Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 34

1 Піднявши рота від страшної страви

Й волоссям жертви з губ утерши кров,

Цей грішник припинив бенкет кривавий

4 І так почав: «Мене ти хочеш знов

Вернуть у розпач, що пече незгасно

Від думки лиш самої – не розмов.

7 Коли ж на зрадника, якого сласно

Гризу, впаде це сім’я відкриттям, —

Мовлять я й плакать ладен одночасно.

10 Не знаю, хто ти є і як відтам

Попав сюди, а що твоє коліно

З Флоренції – з вимови чую сам.

13 Тож знай, що я був графом Уголіно,

Архієпископом Рудж’єрі – цей;

Ворожість нас тут в’яже воєдино.

16 Як він мене брехливістю рацей,

Яким так вірив я, призвів до смерті, —

Усі наслухалися цих вістей.

19 Але ніхто в щоденній коловерті

Не знав, яка була та смерть страшна.

Про ницість слухай-но слова одверті.

22 В вузеньку шпарочку, замість вікна,

У вежі, що Голодною зоветься

Та багатьох ув’язнює вона,

25 Я бачив, місяць безліч раз дереться,

Коли злий сон душі порушив стан, —

Повівши, що зазнать нам доведеться.

28 Приснився цей мені владар і пан,

Він вовка гнав з вовчатами на гору,

Що Лукку затуляє від пізан.

31 Спустили і хортів, порвавши швору, —

Усі Гваланді, та й Сісмонді всі

Й Ланфранкі мчали в цю жахливу пору,

34 Та й знищили в безжальності усій

З малими й батька, що звивався диба;

В крові ходили, наче по росі.

37 Я підхопивсь, і стисла горя глиба,

Бо плакали вві сні мої малі,

Також ув’язнені, й просили хліба.

40 Жорстокий ти, коли свої жалі

Словами кількома лише обмежив,

Не плакав, – та чи й плачеш взагалі?

43 Попрокидалися, і кожен стежив,

Коли тюремник принесе обід,

Але той сон усім серця бентежив.

46 Аж раптом чую, забивають вхід

Страшної вежі; мовчки подивився

Я на синів і скрив розпуки слід.

49 Відчув, що в камінь я перетворився,

Вони ж стогнали; Ансельмуччо мій

Спитав: «Чого ти, батьку, засмутився?»

52 Та я не плакав. У журбі німій

Просидів день і ніч, поки прекрасне

Зійшло світило у красі своїй.

55 Блідий світанок, що сяйне і згасне,

В сумну пробравсь темницю, і я вздрів

В них чотирьох своє обличчя власне, —

58 Собі я руки в розпачі вкусив.

Гадавши, що я голод за всіх важче

Терплю, вони, підвівшись із кутів,

61 Сказали: «З’їж нас, батьку. Це найкраще,

Коли ти відбереш життя у нас.

Нехай воно іде на щось путяще».

64 Щоб не смутить їх, мій відчай пригас.

Ще день і ще без їжі, без вологи.

Чом не розверзлась нам земля в той час!

67 А на четвертий день мій Гаддо ноги

Мої до себе пригорнув щільніш

І простогнав: «Дай, батьку, допомоги!»

70 І він помер, і, як мене ти зриш,

Я зрів їх смерть, – а був же кожний молод!

Смерть в п’ятий, шостий день – і не пізніш.

73 Осліплий, мацав я камінний холод,

Звав кожного, – і кожний був мертвяк,

Аж поки горе переміг злий голод».

76 Замовкнувши, накинувсь неборак

На вбогий череп знову й ну глодати

Зубами гострими, як у собак.

79 О Пізо, ти ганьбиш весь край багатий,

Де наше «si» так солодко бринить!

Сусіди не спішать тебе карати,

82 То хай Капрайя і Горгона вмить,

Немов дві греблі, встануть в гирлі Арно,

Щоб весь твій люд у хвилях потопить!

85 Хоча граф Уголіно вмер немарне,

Бо, зрадивши тебе, він замки здав,

Але дітей морити – це ж почварно!

88 Покайсь, мала фіванко, і прослав

Малечу – Угуччоне та Брігату

Та ще тих двох, що в пісні я назвав.

91 Ми вже в долину сходили покату,

На грішних іншого уже зразка

І навзнак перекинутих багату.

94 Сам плач їх плакати не допуска,

І біль, що набігає їм на очі,

Назад верта, і мука знов тяжка,

97 Як витекти сльоза з очей захоче,

Ледь на студене вийде прикриття,

То забралом криштальним заклубоче.

100 Хоч в холоді згубив я всі чуття

І вже ніяких форм, ні барв, ні літер

Не міг би, мабуть, розрізнити я,

103 Мені здалось, що почуваю вітер,

Тому я: «Вчителю, це б звідки йшло?

Бо тут же пари й слід хтось ніби витер».

106 І він: «Пожди, хоч би там що було,

Вже скоро твої очі з прямотою

З’ясують цього вітру джерело».

109 А хтось із скутих холодом і тьмою

Гукнув: «Хіба ви, душі, злі такі,

Що вас послали до низького звою!

112 Ви тягарі зніміть з очей важкі,

І погляд знов нехай сльозою присне,

Поки не вернуть холоди бридкі».

115 І мовив я: «Тобі зроблю корисне,

Скажи ж, хто ти, і хай тягар вериг

Із криги, як збрешу, мене притисне».

118 І він сказав: «Я брат той Альберіг,

Що злі плоди в саду ростив, упертий,

Й ужинок має фініків – не фіг».

121 «О! – з подивом гукнув я. – То вже вмер ти?»

І він: «Та не обходить це мене,

Чи дано тілу час життя чи смерті!

124 Одне лиш діло тут нам і ясне,

Що душі падають до Толомеї

Раніш, як нитку Атропос утне.

127 Щоб ти охочіш з ямини моєї

Знімав цю непрозору пелену,

Знай, що душа як зрадить, то до неї

130 Як і зі мною стало, в мить одну

У тіло входить біс в лихій погрозі,

Душа ж викочується в глибину,

133 В криницю, не спинившись на порозі.

Тут не вважають мертвим і того,

Можливо, хто заклякнув на морозі.

136 Коли з землі ти, мусиш знать його:

Це Бранка д’Ор’я; хто із нас не знає

Цього сусіду з давнини свого!»

139 «Боюсь, – сказав я, – правди тут немає:

Цей Бранка д’Ор’я зовсім ще не вмер.

Він їсть, і п’є, і спить, і вбрання має».

142 І він: «До Ляхолапових озер

Туди, нагору, ще тоді не вийшов

Мікеле Дзанка, де сидить тепер.

145 З близьким я родичем місця полишив,

Де віддавались радощам стільком,

І вже надіями себе не тішив.

148 Тепер мерщій звільняй мій зір цілком!»

Йому ж орбіти я не зчистив очні:

З ним найшляхетніш – стати селюком.

151 О генуезці, розуми порочні,

Чого ще на собі вас держить світ?

Чому не пожирає вас, збиточні?

154 Я з тим, хто сто пройшов решіт і сит

В Романьї, бачив одного, в якого

Душа давно вморожена в Коціт,

157 А тіло на землі вдає живого.