала більше, ніж хотіла, вона додала:

– Звісно, я дуже нею захоплююся. Вона прекрасна жінка і до того ж може бути дуже чарівною, коли захоче.

І більше вона до цієї теми не поверталася.

Мені подумалось, що всюди і завжди те саме: де збирається кілька жінок, одразу з’являються ревнощі. Міс Джонсон відверто не любила дружину свого шефа (це, мабуть, природно), а місіс Меркадо, якщо я не помилялася, її навіть ненавиділа.

Іншою людиною, якій не подобалася місіс Лайднер, була Шейла Райлі. Вона приїздила на розкопки кілька разів: один раз – машиною і двічі – разом із молодим чоловіком на коні (я маю на увазі, звичайно, двох коней). Я чогось підозрювала, що вона мала слабкість до мовчазного молодого американця, Еммота. Коли він чергував на розкопках, вона зазвичай залишалася потеревенити з ним, і я думала, що він теж захоплюється нею.

Одного разу місіс Лайднер прокоментувала це за обідом – як мені здалося, досить нерозсудливо.

– Донька Райлі досі полює на Девіда, – коротко розсміявшись, сказала вона. – Бідолашний Девід, вона переслідує тебе навіть на розкопках! Яка нерозумна дівчинка!

Містер Еммот не відповів, але навіть засмага не змогла приховати, як почервоніло його обличчя. Він підвів голову і подивився просто їй в очі – таким… дуже дивним поглядом – прямим, стійким, наче з викликом.

Вона ледь-ледь усміхнулась і відвела погляд.

Я почула, як отець Лавіньї щось пробурмотів, але коли я спитала його: «Що, вибачте?» – він просто похитав головою і нічого не відповів.

Після цього, того ж дня, містер Колман сказав мені:

– Річ у тім, що я спочатку занадто сильно не любив місіс Л. Вона затикала мені рота кожного разу, коли я щось хотів сказати. Але зараз я почав краще її розуміти. Вона одна з найдобріших жінок, яких я коли-небудь зустрічав. Коли ви опиняєтеся в її товаристві, то, навіть не усвідомлюючи цього, починаєте розповідати їй усі безглузді історії, в які коли-небудь потрапляли. Я знаю, у неї зуб на Шейлу Райлі, але ж Шейла раз чи два була з нею диявольськи грубою. Це найгірший недолік Шейли – вона не вміє поводитися. І норов у неї, наче у фурії!

У це я цілком могла повірити. Доктор Райлі розпестив її.

– Звісно, вона дуже впевнена у собі, адже вона – єдина молода жінка у цьому місці. Але це не виправдовує її тону в розмові з Луїзою: ніби місіс Лайднер для неї – двоюрідна бабуся. Місіс Л. уже не зовсім дівчинка, але вона пекельно красива жінка. Луїза схожа на тих казкових жінок, які виходять із болота з вогнями і заманюють нас. – І він гірко додав: – Ви не скажете про Шейлу, що вона когось заманює. Усе, що вона вміє, – це водити хлопців за носа.

Я пригадую лише два інші випадки, про які варто сказати.

Перший – коли я йшла до лабораторії по ацетон, щоб почистити пальці, які стали липкими від клеєння керамічних виробів. Містер Меркадо сидів у кутку, похиливши голову на руки, і я подумала, що він спить. Я взяла потрібну мені пляшку і пішла геть.

Того ж вечора, на мій превеликий подив, місіс Меркадо раптом накинулася на мене.

– Ви брали пляшку ацетону в лабораторії?

– Так, – відповіла я, – взяла.

– Але ж вам добре відомо, що в кімнаті старожитностей завжди зберігається пляшечка.

Сказано це було досить сердито.

– Справді? Я не знала.

– Гадаю, усе ви знали! Вам просто закортіло понишпорити там. Я знаю, які ви – медсестри.

Я витріщилася на неї.

– Я не знаю, про що ви кажете, місіс Меркадо, – з гідністю відповіла я, – але я не люблю нишпорити.

– Ні! Звичайно ж ні. Гадаєте, я не знаю, для чого ви тут?

Правду кажучи, на хвилину чи дві я подумала, що вона, напевно, випила. Я пішла, не промовивши більше ні слова. Але мені здалось, що це дуже дивно.

