Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 5
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДIЯ
ПЕКЛО
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
Оглавление1 Мій раптом перервався сон глибокий,
Бо грім оглушливий я враз почув
І встав, немов ударений під боки,
4 І все спочилим оком озирнув,
На ноги звівшись, подививсь уважно,
Щоб добре зрозуміти, де я був.
7 Стояв на стежці я, що неосяжно
Збігала вниз, в те урвище сумне,
Де лемент мук відгримував протяжно.
10 Таке в густім тумані неясне
Було воно, що зір мій недолугий
Не міг сягнуть крізь марево жахне.
13 «Тепер ми зійдемо в сліпі округи, —
Сказав поет і на обличчі зблід, —
Я буду перший, а ти будеш другий».
16 І я, уздрівши сполотнілий вид,
Сказав: «Чи зважусь, коли й ти стерявся,
Ти ж завжди захищав мене од бід!»
19 І він: «Злощасних репет увігнався
Ізнизу так, що вкрив лице бліде
Тим жалем, що тобі він жахом здався.
22 Але ходім, бо довгий шлях не жде».
Так він сказав та й уступив зі мною
У перше коло, що круг прірви йде.
25 Тут, стежачи за пітьмою німою,
Я не почув ні скарг, ні нарікань, —
Самі зітхання коливали млою:
28 Їх збуджувала туга без страждань
У стовпищі, в якім не розрізняєш
Дітей, жінок, мужів усяких звань.
31 І добрий вчитель мій: «Ти не питаєш,
Це що за духи, на яких глядиш?
То знай, ще поки далі не ступаєш,
34 Що це не грішних душ хисткий комиш,
А ті, хто без хрещальної поради
Не знали, що спасає найпевніш.
37 Їм християнські не лились відради,
Було чуже їм Божество само, —
Я увіходжу теж до їх громади.
40 Це незнання – єдине нам гальмо,
Й ми тим караємось за цю невдачу,
Що без надій жаданням живемо».
43 І жаль узяв, що в Лімбі тут побачу
Я тих, кому пошану всім здаю
За видатні діла й величну вдачу.
46 «Скажи, учителю, скажи, вождю, —
Почав я, щоб зміцнитися у вірі,
Яка являє для брехні суддю. —
49 Невже тут по заслузі чи офірі
Ніхто блаженства не досяг цілком?»
І він на ці слова, і темні й щирі,
52 Відмовив: «Бувши тут ще новаком,
Я бачив, як зійшов сюди властитель,
Звитяжця коронований вінком.
55 За ним звідсіль пішли: всіх прародитель,
Його син Авель, благочесний Ной,
Мойсей, законодавець і служитель,
58 Давид і Авраам, що жив давно,
Ізраїль з батьком і сини численні,
Рахіль, дорожча над усе майно,
61 Й багато ще – і стали всі блаженні.
Узнай одне ти – душі всі людські
До того часу не були спасенні».
64 У згадках про події неблизькі
Ми не лишали прокладати в лісі,
Кажу, у лісі душ, стежки вузькі.
67 Та спогади недовго ці велися
Між нами ще, як смуги світляні
У здолану півкулю тьми влилися.
70 За кілька кроків видний став мені
Освітлений зелений простір луки,
Де сяйвом сяли люди видатні.
73 «О шано й честь мистецтва та науки,
Скажи, хто ці, що доля їх ясна
Й відділені вони в окремі злуки?»
76 І він мені: «Їх слава голосна,
З якою ти ще на землі зіткнувся,
Така, що й в Бога шана їм значна».
79 І голос в той же час мені почувся:
«Вшануємо ж великого співця,
Бо зниклий дух його до нас вернувся!»
82 І по слідах великого сліпця
Нас три величні тіні йшли стрічати,
Нерадісні і несумні з лиця.
85 І добрий мій учитель став казати:
«Он глянь: мечем оперезавши стан,
Іде, мов з пишним почтом, цар багатий, —
88 То сам Гомер, усім поетам пан,
А другий – то творець сатир Горацій,
А то – Овідій і за ним – Лукан.
91 Ішов я з ними вряд в натхненній праці
І вряд у славі йду – таж чуєш сам
Той спів хвали, мов князеві в палаці».
94 Так я уздрів блискучу школу там
Вождя поетів, що, могутньокрилий,
Летів орлом назустріч небесам.
97 Вони про себе щось поговорили
І привітання мовили свої,
І посміхнувся мій учитель милий.
100 Усі тримались, як близькі мої,
І, розуміючи високу шану,
Я шостим став у велетнів сім’ї.
103 Отак ішли до світлого ми стану
Й поважно мову про таке вели,
Про що розповідать пізніше стану.
106 Під благородний замок ми прийшли,
Який сім раз оточували стіни,
Й джерельні води навкруги текли.
109 Долаючи, мов суходіл, струмини,
Дістались двору ми крізь сім воріт
І вздріли свіжу зелень луговини,
112 В очах у мешканців горів привіт,
У постатях ласкава сяла милість,
А в тихій мові – лагідності світ,
115 Зійшли ми вкупі на горбка похилість
В такому світлі, що змогли вочу
Оглянуть мовчазну дібров журливість.
118 Великі, до яких в думках лечу,
Вщасливили мене своїм собором,
Що й досі ще від захвату тремчу.
121 Я вздрів Електру в натовпі прозорім,
І Гектора, й Енея розрізнив,
І Цезаря в броні, з шулічим зором.
124 Каміллу і Пентесілею вздрів
По другий бік та ще царя Латина,
Який з Лавінією там сидів.
127 Вздрів Брута я й дружину Коллатіна,
Корнелью, Марцію та Юлью – всіх.
А осторонь – самого Саладіна.
130 І, перевівши зір очей своїх,
Побачив я, що вчитель всіх, хто знає,
Сидить в сім’ї філософів значних.
133 Всяк дивиться, всяк шану виявляє.
З ним обіч був Сократ, а там Платон,
І Діоген своє тут місце має.
136 Тур Демокріт, що ввів случай в закон,
Фалес, ким славилась бібліотека,
І з Емпедоклом Геракліт, Зенон.
139 Вздрів якостей досліджувача грека
Діоскоріда, – тут же був Орфей,
Ще й Туллій, Лівій, мораліст Сенека,
142 І геометр Евклід, і Птолемей,
І Гіппократ з Галеном, Авіценна,
І Аверроес, цей тлумач ідей.
145 Тяглася їх гірлянда незліченна,
Та хай про це хтось інший розповість,
Бо тема й так у мене широченна.
148 І двох співців позбавилося шість,
Бо враз мене вожай мій знаменитий
Од мирних лук, де всіх розважив гість,
151 Туди повів, де нічому світити