Читать книгу Убивство в Месопотамії - Агата Крісті - Страница 7

За три дні я покинула Багдад.

Мені не хотілося залишати місіс Келсі та маля – воно було таким милим і чудово зростало, щотижня набираючи належну вагу. Майор Келсі відвіз мене на вокзал і попрощався зі мною. Я мала прибути в Кіркук наступного ранку, а там мене мали зустріти.

Спала я погано – та й що казати: у потягу я завжди погано сплю. А того разу мене ще й переслідували кошмари.

Проте коли наступного ранку я визирнула у вікно, то побачила, що погода гарна, і мене охопила цікавість: що вони за одні, ті люди, з якими мені от-от доведеться зустрітися?

Я вийшла на платформу і почала розгублено озиратися навколо, але майже одразу побачила, що до мене йде якийсь юнак. У нього було кругле рожеве обличчя. Справді, за все своє життя я ніколи не бачила людину, яка мала б точнісінько такий вигляд, як персонаж із книжки Пелема Вудгауза[3].

– Здоровенькі були! Ви медсестра Лезерен? Тобто я хотів сказати, ви, напевно, саме вона, як я бачу! Ха-ха! Мене звати Колман. Мене відправив по вас доктор Лайднер. Як ви почуваєтесь? Жахлива поїздка, чи не так? Хіба мені не знати цих клятих потягів? Ну, от ви тут… а ви вже снідали? Це і весь ваш багаж? Здається, ви дуже скромна людина, еге ж? Місіс Лайднер має чотири валізи та дорожню скриню, і я вже мовчу про коробку для капелюшків і фірмову подушку та ще багато всього іншого. Я не занадто багато розмовляю? Ходімо до нашої карети.

Ззовні на нас чекала автівка – пізніше я чула, як її називають «станційний фургон». Вона й справді трохи скидалася на фургон, а ще трохи – на вантажівку і трохи – на легковий автомобіль. Містер Колман допоміг мені залізти всередину, попередивши, що мені краще сидіти поруч із водієм, бо там не так сильно трясе.

Трясе? Цікаво, як ця чортопхайка не розвалилася! І нічого бодай трохи схожого на дорогу – лише стежина, уся у вибоїнах та ямах. Ось тобі і славетний Схід! Коли я згадала наші чудові магістральні дороги в Англії, мене ненадовго охопила туга за батьківщиною. Містер Колман нахилився вперед зі свого місця (він сидів позаду мене) і щосили заволав мені на вухо:

– Дорога в дуже гарному стані, – крикнув він одразу після того, як нас так підкинуло з місць, що ми ледь не торкнулися даху.

І, здавалося, він зовсім не жартував.

– Це для вас дуже добре, адже печінка струшується. Ви повинні про це знати, сестро.

– Стимульована печінка не піде мені на користь, якщо в мене голова розколеться, – єхидно зауважила я.

– Ви маєте проїхатися тут після того, як пройде дощ! Заноси будуть чудові. Більшу частину часу машина їде боком.

На це я нічого не відповіла.

Незабаром нам довелося перетнути річку – ми зробили це на найбожевільнішому поромі, який лишень можна собі уявити. На мій погляд, нам дуже пощастило, що ми взагалі перебралися; але всі, здається, сприйняли нашу вдачу як належне.

Нам знадобилося близько чотирьох годин, щоб дістатися до Гасанії, – місто, на мій превеликий подив, виявилося досить великим. З іншого берега річки, перш ніж ми переправилися, воно справило на мене гарне враження: така затишна місцина, побудована з білого каменю, прикрашена мінаретами. Але щойно ми перетнули міст і в’їхали на територію міста, мене наповнили геть інші відчуття. Усюди смердить, під ногами сміття, будівлі напівзруйновані, навколо бруд і безлад.

Містер Колман відвів мене до будинку доктора Райлі – за його словами, лікар хотів пообідати зі мною.

Доктор Райлі був так само приємний, як і завжди, і будинок його теж був гарним – свіжим та бездоганно чистим, і в ньому була ванна кімната! Я охоче прийняла ванну, і коли знову одяглась у форму медсестри і спустилась обідати, я вже почувалася добре.

