Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 8

1 «Папе Сатан, папе Сатан алеппе!» —

Завів так Плутос голосом хрипким,

І мій мудрець, що знав усе в цім склепі,

4 Мене розрадив: «Хоч би й надто злим

Був звір, а все ж не втрима на запорі

Від тебе переходу колом цим».

7 А далі товстогубій злій потворі

Промовив він: «Проклятий вовче, цить!

Бо задихнешся, як смертельно хворі.

10 Не без причин в безодню він стремить:

Так хочуть там, де військо Михаїла

Взялось пиху насильницьку зломить».

13 І як під бурю падають вітрила,

Коли зламалась щогла на кормі,

Так хижа твар звалилася безсила.

16 І далі ми пішли по цій тюрмі,

В четверте коло, до провалля ближче,

Де зло всесвітнє скублилось у тьмі.

19 О правосуддя Боже! Хто б міг вище

Накупчити страждань, ніж я уздрів!

І чом душа стає гріхам за грище!

22 Як хвиля, кинувши Харібди зів,

Біжить назад і інші б’є з розгону, —

Так люд не шкодував тут кулаків.

25 Я бачив люд з найбільшого загону,

Примушених з усіх боків штовхать

Грудьми й всім тілом кляту перепону.

28 Тут люто пхала одна одну рать

І вантажі носила з ревним криком:

«Чого їх кидати?», «Чого збирать?» —

31 Так рухались похмурим колом диким,

І кожен тяг у протилежний бік

З гучним тим самим безсоромним кликом.

34 А, на серединний прийшовши стик,

Вертали знову битися жахливо,

І я, не в силі здержати язик,

37 Сказав: «Учителю, з’ясуй це диво:

Чи часом не тонзурники всі ті,

Із лисинками, що від нас наліво?»

40 І він: «В своєму першому житті

Усі вони були на розум косі

Й не знали міри в їжі і в питті,

43 Тож по-собачому хрипкоголосі,

Вертають, вивергаючи лайки,

Всередину із крайніх точок осі.

46 В тих, в кого на тонзуру маківки

Поголені – у пап, у кардиналів, —

Найбільш скарбів заховано в мішки».

49 І я: «В цій, вчителю, картині жалів

Я добре розпізнати мав би тих,

Кого порок іще недавно вжалив».

52 І він: «Ти марних не чекай утіх:

Гидке життя спотворює собою

До невпізнанності обличчя їх.

55 Вони на суд останній прийдуть з бою:

Той стисне кулаки й проклін пошле,

Цей голою заблиска головою.

58 Бо ті, хто зле збирав, хто тратив зле, —

Приречені на чвари проклятущі,

І всяке їм картання – замале.

61 Ти бачиш, сину, як скороминущі

Дари Фортуни чинять людям зло,

На бійки спонукаючи найдужчі.

64 Все злото, що під місяцем було

Чи є, душі хоча б одній-єдиній

Спокою ні на хвилю б не дало.

67 «Учителю, – спитав я, – благостині!

Яку Фортуну ти згадав мені,

І як із рук її все благо лине?»

70 Озвався він: «О витвори дурні!

Яке ж бо вас невідання вразило!

Думки тобі відкрию неясні.

73 Той, хто ширяє в світі мислю сміло,

Небесні сфери сотворив і їм

Дав рушіїв, щоб все навкруг світило.

76 Усюди світлом ширячись сяйним,

А серед людства діло це – наснага

Тій, хто владає таланом земним,

79 Щоб всі передавав минущі блага

Народ народові, сім’ї – сім’я,

Бо меншає в людей з літами спрага.

82 Той кориться, цей силою сія

За присудом тієї, що з ділами

Весь час таїться, як в траві змія.

85 І, високо літаючи над нами,

Вона провидить, судить і вершить

Нарівні з іншими всіма богами.

88 У ній ніщо на місці не стоїть

І зміни одна одну обганяють,

Нове-бо виникає кожну мить.

91 І от її усі лиш розпинають,

Замість палку складати дяку їй,

І заповзято й дружно проклинають.

94 Вона ж в незмінній радості благій

Співає з ангелами нам із далі

І крутить кулю в благості своїй.

97 Проте спустімось на ще більші жалі, —

Заходять вже зірки, які стреміли вверх,

Коли я рушив; поспішімо ж далі.

100 Пройшли ми колом тим на самий верх,

Звідкіль стікав ручай, зникавши в рові,

В якому промінець останній мерк

103 В воді, скоріше чорній, ніж багровій.

І ми зійшли в провалину саму,

Ідучи вслід похмурому струмкові.

106 Збігаючи в ненависну пітьму,

Спливала річка, наче під ворота,

Під те багно, що Стікс ім’я йому.

109 Я, придивившись, що то за сквернота,

Побачив тіней голих гурт тісний,

Занурений в драговину болота.

112 Не лиш руками билися вони,

А й головою, і грудьми, й ногами,

А хто й зубами гризся, навісний.

115 Мій добрий вчитель: «Сину, перед нами

Це душі тих, кого вразила лють,

А ще до того знай: під струминами

118 Багато душ у смороді гниють,

Окіл бентежать зойками гучними

Й колишуть, як ти бачиш, каламуть».

121 Стогнали в твані тонучі: «Були ми

У траурі на сонячній землі,

Нам душу сповивали чорні дими,

124 Й терзаємось у смороді, в гниллі».

Так виливали, кумкаючи, муку,

Інак не в силі висловить жалі.

127 Відмірявши значну дугу по луку,

Між річкою й болотом серед мли,

На тих дивившись, хто ковтав багнюку,

130 Високої ми вежі досягли.