Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 17

БОЖЕСТВЕННА КОМЕДIЯ
ПЕКЛО
ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

Оглавление

1 Як вийшли ми із вожаєм над доли,

Долинув раптом водоспаду гук,

Немов над квітами дзижчали бджоли.

4 Коли три тіні вибігли з-над лук

Від хмари тіней, що їх дощ огнисто

Зливав потоком ненастанних мук,

7 І на бігу волали голосисто:

«Спинися, бо твій одяг видає,

Що наше ти лишив порочне місто!»

10 О, скільки опіків в думках встає,

Що кожному ятрили свіжу рану!

Від згадки й досі боляче стає.

13 Учений мій послухав річ неждану

І враз до мене: «Трохи підождім, —

Сказав, – як хочеш їм віддати шану.

16 Були б не під вогнем ми дощовім,

У цих місцевостях звичайнім завше

Спішити б личило тобі, не їм».

19 Ми зупинилися, і, нас догнавши,

Ізнову тіні затягли свій спів,

Навколо нас всі троє закружлявши.

22 Як той борець, що тіло умастив,

І, для удару час обравши вдалий,

Вивча суперника з усіх боків, —

25 Так у кружінні душі обертали

До мене лиця, так що ноги їх

Із головами різний напрям мали.

28 І «Якщо бідність цих ґрунтів сипких

Примусить гордувати прохачами, —

Почав хтось, – як і вигляд лиць смутних,

31 Та все ж спинись, розкрийся перед нами,

Скажи відверто, хто ти і чому

По Пеклу в нас живими йдеш ногами?

34 Той, хто бреде попереду крізь тьму

Без одягу й не дасть він струпам ради, —

Значніший був, ніж бачиш по ньому.

37 Онук він чеснотливої Гвальдради,

Ім’я мав Гвідо Гверра, – і щокрок

Мечем і розумом всім ніс відради.

40 А той, що ледь ступає на пісок, —

Тегг’яйо Альдобранді, уславляти

Повинен світ це ймення до зірок,

43 І я, що з ними на хресті розп’ятий,

Був Рустікуччі Якопо; в гріхах

Найбільше винен шлюб мій тричі клятий».

46 Якби не риск згоріти в пломінцях,

Обняв би тіні я, – мій друг учений

Зрадів би, мабуть, – взяв же гору жах

49 Над наміром зійти в пісок палений

Із нашого твердого укриття

Під огневій клекочучий, скажений.

52 І я почав: «Не гордість – співчуття

До вас у цій вогненній хуртовині

Та ще скорботу міг почути я,

55 Коли мій пан, уздрівши вас в пустині,

Сказав слова, з яких я осягнув,

Що юрми йдуть таких, які ви нині.

58 Я з вашої землі; іще малим я був,

А поважані ймення ваші в душу

З пошаною й любов’ю я замкнув.

61 Лишу я тут пекельну жовч і рушу

По яблуко солодке, молоде

Од вожая: у глиб зійти ще мушу».

64 «Хай тіло довго ще твоє веде

Душа, – відмовив опіками вкритий, —

Хай світла слава перед тебе йде!

67 Але, скажи, чи дозволенно жити

Ще в нашім місті лицарства взірцям.

Чи мусять, вигнані, комусь служити?

70 Гульєльм Борсьєре, що ступає там,

Повідав дещо, бо звідтіль недавно,

Й не раді ми були земним вістям».

73 «Нові людці, збагачені безславно,

В пиху та розкіш у тобі вдались,

Флоренціє, й скорбиш ти безугавно!» —

76 Так я гукнув, чоло піднявши ввись,

І три душі перезирнулись пильно,

Мов ті, які на істині зійшлись.

79 «Коли ти можеш легко так і сильно, —

Відмовили вони, – розповідать,

Щасливий ти, що промовляєш вільно.

82 Як з місць жаху, де нам віки страждать,

Піднімешся на зоряні дороги

І зможеш «Я там був» усім сказать,

85 Скажи, щоб знали нас хати й чертоги».

Вони побігли втрьох, за тінню тінь,

І крилами здались мені їх ноги.

88 Скоріш, ніж вимовляється «амінь»,

Ті душі щезли в огнянім покрові.

Мій вчитель рушив знов у далечінь.

91 Я йшов за ним, коли почув раптові

Десь близько клекотання й шум струмин,

Що Перешкодою були розмові.

94 Мов річка та, що має шлях один

Від Монте-Везо в напрямі до сходу

По лівому нагір’ю Апеннін

97 (Звуть Аквакета ту в верхів’ях воду),

А далі по хребту між скелі мчить,

Втрача в Форлі ім’я, та не природу,

100 Й під мурами монастиря шумить

В Сан-Бенедетто, спуск там до долини,

Де тисяча б могла принаймні жить.

103 Так вийшли ми з вождем до верховини,

Де грім такий над вирами гримить,

Що ледь я не оглух від громовини.

106 Вірьовкою свій стан я встиг обвить

Від леопарда, хитрого звірюки,

Мав боронитись і його скрутить.

109 Вірьовку з себе зняв я без принуки,

Коли вожай зробити це звелів,

Її змотавши, дав йому у руки.

112 Він взяв її, на правий бік ступив

Й один кінець в провалля кинув темне

Якмога далі від його країв.

115 «А що, як звідти раптом щось таємне, —

Сказав я нишком, – може стрибонуть?

Не певний вчитель, мабуть, недаремне».

118 Яким обачним слід при тому буть,

Чий зір не з вчинків лиш покров зриває,

Але й з думок, які до них ведуть!

121 Сказав мені він: «Те вже випливає,

Чого я жду й про що думки твої

І що твій погляд в пітьмі розрізняє».

124 На істину, подібну до брехні,

З зав’язаними дивляться ротами,

Звичайно, щоб не бути у вині,

127 А я мовчать не в силі, і рядками

Комедії цієї під кінець

Я, читачі, клянуся перед вами,

130 Що бачив сам, як з пітьми, мов плавець,

Щось підіймалось нелюдського штибу,

Страшне й для найхоробріших сердець,

133 Мов той вертав, хто, розігнавши рибу.

Й до каменистого дістався дна,

Звільнивши якір із морського глибу,

136 Працюючи ногами, вирина.


Божественна комедія

Подняться наверх