Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 9

1 Я, далі ведучи, скажу, що, пішки

Ще вежі не діставшись, на вінці

Ми зори зупинили біля вишки,

4 Де вздріли два спахнулі промінці

Й на відповідь ще й третій розгорівся

У ледь очам приступній далі цій.

7 Й від мене в море всяких знань полився

Потік розпитувань: «Це хто? Кому

Той пломінь відповів? Як він з’явився?»

10 І вождь: «Якби ти крізь імлу німу

Міг бачити, то б стрівсь очима з жданим,

Невидним ще у випарів диму».

13 І як проноситься над стиглим ланом

Легка стріла з дзвінкої тятиви,

Так утлий човен, мовби ураганом,

16 Нестримно мчав на берег неживий,

А в ньому іздаля човняр жахливий

Кричав: «Нарешті, грішнику новий!»

19 «Ні, Флегію, ні, Флегію гнівливий, —

Сказав мій пан, – з тобою будем ми,

Лиш поки цей здолаєм бруд вадливий».

22 Як хто розчарувань зазнавши тьми,

Почне стогнати й голосить при цьому,

Так зойки Флегій видихнув сами.

25 Вождь опинився в човнику легкому,

Подавши знак мені іти за ним;

Вагу в човні лиш я складав вагому.

28 Ми посідали, і шляхом мутним

Побіг наш човен, глибший слід лишивши,

Ніж поки був він із гребцем самим.

31 Ми рухались, по мертвій річці пливши,

Як перед мною встав хтось у багні

Й спитав: «Хто ти, що йдеш тут, не доживши?»

34 І я: «Іду, бо вільно йти мені,

А ти хто? Ти збудив ніяк не жалі».

І він: «Я з тих, що плачуть тут сумні».

37 І я: «Бодай ти у плачу й печалі,

Проклятий образе, віками гнив!

Тебе впізнав я, хоч ти весь у калі».

40 Тоді він борт обіруч ухопив,

Та вчитель відіпхнув його, до діла

Сказавши: «Геть іди, до інших псів!»

43 А там притис мене тісніш до тіла

Й, цілуючи, сказав: «Блаженна та,

О гнівний душе, що тебе родила!

46 Живим владала ним пиха пуста,

Ніхто добром не згадує за нього,

А тінь його тримають болота.

49 А скільки ще царів та панства того,

Що тут залізуть свиньми у багно

І не залишать спогаду малого!»

52 І я: «Учителю, прошу одно:

Нехай човняр продовжить веслування,

Поки гордій не піде геть на дно!»

55 І він мені: «Єдина мить чекання!

Ще човен наш не стане на приплав,

Як буде здійснено твоє бажання».

58 І я побачив, як того обпав

Великий гурт, до люду не подібний,

І Богу вдячні я слова послав.

61 Усі горлали: «Ось Філіппо Срібний!»

А той, скажений флорентійця дух,

Рвав бік собі і в люті був несхибний.

64 На тому зник з очей і гамір вщух.

Та вчулося виття, по тьмі розлите,

І знову я напружив зір і слух.

67 Мій добрий вчитель мовив: «Слізьми вмите

Це місто, де страждає люд без меж;

Воно, прокляте, має назву Діте!»

70 І я: «Учителю, мечетей, веж,

Будинків пломеніють ясні стекла,

Пойняте все загравами пожеж».

73 А він: «Огонь, де йде борня запекла,

Дає свій одсвіт у найдальший схов,

Це взнаєш, нижнього досягши Пекла».

76 Нарешті човен у рови зайшов,

Які оточували землю туги;

Був, як з заліза, мур навкруг будов.

79 Але ще довго човен креслив дуги,

Аж поки не гукнув човняр: «Тепер

Мерщій виходьте, це ваш берег другий!»

82 Було при брамі кількасот химер,

Колись рясним дощем упалих з неба,

Вони гукали: «Хто з вас ще не вмер,

85 А йде нахабно й сміло до Ереба!»

Зробив їм знак мій вчитель видатний,

Що потай побалакати їм треба,

88 І, хижу вдачу стримавши, вони

Сказали: «Йди, цього ж лиши в пащеках

Страхів, як він не боягуз дурний,

91 То хай вертається стежок далеких

Собі шукати, ти ж лишайся тут,

Ти, що водив його по небезпеках».

94 Читачу, уяви, яких отрут

Я скуштував, страшну зачувши мову,

І захотів побачить рідний кут!

97 І я: «О вождю, подавав чудову

Мені ти допомогу раз із сім,

Видимі ж біди виникали знову!

100 Не кидай же мене під містом цим!

Коли мені йти глибше – річ не вільна,

То краще вже додому повернім!»

103 Та вождь, що путь була з ним досі спільна:

«Не бійсь, не відберуть в нас навмання

Доріг, які дала нам влада чільна.

106 Тут жди мене, і хай охороня

Тебе Надія; в цій імлі мертвотній

Тебе ніколи не залишу я».

109 Пішов мій добрий батько, я ж, самотній,

Запав у нерішучість претяжку

Між «так» і «ні» в борні безповоротній.

112 Ловив його я мову нешвидку,

Вони ж раптово, ніби ненароком,

Всі поспішили за стіну міську

115 Й замкнули браму перед самим оком

Учителя мого, і він один

До мене повернув повільним кроком.

118 Потупившись, ішов понурий він,

Весь час гадавши про відмову строгу:

«Хто не пустив мене до скорбних стін?»

121 Сказав мені: «Я не досяг порогу,

Та не турбуйсь, здолаю їх війська,

Готові довгу витримать облогу.

124 Це не нова зухвалість їх така:

Їх взнали верхні брами всемогучі,

Що й досі залишились без замка.

127 Вгорі ти прочитав слова мертвучі,

Але уже крізь місто те страшне

Йде без супутніх колами по кручі

130 Той, хто нам брами всюди відімкне».