Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 24

1 Самотнім, мовчки йти нам без супутніх,

Один за одним надійшла пора,

Як в міноритів прийнято покутніх.

4 Мені згадалась байка прастара,

Подібна тим подіям проречистим:

Езоп в ній вивів жабу та щура.

7 В «цю мить» і «зараз» схожість та ж за змістом,

Що в бійці тій і в баєчних рядках,

Коли поглянуть оком променистим.

10 А що думки по других йдуть думках,

То народилась з тої мислі друга,

І ось чому подвоївся мій страх.

13 Я думав так: «Лиш через нас наруга

Спіткала так їх і жорстоко, й зло,

Тож їх гризе і гіркота, і туга,

16 Що зло коли б їх дужче припекло,

Його б на нас зігнали і негайно:

Як зайцю з хортом, так би й нам було».

19 Волосся диба стало незвичайно,

Коли назад я раптом озирнувсь,

І так сказав: «Учителю, сховай-но

22 Себе й мене, щоб кожен з нас позбувсь

Тих Лихолапів: не одну їх тушу

Уже я бачу, гнівом всяк надувсь».

25 І він: «Твоє лице не швидше мушу

Сприймать, хоч був би я й свинцевим склом,

Аніж твою пойняту страхом душу.

28 Думки одним в нас в’яжуться вузлом;

Мої з твоїми легко поєднати,

Тож до ухвали звів я їх притьмом;

31 Якщо доволі правий схил покатий,

То в дальший схов потрапимо за мить

І вороги не зможуть нас догнати».

34 Не встиг свою він мову закінчить,

Як я побачив – на простертих крилах

Рій демонів до нас чимдуж летить.

37 Мій вождь схопив мене (він був ще в силах!),

Як мати, що прокинулась в диму,

У стінах, від пожежі спломенілих,

40 Хапає сина та й біжить у тьму,

Турбуючись ним дужче, ніж собою,

Накинувши сорочку лиш саму.

43 Умить рвонувсь він до крутого звою,

Що обертавсь на косогір стрімкий

І замикав наступний схов стіною.

46 Не швидше наповняє лотоки

Перед млиновим колесом струмина

І з розмаху б’ють в лопаті струмки, —

49 Ніж ковзала учителева спина,

І він мене до серця пригорнув,

Не як товариша, як свого сина.

52 І лиш ногами землю він торкнув,

Як вискочили на скалу з розгону

Дияволи, та страх уже минув:

55 Бо вишній Промисл, давши в охорону

Їм цю лише єдину – п’яту – з ям,

Наклав на вихід з неї заборону.

58 Блискучі тіні посувались там

Повільно, заливаючись сльозами,

Знесилені тяжким якимсь чуттям.

61 На кожній плащ із довгими кінцями,

Каптур на очі низько насувавсь, —

Отак в Колоньї вчинено з ченцями:

64 Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь,

Але тяжким, свинцевим був зісподу,

Що Фрідріхів – солом’яним здававсь.

67 О вічний одяг для цього народу!

Пішли ми – вліво, як черга журна,

Вслухаючись у зойки й плач наброду.

70 Під тягарем, за одною одна

Йшли тіні, і супутника нового

Хода щокрок давала забарна.

73 Тож я вождеві: «Пошукай, на кого

З людей, ділами чи ім’ям значних,

Слід глянути, поки йде спуск полого».

76 Впізнав тосканську мову хтось із них

І вигукнув: «Чом женете в дорогу

Ви, що хапаєтесь між тіней цих?

79 Можливо, дам тобі я допомогу».

І озирнувся й мовив вождь: «Зістав

Ступні разом із ним і йдіть у ногу».

82 Спинивсь, побачив двох, чий вид являв,

Що допомога в них для нас готова,

Але вантаж і шлях їм заважав.

85 Наблизившись до нас, вони без слова

Оглянули від ніг до голови,

Й така почулась поміж ними мова:

88 «Як видно з рухів горла, цей живий,

Коли ж померлі, чом же їм, гордливим,

Як всім, не скручено плащами вий? —

91 Й до мене: – О тосканцю, нещасливим

Нам, лицемірам, запит серце стис:

«Хто ти такий?» – дай відповідь тужливим».

94 І я до них: «Я народився й зріс

Над любим Арно, у великім місті,

Те саме тіло я й сюди приніс.

97 Хто ж ви такі, що муки пломенисті,

У вас, я бачу, по щоках струмлять?

Чому на вас ці тягарі злотисті?»

100 Один відмовив: «Так ваги гримлять

У жовтій та свинцевій оболонці,

Що терези від гир тяжких скриплять.

103 Ми з ним брати-веселуни, болонці,

Я – Каталано, Лодерінго – він;

Закликані як миру охоронці

106 До тебе в землю; слід, щоб був один,

А ми удвох служили так завзято,

Що Гардінго не видно з-під руїн.

109 Почав я: «О братове, вас узято…»

Й замовк, побачивши, що в три коли

Людину долі до землі прип’ято.

112 Мене помітив, зойки вмить зросли

Крізь довге бородище чорно-синє.

Брат Каталано вчув той крик хули

115 І мовив: «Цей, чий стогін знизу лине,

Упевнив фарисеїв сонм сліпий,

Що краще хай один за всіх загине…

118 Лежить він, голий, впоперек тропи

І терпить болі під важким ходінням

Від натискання кожної стопи.

121 Карався й тесть тим способом незмінним,

І радники, що слухались їх слів

І стали для євреїв злим насінням».

124 Я бачив, як того, хто так терпів,

Із здивуванням розглядав Віргілій,

Розп’ятого, який довічно скнів.

127 А там звернув слова до брата милі:

«Скажи, як добре ставлення твоє,

Чи вихід є якийсь на правім схилі,

130 Щоб швидше на бажання йти своє

І чорних ангелів нам не просити

Знести туди, де міст який не є?»

133 Сказав: «Скоріш, ніж можна уявити.

Тут є стіна великої гряди,

Що ям перетинає ряд розбитий.

136 Стіна ж та обвалилась, і туди

Ви можете піднятись по руїні,

Що вкрила схили й дно після біди».

139 Постояв вождь і по малій хвилині

Мені сказав: «Молов казки дурні

Той чорт, що гаком грішних бив по спині».

142 І брат: «В Болоньї лічено мені

Гріхи диявола, їх цілу зливу

Наведено. Він – кат, отець брехні».

145 З обличчям, перекошеним од гніву,

Ходою вождь широкою пішов;

І, кинувши юрбу, сумну й тужливу,

148 Ступив я в слід вождевих підошов.