Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 20
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДIЯ
ПЕКЛО
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
Оглавление1 О волхве Сімоне, о жадні учні,
Господнє сотворіння пресвяте,
З добром заручене, ви, зла підручні.
4 За злото й срібло всім продаєте.
Вже треба, щоб про вас сурма дзвеніла,
Ви ж в третім схові кару несете.
7 Під нами далі вже була могила,
Коли ми вийшли на крутий місток,
І яма нам своє нутро явила.
10 О вишня мудросте, значний твій крок
У небі, на землі, у Пеклі злому!
В твоїм-бо правосудді всім урок!
13 На стінах бачив я й на дні вузькому
Багровий камінь, круглий, весь в дірках,
Які були однакові в усьому.
16 Не ширшими здались в моїх очах
За ті хрестильні в любім Сан-Джованні,
Де кум держить малятко на руках.
19 Колись таку плиту при рятуванні
Втопаючого я розбив одну,
І ось – печатка на моїм зізнанні.
22 У вусті ходу в товщу кам’яну
У кожнім ноги грішника стриміли,
А тіло все суціль зайшло в стіну.
25 І кісточки яскраво пломеніли.
Так сильно корчилися пари ніг,
Що й вірьовки втримать не мали б сили.
28 Як не спалахує все жирне вмиг,
А полум’я лиш на поверхні дише,
Так тут вогонь од п’яток далі біг.
31 «Скажи, учителю, хто це сильніше
За інших корчиться від лютих мук, —
Спитав я, – й полум’я там червоніше?»
34 І він: «Як хочеш, не спускавши з рук,
Я пронесу тебе крутим цим схилом,
І сам почуєш його мови звук».
37 І я: «Тобі благе й мені є милим.
Ти знаєш те, що хочу я сказать.
Ти пан, і я твоїм корюся силам».
40 Тоді ми вийшли на четверту гать
І повернули вліво, вниз до ями,
Де зяють діри й полум’ям горять.
43 І добрий вчитель стис мене руками
І відпустив, як стали – не раніш —
Ми там, де грішник той сукав ногами.
46 «Хто б ти не був, що вниз чолом стирчиш, —
Почав я, – наче кіл, що хтось вбиває,
Печальний душе, скорб свою утіш».
49 Схиливсь я, мов чернець, що сповідає
Убивцю, той же, вчувши смерті гніт,
Її за всяку ціну віддаляє.
52 А він гукнув: «Невже покинув світ,
Невже покинув світ той Боніфацій?
Чи список наш збрехав на кілька літ?
55 Ти, може, утомився від труднацій
З багатствами, що викрав ради них
Красуню й нею торг ведеш в палаці?»
58 Я наче той був, чий язик затих,
До нього бо звернулись незвичайно,
Він розгубився й був ні в сих ні в тих.
61 Віргілій мовив: «Ти відповідай-но:
Та я не той, не той, кого ти ждав!»
І раду цю я виконав негайно.
64 Тоді цей дух ногами замахав,
А там почав так жалісно зітхати
Й казать: «Навіщо ж ти мене чіпав?
67 Коли ти так хотів про мене взнати,
Що не злякали прірви кам’яні,
То знай, що я вдягав розкішні шати,
70 Що ведмедиха – мати є мені,
Що сам я піклувавсь про ведмежаток,
Копив добро – тепер я в гамані.
73 Під головою в мене тут – з десяток
Таких, хто симонією грішив,
Кому каміння не пече вже п’яток.
76 Давно б поверхню цю я залишив,
Коли б з’явився той, кого з тобою
Я сплутав, як уперш заговорив.
79 Та довше я стою сторч головою,
Пожежу чуючи в ногах лиху,
Аніж йому призначено судьбою.
82 Бо після нього весь в гидкім гріху
Від заходу йде пастир без закону, —
Той всіх обгонить на своїм шляху.
85 Новітньому подібний Іасону,
Описаному в Маккавеїв, він
Французького підтримку знайде трону».
88 Не знаю, може, злий був мій учин,
Слова ж на відповідь були готові:
«Якого скарбу ждав, скажи, взамін
91 Господь наш, як святому дав Петрові
Свої ключі? Наказ він мовив свій:
«Іди за мною!» – та й по цьому слові.
94 Петру та іншим не платив Матвій
Ні злотом, ні сріблом, як обережно
Посів він місце по душі кривій.
97 Тож стій отут, бо скараний належно
З чужим добром грабованим стирчи,
Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно.
100 Якби не так я шанував ключі,
Поважані для всіх людей путящих,
Гаптовані у тебе на парчі,
103 To я б удавсь до виразів ще тяжчих,
Бо кривдить землю всю ваш хижий хист,
Підносить гірших, в грязь ввергає кращих.
106 Вас, пастирі, вже знав євангеліст
В тій, що на водах возсіда, байдужа,
Лиш блудствує з царями з різних міст.
109 А в ній, семиголовій, сила дужа
На десять рогів сяяла свята
Аж поки шлюбного любила мужа.
112 Тепер в вас віра срібна й золота;
Відміна та в вас од ідоловіра,
Що в нього Бог один, а в вас – до ста…
115 О Константине, тож не купіль щира,
А дар твій папі зло вчинив тяжке,
Що до багатства в них пропала міра».
118 І поки я співав йому таке,
Від сорому чи люті в хриплім реві,
Ногами виробляв він щось бридке.
121 Гадаю, що сподобавсь вожаєві,
Бо слухав він моїх уважно слів:
Були вони правдиві і життєві.
124 І тут руками він мене обвив,
До серця пригорнув, поніс угору
По тій дорозі, що й сюди привів.
127 Проніс мене крізь путь круту, сувору
Аж на високий арковий карниз,
Де вид у п’ятий схов одкрився зору.
130 І там мене, де спуск ішов униз,
Він бережно поставив на скелину,
Що неприступною була й для кіз,
133 Звідкіль побачив я нову долину.