В іншому випадку нічого особливого не було. Я намагалася спокусити цуценя шматочком хліба. Але воно виявилося дуже боязким, адже всі арабські собаки переконані, що від людини не слід очікувати нічого доброго. Воно побігло геть, а я пішла за ним крізь арку і зайшла за ріг будинку. Я так швидко це зробила, що несподівано наскочила на отця Лавіньї та ще одного чоловіка, який стояв поруч. І тільки за хвилину я збагнула, що той інший чоловік саме той, хто намагався зазирнути у вікно, коли ми з місіс Лайднер помітили його.

Я перепросила, а отець Лавіньї всміхнувся і, попрощавшись з іншим чоловіком, пішов зі мною додому.

– Ви знаєте, – почав він, – мені дуже соромно. Я вивчаю східні мови, але ніхто з робітників на розкопках не може мене зрозуміти! Це принизливо, розумієте? Я намагався поспілкуватись арабською мовою з тим чоловіком, який живе тут, у місті, щоб перевірити свій рівень знань, – але мені це не дуже вдалося. Лайднер каже, що моя арабська занадто правильна.

Ось і вся історія. Але у мене просто з голови не йшло, що дивно, чому той чоловік усе-таки тинявся навколо будинку.

Тієї ж ночі у нас трапився переполох.

Мабуть, було близько другої години ночі. У мене сторожкий сон, як і в більшості медсестер, тож коли в мою кімнату відчинилися двері, я прокинулась і негайно сіла в ліжку.

– Сестро, сестро!

Це був голос місіс Лайднер – низький і наполегливий.

Я тернула сірником і запалила свічку.

Жінка, одягнена у довгий синій халат, завмерла біля дверей, наче її паралізувало від жаху.

– У кімнаті поруч із моєю хтось є… Я чула, як там хтось шкребеться по стіні.

Я зіскочила з ліжка і підійшла до неї.

– Усе гаразд, – запевнила її я, – я тут. Не бійтеся, моя люба.

– Покличте Еріка, – прошепотіла вона.

Я кивнула, вибігла назовні й постукала у його двері. За хвилину він був із нами. Місіс Лайднер сиділа на моєму ліжку і хапала ротом повітря.

– Я чула його, – прошепотіла вона, – я чула, як він шкребеться по стіні.

– Хтось є у кімнаті старожитностей? – скрикнув доктор Лайднер.

Він швидко вибіг, і в моїй голові промайнуло, як по-різному реагують ці двоє. Страх місіс Лайднер був цілком особистим, але розум доктора Лайднера змусив його бігти до своїх коштовних скарбів.

– Кімната старожитностей! – ахнула місіс Лайднер. – Звісно ж! Як безглуздо з мого боку!

Вона встала з ліжка, сильніше загорнулася в халат і веліла мені піти з нею.

Ми прибули у кімнату старожитностей і знайшли там доктора Лайднера та отця Лавіньї. Той також прибіг сюди, щоб перевірити, чи все гаразд, коли почув шум, і йому навіть здалося, що у цій кімнаті горіло світло. Він затримався, щоби взути капці й схопити факел, але коли прийшов сюди, тут уже нікого не було. До того ж двері були належним чином зачинені, як і годиться вночі.

І поки він перевіряв, чи нічого не вкрадено, до нього приєднався доктор Лайднер.

Більше нічого дізнатися не вдалося. Зовнішня брама була замкнена. Охоронці присягалися, що ніхто не міг потрапити ззовні, але оскільки вони, ймовірно, міцно спали, це пролунало непереконливо. Жодного сліду зловмисника вони не знайшли, і всі скарби лежали на своїх місцях.

Цілком можливо, що місіс Лайднер збентежив шум, який зчинив отець Лавіньї, знімаючи ящики з полиць, коли намагався переконатися, що все в порядку.

З іншого боку, сам отець Лавіньї був упевнений, що: (а) почув кроки людини, яка проходила повз його вікно, і (б) побачив мерехтіння світла, можливо факела, у кімнаті старожитностей.

Більше ніхто нічого не чув і не бачив.

Цей інцидент має велике значення в моїй розповіді, оскільки назавтра він спонукав місіс Лайднер розповісти мені все, що було у неї на душі.