Обід якраз подали, і ми ввійшли до їдальні. Лікар перепросив за свою доньку – за його словами, вона завжди спізнювалася.

Щойно ми закінчили з дуже гарною стравою – яйцями в соусі, як у кімнату зайшла дівчина, і доктор Райлі відрекомендував її мені:

– Сестро, це моя донька, Шейла.

Вона потиснула мені руку, висловила сподівання, що моя подорож була приємною, скинула капелюшка, холодно кивнула містерові Колману і сіла.

– Ну, Білле, – сказала вона. – Як поживаєш?

Він заходився розповідати про якусь вечірку, що мала відбутися в клубі, а я стала придивлятися до дівчини.

Не можу сказати, що вона мені сподобалася. Трішки зухвала, як на мене. А ще надзвичайно безцеремонна, хоч і гарна з лиця. Чорне волосся, блакитні очі, бліде обличчя – і нафарбовані вуста. Манера розмови в неї була зверхня й саркастична, і мене це дратувало. Була у мене колись така стажерка, і хоча я визнаю, що працювала вона дуже добре, але її манера говорити завжди мені допікала.

Мені раптом здалося, ніби містер Колман залицяється до дівчини. Він почав трохи заїкатися, і його балаканина стала ще більш ідіотичною, ніж раніше, якщо це взагалі можливо! Він нагадав мені великого дурного пса, який махає хвостом і намагається догодити.

Після обіду доктор Райлі поїхав у лікарню, а містерові Колману треба було привезти дещо з міста, і тоді міс Райлі запитала мене, чи не хочу я трохи прогулятися містом, чи радше залишилася б у будинку. Містер Колман, за її словами, повернеться до мене через годину.

– А тут є що подивитися? – здивувалась я.

– Є кілька мальовничих куточків, – відповіла міс Райлі. – Але я не знаю, чи вони припадуть вам до смаку. Там дуже брудно.

Вона це сказала, наче вжалила. Я ніколи не вміла милуватися краєвидом, якщо для цього потрібно заплющити очі на бруд.

Урешті-решт вона потягла мене до досить приємного клубу: із вікон відкривався гарний вид на річку, і, що теж важливо, там були англійські газети та журнали.

Коли ми повернулися до будинку, містера Колмана ще не було, тож ми сіли трохи поговорити. Розмова чомусь не в’язалася.

Міс Райлі запитала мене, чи я вже познайомилася з місіс Лайднер.

– Ні, – відповіла я. – Тільки з її чоловіком.

– А, – промовила вона. – Цікаво було б дізнатися ваше враження.

Я промовчала, а вона продовжувала:

– От доктор Лайднер мені дуже подобається. Та він усім подобається.

«Про чоловіка так кажуть, коли його дружина не подобається», – подумки зауважила я.

Я й далі мовчала, і раптом вона запитала:

– Що з нею? Чи доктор Лайднер вам щось розповів?

Я не збиралася починати пліткувати про пацієнтку ще до того, як до неї доїхала, тому ухилилася від прямої відповіді:

– Я так зрозуміла, вона трохи виснажена і їй потрібен догляд.

Міс Райлі розсміялася – дуже неприємний у неї був сміх, маю сказати, – різкий, грубий.

– Боже милостивий! – вигукнула вона. – Та ж із нею і так носиться дев’ятеро людей – хіба цього мало?

– Гадаю, усім їм є чим зайнятися, – зазначила я.

– Зайнятися? Звичайно, справ у них багато. Але Луїза для них важливіша за всі справи – і вона пильно за цим стежить.

«Еге ж, – сказала я собі. – Вам вона зовсім не подобається».

– А проте, – продовжувала міс Райлі, – я не розумію, чого вона хоче від професійної медсестри. Я вважала, що вона воліла б допомогу якогось аматора, а не того, хто кластиме їй у рота термометр і рахуватиме її пульс і врешті-решт зведе все до сухої арифметики.

Ну, я мушу визнати, оце вже мені стало цікаво.

