Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 29

1 Хто, навіть вільними від рим словами,

Повісти міг би, скільки крові й ран

Побачив я на дні нової ями?

4 Тут мова лиш заводить нас в обман:

Бо наш словник ще дуже невеликий

І розум завузький збагнуть цей стан.

7 Якби звелись усі мерці й каліки,

Хто кров у благодатному краю

Пулійському пролив під зойки й крики

10 Від рук троян; хто в довгому бою

Перснями заплатив данину волі,

Як чесний Лівій в книгу вніс свою;

13 Ті, хто відчув непереносні болі,

Що їх завдав дерзкий Роберт Гвіскард,

І ті, чиї кістки гниють поволі

16 Під Чеперано, де без алебард

Пулійці зрадили, й, не вдівши лати,

При Тальякоццо їх здолав Алард;

19 Коли б на одну купу поскладати

Всі кукси й шрами, – їх стократ затьмить

Той надто моторошний схов дев’ятий.

22 Побачив я того поміж страхіть,

У кого, мов у діжки не до вжитку,

Був розруб з губ до місця, чим смердіть.

25 Кишки звисали аж по саму литку,

Йшли нутрощі до темного мішка,

Де в кал надходить все, що є в спожитку.

28 На мене звівши очі хижака,

Розкрив свої він груди до скелета

Й сказав: «Дивись, розрубина яка!

31 Дивися на каліцтво Магомета!

А спереду йде стогнучи Алі, —

Спотворене лице – його прикмета.

34 Усі, хто тут несе в собі жалі,

Є сівачами розбрату й розколу

І йдуть, порубані, в жахливій млі.

37 А ззаду чорт рубає всіх посполу,

Бо грішники гуртом повз нього йдуть,

Шматує лезом він усіх спрокволу,

40 Коли вертається скорботна путь.

У нас, допоки дійдемо до нього,

То всі ушкодження і заживуть.

43 А ти хто, що по краю кам’яного

Йдеш гребеня, ти, може, відтягти

Гадаєш строк покарання страшного?»

46 «Не вмер він ще, і не гріхи стягти, —

Сказав мій вождь, – його повергли в сушу, —

Бажання все самому осягти.

49 Умерлий, я його проводить мушу

Крізь Пекло, з кола в коло всіх принук, —

Це так, як те, що бачу твою душу».

52 Спинив їх з сотню тої мови звук.

Всі, роздивляючись мене єдино,

Від подиву забули гіркість мук.

55 «Під ясним сонцем братові Дольчіно,

Щоб не зарано впав на наш поріг,

Перекажи таке, жива людино:

58 «Готуй припаси, бо глибокий сніг

Новарцю стане за підмогу, й з нею

Боротись довго ти б уже не зміг». —

61 Підвівши ногу трохи над землею,

Промовив Магомет такі слова,

Ступнув та й рушив стежкою своєю.

64 Той, в кого з одним вухом голова

Була обкарнана на повну силу,

Відтятий ніс і зрізана брова,

67 Спинивсь, бо мову вчув для себе милу,

Як всі, у здивуванні похиливсь,

Розкрив горлянку, з крові потемнілу,

70 Й сказав: «Ти не за гріх сюди зваливсь,

Я в тій землі, де знають всі латину,

Стрічав тебе, якщо не помиливсь.

73 Ти П’єра пригадай да Медічіну,

Коли повернешся у чарівну

Поміж Верчеллі й Маркабо долину,

76 Ти попередь у Фано сивину

Мессера Гвідо з Анджолелло в парі, —

Бо прозираєм істину одну, —

79 Що скинуть їх за борт в мішку по сварі

Біля Каттоліки на дно руде

При зрадному тиранові-почварі.

82 Між Кіпром та Майоркою ніде

Не здибувавсь Нептун з таким пороком,

Хоч вільно там пірат судно веде.

85 Цей зрадник, що одним лиш бачить оком

І править в землях, що їх мій сусід

Повік минав би якнайшвидшим кроком,

88 До себе звабить їх, мов для бесід,

Але вітрам фокарським необорим

Вже їм було б молитися не слід».

91 І я йому: «Щоб світом я просторим

Розніс про тебе звістку між людьми,

Скажи: хто це з таким печальним зором?»

94 Тоді він щелепи розняв самі

Сусіду, що ішов сумний, в мовчанні,

І вигукнув: «А він тепер німий!

97 Це ж він згасив у Цезаря в вигнанні

Весь сумнів, бо кого, мовляв, жде трон,

Той гаятись не мусить у ваганні.

100 Ой як стогнав, коли його закон

Позбавив язика, як плакав з туги

Колись швидкий на мову Куріон!

103 Пліч-о-пліч рештки рук підносив другий

У темряві, поміж калічних зграй,

З лицем, аж почорнілим од напруги,

106 Вигукуючи: «Моску ще згадай,

Який сказав: «Раз почали – скінчімо!»

І тим приніс біду в Тосканський край».

109 А я додав: «А в дім твій – смерть, всім зримо!»

Й, примноживши страждання, видав виск

Та й знову з криками подався мимо.

112 А я, вдивившись в дивовижний тиск,

Таке побачив, що розповідати

Без свідків я б не взяв на себе риск,

115 Коли б не людська совість: цей вожатий

До мене руку із щитом простер,

Щоб чистого душею захищати.

118 Побачив я й мов бачу дотепер,

Як стежку тіло безголове стеле

У стаді покалічених химер.

121 І голову несе воно, дебеле,

В простягнутій руці, немов ліхтар,

І стогне болісно вона: «Ой, леле!»

124 Він сам собі світив, немов пожар,

І був один у двох і двоє в однім,

А як – це знає лиш правічний цар.

127 Він зупинився під мостом безводним

І руку простягнув свою увись,

Щоб зблизитись до нас лицем холодним

130 І мовити: «На мене подивись,

Між мертвих дишеш, як живе все диха,

Ти згляньсь на тих, що в муці тут злились.

133 Коли ж з мого ім’я всім буде втіха,

То знай, що я Бертран де Борн, який

Призвів малого короля до лиха.

136 Я сина з батьком ятрив на сварки, —

Незгірш Ахітофел Авессалома

З Давидом збурював на бій гіркий.

139 Нарешті мозок мій скувала втома,

Бо він був зрубаний мечем з хребта

Й для нього решта тіла незнайома,

142 Така була мені покара й мста».