Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 30

1 Великий натовп цей і ці терзання

До того обпоїли зір мені,

Що підступали із грудей ридання.

4 Віргілій же: «Що бачив ти на дні?

Чому ти роздивлятися готовий

Ці тіні покалічені, страшні?

7 Тебе ж не притягали інші схови,

І там же ти не зупинивсь ніде.

На двадцять дві аж милі ці закови.

10 А місяць вже під наші ноги йде,

Лишивши обмаль часу нам на жалі,

Багато ще небаченого жде».

13 «Якби ти знав, – я мовив у печалі, —

На що я зором націляв своїм,

Ти сам би не велів мені йти далі».

16 Але він рушив, я пішов за ним,

Розмову слухавши, на зміст багату,

А там додав: «У цім дуплі бруднім,

19 Де зір мій прагнув одшукати втрату,

Напевно, і мій родич зотліва, —

Він платить за гріхи велику плату».

22 Тоді сказав учитель: «Постривай,

І думка хай твоя над цим не б’ється,

Бо он його майнула голова;

25 Я бачив все, як він між тіней в’ється,

Гукає щось, погрожує тобі,

І чув, що Джері він дель Белло зветься.

28 А ти не помічав його в юрбі

Й, цікавлячись лиш владарем Отфору,

Не подививсь на родича в клятьбі».

31 «О вождю мій, він смерть мав наглу й скору,

Яку не відомстили, – мовив я, —

Ті, що несуть ганьби тяжкої гору,

34 Не змила кров йому гидка сім’я,

Тому ми і зустрілися чужими, —

Тож співчува йому душа моя».

37 Наблизились з розмовами такими

До скелі ми, і схов новий цей нам,

Коли б світліш було, до дна б став зримий.

40 Коли зійшли ми над останню з ям

Тих Лихосховів, і юрма безруха

Одкрилася здивованим очам, —

43 Розлігся лемент не одного духа,

Мов зойки караних з ста тисяч диб,

Тож затулив собі міцніш я вуха.

46 Такі знялися б стогони, коли б

У серпні всі лікарні в Вальдік’яні,

В Мареммі, на Сардинії у глиб

49 Занурити у звалище на твані.

Такий нестерпний дух сюди проник,

Мов гній зібрався в непромитій рані.

52 Ми підвелися на останній стик

Довгастої скали, звернувши вліво,

І погляд мій, що до імли вже звик,

55 Пройшов до дна, де Богу незрадливо

Слугує Справедливість, бо велить

Фальшівникам каратися жахливо.

58 Не знаю, чи було сумніше зріть

В Егіні, як людей, тварин до миші

Лихе повітря, сповнене страхіть

61 Заразних, вбило все, що тільки дише,

І винищило всіх, хто був живий,

Та знову людство, як поет нам пише,

64 Пішло уже від сім’я мурашви, —

Ніж бачити у цій жахній долині

Стражданнями заповнені рови.

67 Хто на живіт упав, а хто на спині

Лежав сусідовій, ті ж, мов козли,

Угору видирались по стежині.

70 Ми крок за кроком мовчазні ішли,

Дивуючися дивом стрічним трупам,

Що свого тіла звести не могли.

73 Побачив двох, що підпиравсь, як слупом,

Сусідом кожен, сидячи, цілком

Від пальців ніг до тім’я вкритий струпом.

76 Не бачив я, щоб працював скреблом

Бистріш слуга, як пан не терпить ждати,

Чи сторож, змінюючись перед сном,

79 Ніж кожен шкіру дер собі, затятий,

Та розривав сверблячі пухирі,

Щоб хоч на мить полегшення дістати,

82 І так шкребли по скровленій корі,

Як з коропа луску зчищають вміло

Або з ляща на чорному дворі.

85 «О ти, що дряпаєш і рвеш злютіло, —

Почав мій вождь до одного із них, —

Мов кліщами, руками власне тіло,

88 Скажи, латинців чи нема яких

Між вами, хай же ти не поламаєш

Повіки нігтів для трудів таких!»

91 «Латинці ми, яких ти розглядаєш, —

Обидва, – відповів він із плачем, —

Ти ж будеш хто, що пильно так питаєш?»

94 І вождь мій мовив: «Ми разом ідем

Із ним, живим; я вийшов у дорогу,

Щоб Пекла показати весь об’єм».

97 Забувши про взаємну допомогу,

У мене кожен, тремтячи, вдививсь

Як і всі ті, що чути мали змогу.

100 Мій добрий вчитель ближче нахиливсь,

Сказав: «Скажи їм, що в думках витає».

Я й розпочав, пораді підкоривсь:

103 «Хай вічно ваша пам’ять не зникає

У першім світі, де людський є плід,

Хай під сонцями багатьма сіяє!

106 Скажіть, звідкіль ви і який ваш рід,

А що в броні ви з лусочок-мерзенниць,

То вам цього стидатися не слід».

109 «Я був з Ареццо, і Альберо-сьєнець, —

Сказав один, – мене вогню віддав,

Та не за те сиджу в найглибшім з денець.

112 Я, правда, з ним якось пожартував:

«Літать я вмію летом небувалим», —

А він, глупак, до цих цікавий справ,

115 Хотів навчитись, та не став Дедалом.

І той, кому доводивсь як синок,

Звелів мене згубить вогненним палом.

118 Мінос же, що не робить помилок, —

А що в алхімії досяг я висі, —

В цей схов послав мене на вічний строк».

121 І я сказав поетові: «Дивися,

Який пихатий сьєнський весь народ!

Французи – й ті не так би повелися!

124 А другий прокажений гріховод

Таке тоді мені додав: «Крім Стрікки,

За скупість гідного всіх нагород;

127 Та й Нікколо, що сім’я вніс гвоздики

Найперший в ґрунт, а із садових див

Линули урожайні втішні ріки;

130 Ще й товариство, у яке вгатив

З Ашани Качча землі всі з садами,

Засліплений же розум загубив.

133 Щоб ти довідавсь врешті, хто це саме

Кепкує тут із сьєнців залюбки,

Хай очі в тебе ще добавлять тями

136 Й впізнаєш ти Капоккйо тінь, який

Алхімією підробляв метали;

Пригадуєш, я змалку був такий

139 І в мавпуванні став мастак чималий».