– Ви думаєте, з нею все гаразд? – уточнила я.

– Звичайно, з нею нічого не сталося! Ця жінка здорова, як бик. «Дорога Луїза цілу ніч не спала, у неї чорні кола під очима». Так, звісно – вона ж їх олівцем намалювала! Щоб привернути увагу і щоб усі метушились, кружляли навколо неї!

Щось у цьому, звичайно, було. Мені довелося (у роботі медсестри це звичайна річ) стикатися з багатьма іпохондриками, чиєю єдиною насолодою було змушувати всіх домашніх танцювати навколо себе. І якби лікар чи медсестра сказали їм: «У вас не знайдено жодної з відомих на землі хвороб»… То, для початку, «хворі» цьому не повірили б, а їхнє обурення було б цілком щиросердим.

Звісно, можливо, місіс Лайднер саме такий випадок. Звичайно, першою жертвою такого обману мав стати її чоловік. Чоловіки, як я зрозуміла з досвідом, дуже довірливі, коли йдеться про хвороби. Але те, що я почула, усе-таки не зовсім відповідало цій картині. Наприклад, я ніяк не могла зрозуміти, до чого тут те дивне слово – «безпечніше».

Дивно, і чому воно застрягло в моїй свідомості?

Розмірковуючи про це, я запитала:

– Чи місіс Лайднер – нервова жінка? Або, можливо, вона нервується, наприклад, через те, що живе далеко від будь-якої цивілізації?

– Та нащо їй нервуватися? Боже милостивий, їх там аж десятеро! А через те, що вони мають справу зі старовинними речами, там ще й охорона є. Ні, ні, у неї немає підстав нервуватися, принаймні…

Мені здалося, що дівчину вразила якась думка, і тому вона замовкла. Лише за хвилину чи дві міс Райлі продовжила:

– Дивно, що ви це сказали.

– Чому?

– Нещодавно ми з капітаном Джервісом заїхали до неї. Це було вранці. Більшість були на розкопках. Вона сиділа й писала листа і, гадаю, не чула, що ми приїхали. Слуги, що зазвичай приводив нас до неї, ніде не було, тож ми підійшли просто до веранди. Мабуть, вона побачила на стіні тінь Джервіса, бо вона так закричала! Потім, звичайно, вона перепросила. Сказала, що подумала – то хтось чужий. Якось це дивно. Я маю на увазі, навіть якщо це був незнайомець, навіщо було так верещати?

Я задумливо кивнула.

Міс Райлі помовчала, а потім раптом вибухнула:

– Я не розумію, що з ними цього року. Їх усіх чогось тіпає. Джонсон завжди така похмура, що майже не розтуляє рота. Якщо до Девіда не звертатися, він теж воліє мовчати. Білл, звичайно, ніколи не замовкає, але якось від його балаканини, здається, усім ще гірше. Кері має такий вигляд, ніби зараз щось станеться. І всі вони дивляться одне на одного так, ніби… ніби… ну, не знаю як, але дуже-дуже дивно.

Яка рідкісна ситуація, подумала я, дві такі несхожі особи, як міс Райлі й майор Пенніман, чимось однаково вражені.

Цієї ж миті ввірвався містер Колман. Так, «ввірвався» – дуже точний опис його появи. Я б не здивувалася, якби він висолопив язика і раптово почав махати хвостом.

– Здоровенькі були, – озвався він. – Найкращий покупець у світі – це я! Ви показали нашій медсестрі вже всі дива цього міста?

– Вони її не вразили, – сухо відповіла міс Райлі.

– Я її не засуджую, – щиро промовив містер Колман. – Кому сподобається таке глухе брудне містечко?

– Білле! Ви не любите мальовничих пейзажів та антикваріату? Як же ви опинилися серед археологів?

– Не звинувачуйте в цьому мене. Звинувачуйте мого опікуна. Він – учена птиця, входить до вченої ради свого коледжу, а ще риється серед книжок у домашніх капцях. Для нього це шок – мати такого підопічного, як я.

– Я думаю, це жахливо безглуздо – коли людину змушують іти у професію, яка її зовсім не цікавить, – різко заявила дівчина.

