Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 14

1 Не перебравсь центавр ще через річку,

Як ми потрапили у ліс такий,

Що годі в нім шукати стежки стрічку.

4 Не свіжість крон – сухих прутів пучки,

Не рівне віття – стовбур вузлуватий,

Не плід рясний – отруйні шпичаки.

7 Не мешкає там дикий звір кошлатий,

Що радо кублиться в таких місцях,

Як до Корнето з Чечіни ліс клятий.

10 Там гнізда гарпій в тінявих кущах,

З Строфад прогнали гарпії троянців,

Навіявши на них пророцтвом жах.

13 В них крила, лик дівочий без рум’янців,

Великі, вкриті пір’ям животи, —

Весь вигляд їх, немов у тих поганців.

16 І добрий вчитель: «Будем звідси йти

У другій смузі по трудній стежині, —

Звернувсь до мене, – де пробудеш ти,

19 Поки опинишся в страшній пустині.

Тож треба, щоб ти добре роздививсь

І довіряв мені, як і донині».

22 Я чув, як лемент навкруги зчинивсь.

Але ж ніщо ніде не появлялось,

І, здивувавшись з того, я спинивсь.

25 Мені здалось, що вчителю здавалось,

Немов мені здається, що це крик

У стовпищі, яке в лісу ховалось.

28 І він мені сказав: «Придерж язик!

Ти краще кущ візьми і без принуки

Зламай галузку й подивись на сік».

31 Тоді простяг я перед себе руки,

І відломилась гілочка якась, —

Кущ заволав: «Чом завдаєш ти муки?»

34 І темна кров із зламу полилась,

А кущ той знову: «Що це за розбої?

Звідкіль така жорстокість узялась?

37 Були ми люди, нині в сухостої,

А ти явив би більшу доброту

І більший жаль і до змії простої».

40 Мов зламану зелену гілку ту

Охоплює вогонь з одного краю,

А другий плаче, мокрий, як в сльоту,

43 Та суміш мови й темного ручаю

Ішла із гілки, я й її впустив,

Мов той, хто повен жаху та відчаю.

46 «Щоб вірив він, що вздрить одне із див, —

Сказав мій вчитель, – душе потерпілий.

Я в вірші про це диво говорив.

49 Звестись на тебе руки б не посміли;

Та неймовірним був мені той збіг,

Його підбив на вчинок я немилий.

52 Скажи йому, ким був ти, щоб він міг

Розмаяти твоєї слави стяги,

Як знову стане на земний поріг».

55 І кущ: «Ця мова будить пломінь спраги,

Що тут не скажеш сам собі «мовчи».

Отож я попрошу у вас уваги.

58 Я той, хто мав обидва ті ключі

До серця Федеріго, й їх обачно

Всував і висував, не дзвенячи.

61 Його довіру я сприймав подячно

Й почесну службу завжди ніс як слід,

Сон і життя віддавши їй нелячно.

64 Блудниця-заздрість, що заради бід

До Цезаря в чертоги зачастила,

Мор для народів, для палаців стид,

67 Серця всіх проти мене підпалила,

Й підпалені підпал моїй судьбі

Вчинили в Августа, й судьба згоріла.

70 Душа моя, полишена в ганьбі,

Надумалась ганьбу помстити тлінням, —

Всім правий, я неправим став собі.

73 Але клянусь новим своїм корінням,

Я й раз не зрадив за багато літ

Державця з праведним його правлінням.

76 Хай той із вас, хто прийде знов у світ,

Поверне врешті честь мені здорову,

Бо заздрощів її притиснув гніт».

79 Мить почекавши: «Він закінчив мову, —

Сказав мені поет. – Часу не гай,

Як хочеш щось довідатися знову».

82 До нього я тоді: «Ти попитай

Предмет, мені корисний і цікавий,

А я без сил, бо жалю повен вкрай».

85 Тож мовив він: «Обіт твердий і правий

Дасть мій супутник, щирий і незлий,

А ти, закутий душе, будь ласкавий

88 Сказати, як душа йде в ці вузли?

Як можеш, ще скажи, чи ваші груди

Від цих кайданів звільняться коли?»

91 Тут стовбур глибоко дихнув, і всюди

Почулося гудіння немале:

«Моя вам відповідь коротка буде.

94 Коли душа лиха й ведеться зле

Із тілом, кинувши його свавільно,

Мінос її у сьоме коло шле.

97 Упавши в ліс, не озирає пильно,

Щоб розшукати місце їй своє, —

Ляга у ґрунт зерниною повільно,

100 Там пагоном і деревом стає,

І гарпії годуються від крони,

Ран завдають, а в рані отвір є.

103 Як всі ми знайдем наші оболони,

Але їх не надіне жоден з нас:

Чого зреклись – не вернемо в день оний.

106 Ми принесем їх в ліс, що листя стряс,

Щоб тіло висіло на шпичакові

Душі бридкої безконечний час».

109 Ще слухать стовбура були готові,

Бо він зростав не на такі ліси,

Коли волання вчулися раптові, —

112 Скидалось на собачі голоси,

І це мисливця б сповіщати мало,

Що недалеко вепр і гончі пси.

115 І от – повз нас ізліва двоє мчало

Оголених, подряпаних, прудких

Й без ліку гілля на бігу ламало.

118 «О смерть, прийди, прийди!» – так перший з них,

А другий не відстати намагався

Й кричав: «Такий у тебе, Лано, спіх,

121 Який під Топпо зовсім не являвся!»

Та, більш не в силі видати хоч звук,

Захекавшись, він під кущем сховався.

124 За ним гурти голодних чорних сук,

Наповнюючи ліс, прожогом бігли,

Немов хортиць хтось випустив із рук.

127 За мить вони накинутися встигли,

Й розшматували геть того, хто впав,

І розхапали труп ще не остиглий.

130 Мене за руку мій вожай узяв

І вивів до куща, який, нізащо

Скалічений, в сльозах, в крові казав:

133 «О Джакомо да Сант-Андреа! Нащо

Було ховатись в гущині моїй?

Чи винен я, що жив ти, як ледащо?»

136 Наблизившись до нього, вчитель мій

Сказав: «Ким був ти, що перехопились

Слова скорботні у крові густій?»

139 І він до нас: «О душі, що спустились

Поглянути на зганьблений мій ріст,

Коли гілки від мене відділились, —

142 Згребіть на мій злощасний корінь лист!

Я з того міста, де прийшов Хреститель

Замість того войовника, чий хист

145 Невтомно потрясає нам обитель.

Якби побіля Арнського моста

Ще не лишався давній покровитель,

148 То в місті відбудови висота

Із того, що лишив Аттіла, з праху

Так не звелась би, як тепер зроста.

151 Я ж рідний дім обрав собі за плаху».