Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 21

1 Нові покари я в тім самім ритмі

Оспівую в двадцятій пісні цій

Канцони першої – про втоплих в пітьмі.

4 Вже на круті схиливсь я камінці,

Щоб роздивитись дно глибоке долу,

Зволожене у слізнім озерці.

7 Й багато душ побачив, що по колу

Ходили, сльози мовчазні ллючи;

Так ходять в нас в процесіях спрокволу.

10 Я ще одне помітив, що, йдучи,

Вони тримають дивно підборіддя;

В них не на місці й шия на плечі.

13 Це з скрученими лицями поріддя

Лише назад примушене ходить,

Незмильне втративши очей повіддя.

16 Параліч може хворому скрутить

Потворно так на шиї м’язи й жили,

Що я не міг такого й уявить.

19 Хай Бог дає тобі, читачу, сили

Ума в цім місці зосередить міць.

А я не міг, щоб очі не сльозили,

22 Як вздрів спотворених тьму-тьмущу лиць.

Та й їхніх сліз потік неутолимий

В них не по грудях біг, а між сідниць.

25 Притьма залився я й собі рясними,

На камінь спершись, і такі слова

Сказав вожай: «Невже ти теж із ними?

28 Бо жаль до винних губить тут права:

Хто може буть злочинніший за того,

Хто винним перед Богом співчува?

31 Зведи чоло і очі на отого,

Під ким розсілась на очах фівян

Земля на крик: «Куди ти мчиш, для чого,

34 Амфіараю? Чом покинув стан?»

Та колісницю гнав він без упину,

Поки Мінос не взяв його у бран.

37 Дивись, він груди обернув на спину

За дерзкість, що хотів вперед все знать.

Тепер назад він знає путь єдину.

40 Ще зриш Тіресія, – він зрадив стать.

Із чоловіка жінкою зробився

І всю істоту мусив був мінять,

43 Аж поки знов з гадючим шлюбом стрівся,

Києм приборкав в гадах крові бунт

І в чоловіче пір’я знов одівся.

46 За черевом його іде Арунт,

Що в горах Луні, де на дні кар’єру

Каррарець вбогий обробляє ґрунт,

49 Житлом обрав із мармуру печеру,

Де міг побачить небо у зірках

І в далині морській струнку галеру.

52 А ця, в якої голова в кісках,

Хова від тебе невидимі груди,

А тіло все в шерстистих волосках, —

55 Ця звалась Манто, що блукала всюди

Й моя сподобалась їй сторона.

Отож про неї й повість в мене буде.

58 Побачивши, що зовсім самітна,

Вітчизну ж Вакха рабство осідає,

Світ за очі пішла собі вона.

61 В Італії прекрасній, в Альпах сяє

Те озеро, де йде до Маньї путь.

Це озеро ім’я Бенако має.

64 Джерела, що їх з тисячу, мабуть,

Від Валькамоніки до Гарди, гони

Пеннінські вмивши, в озеро течуть.

67 Всередині, де сходяться кордони,

Благословляти пастирі б могли

Народ із Трента, Брешії й Верони.

70 Де береги у низині лягли,

Бергамці не зруйнують чи брешійці

Пескьєри гарні та міцні вали.

73 А надмір рідини, якого в шийці

Не вміщує Бенако, випада

І витіка, мов через вінця в лійці.

76 Текти почавши з озера, вода

Більш не Бенако, а вже Мінчо зветься

Аж до Говерно, де у По впада.

79 Одразу ж річка до рівнини ллється,

Там ширшає, стає на взір ставка,

А влітку сохне й смородом береться.

82 Сюди ішовши, дівчина жорстка

Серед боліт вподобала місцину,

Хоча рослинність там була й рідка.

85 Звела вона тут з слугами хатину

І віддалась чаклунству й ворожбі,

Аж поки не поклали в домовину.

88 Сусідні люди збилися й собі

На тому, що його, немов намисто,

Твань оточила, дикому горбі.

91 Щоб згадувану в бесідах врочисто

Засновницю ніхто з них не забув,

Нове назвали Мантуєю місто.

94 Притулок мій залюднений вже був,

Аж поки легковірність Касалоді

Безчесний Пінамонте обманув.

97 Кажу на те, щоб, чуючи в народі

Щось інше про походження землі

Моєї, знав ти – це брехня, та й годі».

100 І я: «Ти, вчителю, слова незлі

Промовив щиро на мою повагу,

Що іншу річ вподібню я золі.

103 Але скажи: на всю оцю ватагу

Чи не уздриш хоч одного, який

Мою до себе привернув увагу?»

106 Тоді мені він мовив: «Той, з щоки

Якого борода по темній спині

Спадає, в дні, як в Греції-таки

109 В колисці місце лиш було хлопчині,

Авгуром був, з Калхантом кораблі

Послав з Авліди по морській пучині.

112 Це Евріпіл, діла його незлі

Співа моя трагедія висока, —

Її ж уривки знаєш чималі.

115 А ця от далі тінь кощавобока —

То Мікаеле Скотто; він митцем

Був у магічному дурінні ока.

118 Он Гвідо там з Азденте, з тим шевцем,

Який за дратвою, за копилами

Заходиться запізненим плачем.

121 Зриш грішниць, що, простившися з голками,

До чарів узялись через каприз,

Щоб чаклувать над зіллям та ляльками.

124 Але ходімо, бо сяйнув униз

Й, межі обох півкуль торкнувши зовні,

Склав Каїн за Севільєю свій хмиз.

127 Тієї ночі місяць був у повні.

Згадай лишень, що промені ясні

Вели тебе крізь чагарі безмовні».

130 Так, ідучи, він говорив мені.