Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 5

1 Мій раптом перервався сон глибокий,

Бо грім оглушливий я враз почув

І встав, немов ударений під боки,

4 І все спочилим оком озирнув,

На ноги звівшись, подививсь уважно,

Щоб добре зрозуміти, де я був.

7 Стояв на стежці я, що неосяжно

Збігала вниз, в те урвище сумне,

Де лемент мук відгримував протяжно.

10 Таке в густім тумані неясне

Було воно, що зір мій недолугий

Не міг сягнуть крізь марево жахне.

13 «Тепер ми зійдемо в сліпі округи, —

Сказав поет і на обличчі зблід, —

Я буду перший, а ти будеш другий».

16 І я, уздрівши сполотнілий вид,

Сказав: «Чи зважусь, коли й ти стерявся,

Ти ж завжди захищав мене од бід!»

19 І він: «Злощасних репет увігнався

Ізнизу так, що вкрив лице бліде

Тим жалем, що тобі він жахом здався.

22 Але ходім, бо довгий шлях не жде».

Так він сказав та й уступив зі мною

У перше коло, що круг прірви йде.

25 Тут, стежачи за пітьмою німою,

Я не почув ні скарг, ні нарікань, —

Самі зітхання коливали млою:

28 Їх збуджувала туга без страждань

У стовпищі, в якім не розрізняєш

Дітей, жінок, мужів усяких звань.

31 І добрий вчитель мій: «Ти не питаєш,

Це що за духи, на яких глядиш?

То знай, ще поки далі не ступаєш,

34 Що це не грішних душ хисткий комиш,

А ті, хто без хрещальної поради

Не знали, що спасає найпевніш.

37 Їм християнські не лились відради,

Було чуже їм Божество само, —

Я увіходжу теж до їх громади.

40 Це незнання – єдине нам гальмо,

Й ми тим караємось за цю невдачу,

Що без надій жаданням живемо».

43 І жаль узяв, що в Лімбі тут побачу

Я тих, кому пошану всім здаю

За видатні діла й величну вдачу.

46 «Скажи, учителю, скажи, вождю, —

Почав я, щоб зміцнитися у вірі,

Яка являє для брехні суддю. —

49 Невже тут по заслузі чи офірі

Ніхто блаженства не досяг цілком?»

І він на ці слова, і темні й щирі,

52 Відмовив: «Бувши тут ще новаком,

Я бачив, як зійшов сюди властитель,

Звитяжця коронований вінком.

55 За ним звідсіль пішли: всіх прародитель,

Його син Авель, благочесний Ной,

Мойсей, законодавець і служитель,

58 Давид і Авраам, що жив давно,

Ізраїль з батьком і сини численні,

Рахіль, дорожча над усе майно,

61 Й багато ще – і стали всі блаженні.

Узнай одне ти – душі всі людські

До того часу не були спасенні».

64 У згадках про події неблизькі

Ми не лишали прокладати в лісі,

Кажу, у лісі душ, стежки вузькі.

67 Та спогади недовго ці велися

Між нами ще, як смуги світляні

У здолану півкулю тьми влилися.

70 За кілька кроків видний став мені

Освітлений зелений простір луки,

Де сяйвом сяли люди видатні.

73 «О шано й честь мистецтва та науки,

Скажи, хто ці, що доля їх ясна

Й відділені вони в окремі злуки?»

76 І він мені: «Їх слава голосна,

З якою ти ще на землі зіткнувся,

Така, що й в Бога шана їм значна».

79 І голос в той же час мені почувся:

«Вшануємо ж великого співця,

Бо зниклий дух його до нас вернувся!»

82 І по слідах великого сліпця

Нас три величні тіні йшли стрічати,

Нерадісні і несумні з лиця.

85 І добрий мій учитель став казати:

«Он глянь: мечем оперезавши стан,

Іде, мов з пишним почтом, цар багатий, —

88 То сам Гомер, усім поетам пан,

А другий – то творець сатир Горацій,

А то – Овідій і за ним – Лукан.

91 Ішов я з ними вряд в натхненній праці

І вряд у славі йду – таж чуєш сам

Той спів хвали, мов князеві в палаці».

94 Так я уздрів блискучу школу там

Вождя поетів, що, могутньокрилий,

Летів орлом назустріч небесам.

97 Вони про себе щось поговорили

І привітання мовили свої,

І посміхнувся мій учитель милий.

100 Усі тримались, як близькі мої,

І, розуміючи високу шану,

Я шостим став у велетнів сім’ї.

103 Отак ішли до світлого ми стану

Й поважно мову про таке вели,

Про що розповідать пізніше стану.

106 Під благородний замок ми прийшли,

Який сім раз оточували стіни,

Й джерельні води навкруги текли.

109 Долаючи, мов суходіл, струмини,

Дістались двору ми крізь сім воріт

І вздріли свіжу зелень луговини,

112 В очах у мешканців горів привіт,

У постатях ласкава сяла милість,

А в тихій мові – лагідності світ,

115 Зійшли ми вкупі на горбка похилість

В такому світлі, що змогли вочу

Оглянуть мовчазну дібров журливість.

118 Великі, до яких в думках лечу,

Вщасливили мене своїм собором,

Що й досі ще від захвату тремчу.

121 Я вздрів Електру в натовпі прозорім,

І Гектора, й Енея розрізнив,

І Цезаря в броні, з шулічим зором.

124 Каміллу і Пентесілею вздрів

По другий бік та ще царя Латина,

Який з Лавінією там сидів.

127 Вздрів Брута я й дружину Коллатіна,

Корнелью, Марцію та Юлью – всіх.

А осторонь – самого Саладіна.

130 І, перевівши зір очей своїх,

Побачив я, що вчитель всіх, хто знає,

Сидить в сім’ї філософів значних.

133 Всяк дивиться, всяк шану виявляє.

З ним обіч був Сократ, а там Платон,

І Діоген своє тут місце має.

136 Тур Демокріт, що ввів случай в закон,

Фалес, ким славилась бібліотека,

І з Емпедоклом Геракліт, Зенон.

139 Вздрів якостей досліджувача грека

Діоскоріда, – тут же був Орфей,

Ще й Туллій, Лівій, мораліст Сенека,

142 І геометр Евклід, і Птолемей,

І Гіппократ з Галеном, Авіценна,

І Аверроес, цей тлумач ідей.

145 Тяглася їх гірлянда незліченна,

Та хай про це хтось інший розповість,

Бо тема й так у мене широченна.

148 І двох співців позбавилося шість,

Бо враз мене вожай мій знаменитий

Од мирних лук, де всіх розважив гість,

151 Туди повів, де нічому світити