– А мене й не змушували, давня моя подруго Шейло, не змушували. Старий запитав мене, чи бажаю я собі якусь конкретну професію, і я відповів, що ні, і тому він випросив тут сезон для мене.

– Але хіба ви не знаєте, чим хотіли б займатися? Якесь бажання у вас має бути!

– Звичайно ж. Моє бажання полягає в тому, щоб узагалі не працювати. Що я хотів би, то це мати купу грошей та займатися мотоперегонами.

– Яка нісенітниця! – фиркнула міс Райлі.

Голос у неї був дуже розсерджений.

– Я цілком розумію, що про це не може бути й мови, – весело відповів Колман. – Отже, коли я повинен щось робити, то мені байдуже, що це буде, аби не цілодобове митарство в якійсь конторі. Я був радий нагоді трохи помандрувати. Ну що ж, ось твоя нагода, сказав я собі, і тепер я тут.

– Гадаю, користі від вас небагато!

– А в цьому ви помиляєтесь. Я ж можу стояти біля місця розкопок і кричати – Y’Allah![4] Власне кажучи, я ще непогано малюю. Імітація почерку була моєю спеціалізацією у школі. Я був би першокласним підробником. До речі, мабуть, колись до цього дійде. І якщо мій «Роллс-Ройс» раптом обіллє вас водою з калюжі, поки ви чекатимете на зупинці автобус, то знайте: я перейшов на бік зла.

Міс Райлі холодно заявила:

– Здається, вам час узятися до справи замість того, щоб так багато говорити?

– Сестро, і як вам така гостинність?!

– Я впевнена, що медсестра Лезерен прагне влаштуватись якомога скоріше.

– Завжди ви в усьому впевнені, – усміхнувся Колман.

Я не могла не погодитися з ним. Самовпевнена, зухвала дівчина.

– Можливо, нам краще вже їхати, містере Колман, – сухо сказала я.

– Ви маєте рацію, сестро.

Я потиснула руку міс Райлі й подякувала їй, і ми вирушили.

– Страшенно приваблива дівчина, ця Шейла, – кинув Колман.

– Але завжди дає гарбуза залицяльникам.

Ми покинули місто і деякий час їхали ґрунтівкою між зеленими пашнями. Дорога була всипана борознами та вибоїнами.

Приблизно за півгодини містер Колман указав на великий курган попереду нас, на березі річки, і промовив: «Тель-Ярімджа».

З цього місця було видно, як там рухаються маленькі, наче мурахи, чорні фігурки.

І раптом вони всі разом побігли вниз схилом пагорба.

– Фідос, – пояснив містер Колман. – Час закінчення роботи. Ми завершуємо за годину до заходу сонця.

Будинок, де влаштувалась експедиція, стояв трохи далі від річки.

Водій завернув за кут, проштовхнувся в надзвичайно вузьку арку, і ми прибули на місце.

Дім зусібіч оточував внутрішній двір. Спершу будинок займав лише південну сторону двору, а на сході розмістили кілька другорядних споруд. Члени експедиції продовжили будівництво з двох інших сторін. Оскільки пізніше план будинку матиме неабияке значення, я додаю сюди його приблизний ескіз.

Усі кімнати виходили на внутрішній двір, як і більшість вікон, за винятком тих, що були в найстарішій, південній будівлі, яка також мала вікна, що виходили до зовнішнього світу. Ці вікна, однак, були замкнені ззовні. У південно-західному куті двору містилися сходи, що вели на довгий плаский дах із парапетом уздовж південної сторони будівлі – вона була вища за три інші сторони.

Містер Колман повів мене східною стороною двору, а далі повернув до великої відкритої веранди, що була в самому центрі південної частини будинку. Він відчинив бокові двері, і ми ввійшли в кімнату, де за чайним столиком сиділи кілька людей.

– Та-да-ам! – вигукнув містер Колман. – А ось і ваша Сара Ґемп[5]!

Дама, яка сиділа на чолі столу, підвелась і підійшла привітати мене.

Це була моя перша зустріч із Луїзою Лайднер.