Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 16

1 По березі пішли ми кам’яному,

Й туман густий на річку всюди ліг,

І від огню вода ховалась в ньому.

4 Як межи Бруджею й Гвідзантом ріг

Фламандці обвели високим валом,

Щоб поміж ними й морем став поріг,

7 А Падуя від Бренти з її шалом

Люд захища й трудів його плоди,

Як в К’ярентані стане жар чималим, —

10 Так само й тут, хоч камінь і твердий,

Поставив майстер мури неширокі,

Щоб захистити сушу від води.

13 Від лісу в даль ступали наші кроки,

Що вже крізь випари з усіх калюж

Його не бачили б і гостроокі, —

18 Коли зустрілось нам чимало душ,

І межи них почулись різні толки,

І стали всі вони у нас чимдуж

19 Вдивлятись, мов у кам’яні осколки

На стежці в промені молодика,

Мов дід-кравець шукає вушко в голки, —

22 Так оглядала нас юрма бридка;

Аж раптом хтось мене смикнув за полу

І вигукнув: «О, дивина яка!»

25 Коли торкнувся він мого подолу,

До нього враз я голову нагнув

І, розглядаючи фігуру кволу,

28 Не так пізнав, а серцем я збагнув

Лице, скоричнявіле від скорботи,

Й «Чи ви не сер Брунетто?» – я гукнув.

31 І він: «О сину мій, чи ти не проти,

Щоб міг Брунетто сер Латіні з мить

Пройти з тобою рухові навпроти?»

34 І я відмовив: «Це й мені кортить.

А хочете, то сядемо із вами

На хвильку, як супутник мій звелить».

37 «О сину, – він сказав, – з цієї ями

На мить хто стане, стане той навік,

Щоб вік пектись безжальними вогнями.

40 Отож ідіть вперед, піду я вбік.

А радісні хвилини як пролинуть,

До тих вернусь, хто йти в огні привик».

43 Я не наважувався берег кинуть,

Але чолом схилявся до плеча,

Мов той, хто має гостя в шані стрінуть.

46 І він почав: «Чи доля, чи случай

Веде сюди тебе, іще живого?

І хто це путь для тебе визнача?»

49 «Там, нагорі, в цвіту життя ясного, —

Я мовив, – я в долині заблукав,

Як ще не вийшов строк життя мойого,

52 А вчора вранці з неї відступав,

І цей вернув мене й повів стезею,

Яку він добре, як я бачу, знав».

55 І він: «За провідною йди зорею,

Й дороги в гавань слави приведуть,

Як стежив я за долею твоєю,

58 Якби не мав так рано я заснуть,

То, бачачи небес таке сприяння,

Я прагнув би тобі полегшить путь.

61 Але народ, відомий з хизування,

Що з Ф’єзоле зійшов колись, малий,

І грубих звичаїв зберіг владання,

64 Тобі він за добро помститься, злий, —

І вірно це: на дикій горобині

Іще ніколи смокви не росли.

67 Сліпим у світі дражнять ще донині

Цей люд пихатий, заздрісний, скупий;

Самий зв’язок з ним чинить зло людині.

70 Прославить доля так твої стопи,

Що кожна з партій вишкерить голодну

Пащеку, щоб на них ти жав снопи.

73 Тварюки ф’єзольські хай одна одну

Жеруть, а вирослу на їх гною

Хай не чіпають квітку благородну,

76 В якій воскресло у чергу свою

Святе насіння древніх римлян саду,

Що звиродніло нині від огню».

79 «Якби небесного хазяїн граду

Мене почув, – сказав я, – то весь час

Очолювали б ви людську громаду.

82 Та й досі в думці ще печалить нас

Ваш гарний образ, добрий, без огуди,

Коли ще за життя ви раз у раз

85 Навчали, як увічнюються люди,

І поки житиму, до вас моя

Подяка у піснях бриніти буде.

88 Слова, що чув од вас про майбуття,

В душі я запишу, щоб проясніли

У Знаючої з уст, як стрінусь я.

91 А зараз хочу я, щоб зрозуміли,

Що совісті моєї чистий дух

Скорився фатуму, хай він немилий,

94 Не вперше ніжить це мій грубий слух,

Хай колесо Фортуна обертає,

Як селянин сапу, легку як пух».

97 Знов серце вчитель тут явив безкрає.

Й сказав, підвівши зір очей ясних:

«Найкраще чує той, хто пам’ятає».

100 Ми далі йшли у бесідах значних

І я, йдучи, Брунетто став питати,

Чи є ще хто з осіб тут видатних.

103 І він: «Та варто б декого згадати,

А всіх – ми тільки зіб’ємось в числі,

Та і часу на це в нас малувато.

106 Тож знай: тонзурники всі немалі,

Вони й письменні вельми, й вельми славні

Були в гріхах тих самих на землі.

109 І Прісціап в юрбі цій непоправній,

Й Франческо, син Аккосо, в ряд ступив;

Увагу й гиді приділив би давній,

112 Отій, яку смиренний раб рабів

З-над Арно вигнав геть на Баккільйоне,

А Бог там з нею швидко покінчив.

115 Ще б називав їх, полум’я ж червоне

Строк покладає і путі й розмов,

І свіжий вихор на піску холоне.

118 Я тіням цим назустріч би не йшов.

Прошу, щоб ти про «Скарб» поклопотався,

Бо в нім моє життя й моя любов».

121 Він повернув назад і так помчався, —

Як той в Вероні, що на бій стає,

Щоб плащ зелений взяти, і здавався

124 Тим, хто домчить, – не тим, хто відстає.