Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 8
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДIЯ
ПЕКЛО
ПІСНЯ СЬОМА
Оглавление1 «Папе Сатан, папе Сатан алеппе!» —
Завів так Плутос голосом хрипким,
І мій мудрець, що знав усе в цім склепі,
4 Мене розрадив: «Хоч би й надто злим
Був звір, а все ж не втрима на запорі
Від тебе переходу колом цим».
7 А далі товстогубій злій потворі
Промовив він: «Проклятий вовче, цить!
Бо задихнешся, як смертельно хворі.
10 Не без причин в безодню він стремить:
Так хочуть там, де військо Михаїла
Взялось пиху насильницьку зломить».
13 І як під бурю падають вітрила,
Коли зламалась щогла на кормі,
Так хижа твар звалилася безсила.
16 І далі ми пішли по цій тюрмі,
В четверте коло, до провалля ближче,
Де зло всесвітнє скублилось у тьмі.
19 О правосуддя Боже! Хто б міг вище
Накупчити страждань, ніж я уздрів!
І чом душа стає гріхам за грище!
22 Як хвиля, кинувши Харібди зів,
Біжить назад і інші б’є з розгону, —
Так люд не шкодував тут кулаків.
25 Я бачив люд з найбільшого загону,
Примушених з усіх боків штовхать
Грудьми й всім тілом кляту перепону.
28 Тут люто пхала одна одну рать
І вантажі носила з ревним криком:
«Чого їх кидати?», «Чого збирать?» —
31 Так рухались похмурим колом диким,
І кожен тяг у протилежний бік
З гучним тим самим безсоромним кликом.
34 А, на серединний прийшовши стик,
Вертали знову битися жахливо,
І я, не в силі здержати язик,
37 Сказав: «Учителю, з’ясуй це диво:
Чи часом не тонзурники всі ті,
Із лисинками, що від нас наліво?»
40 І він: «В своєму першому житті
Усі вони були на розум косі
Й не знали міри в їжі і в питті,
43 Тож по-собачому хрипкоголосі,
Вертають, вивергаючи лайки,
Всередину із крайніх точок осі.
46 В тих, в кого на тонзуру маківки
Поголені – у пап, у кардиналів, —
Найбільш скарбів заховано в мішки».
49 І я: «В цій, вчителю, картині жалів
Я добре розпізнати мав би тих,
Кого порок іще недавно вжалив».
52 І він: «Ти марних не чекай утіх:
Гидке життя спотворює собою
До невпізнанності обличчя їх.
55 Вони на суд останній прийдуть з бою:
Той стисне кулаки й проклін пошле,
Цей голою заблиска головою.
58 Бо ті, хто зле збирав, хто тратив зле, —
Приречені на чвари проклятущі,
І всяке їм картання – замале.
61 Ти бачиш, сину, як скороминущі
Дари Фортуни чинять людям зло,
На бійки спонукаючи найдужчі.
64 Все злото, що під місяцем було
Чи є, душі хоча б одній-єдиній
Спокою ні на хвилю б не дало.
67 «Учителю, – спитав я, – благостині!
Яку Фортуну ти згадав мені,
І як із рук її все благо лине?»
70 Озвався він: «О витвори дурні!
Яке ж бо вас невідання вразило!
Думки тобі відкрию неясні.
73 Той, хто ширяє в світі мислю сміло,
Небесні сфери сотворив і їм
Дав рушіїв, щоб все навкруг світило.
76 Усюди світлом ширячись сяйним,
А серед людства діло це – наснага
Тій, хто владає таланом земним,
79 Щоб всі передавав минущі блага
Народ народові, сім’ї – сім’я,
Бо меншає в людей з літами спрага.
82 Той кориться, цей силою сія
За присудом тієї, що з ділами
Весь час таїться, як в траві змія.
85 І, високо літаючи над нами,
Вона провидить, судить і вершить
Нарівні з іншими всіма богами.
88 У ній ніщо на місці не стоїть
І зміни одна одну обганяють,
Нове-бо виникає кожну мить.
91 І от її усі лиш розпинають,
Замість палку складати дяку їй,
І заповзято й дружно проклинають.
94 Вона ж в незмінній радості благій
Співає з ангелами нам із далі
І крутить кулю в благості своїй.
97 Проте спустімось на ще більші жалі, —
Заходять вже зірки, які стреміли вверх,
Коли я рушив; поспішімо ж далі.
100 Пройшли ми колом тим на самий верх,
Звідкіль стікав ручай, зникавши в рові,
В якому промінець останній мерк
103 В воді, скоріше чорній, ніж багровій.
І ми зійшли в провалину саму,
Ідучи вслід похмурому струмкові.
106 Збігаючи в ненависну пітьму,
Спливала річка, наче під ворота,
Під те багно, що Стікс ім’я йому.
109 Я, придивившись, що то за сквернота,
Побачив тіней голих гурт тісний,
Занурений в драговину болота.
112 Не лиш руками билися вони,
А й головою, і грудьми, й ногами,
А хто й зубами гризся, навісний.
115 Мій добрий вчитель: «Сину, перед нами
Це душі тих, кого вразила лють,
А ще до того знай: під струминами
118 Багато душ у смороді гниють,
Окіл бентежать зойками гучними
Й колишуть, як ти бачиш, каламуть».
121 Стогнали в твані тонучі: «Були ми
У траурі на сонячній землі,
Нам душу сповивали чорні дими,
124 Й терзаємось у смороді, в гниллі».
Так виливали, кумкаючи, муку,
Інак не в силі висловить жалі.
127 Відмірявши значну дугу по луку,
Між річкою й болотом серед мли,
На тих дивившись, хто ковтав багнюку,
130 Високої ми вежі досягли.