Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 11

1 І от іде стежиною вузькою

Між мурами товстими й полем мук

Учитель мій, і я за ним ступою.

4 «О вишній уме, що до гірших лук

Ведеш мене, – почав я, – як владика,

Ти спрагу вдовольни із власних рук!

7 Чи можна тих, чия вина велика,

Побачити? Нехай би підвелись —

Немає ж варти, і розкриті віка».

10 І він: «…Вони закриються колись,

Як з Йосафату вернуть опочилим

Тіла, в які свого часу вдяглись.

13 Це кладовище віддане могилам

Для Епікура та його рідні,

Які вбивають душу з вмерлим тілом,

16 Але небавом при одній труні

Задовольниться й це твоє жадання

І друге, що ховаєш в таїні».

19 І я: «Мій добрий вождю, запитання

Я пильно бережу в душі своїй,

Щоб виконать твої заповідання».

22 «О ти, що йдеш по місту цім живий

Уродженцю Тоскани, будь же ґречний,

Прошу тебе, зі мною мить постій.

25 Твоя вимова – доказ безперечний,

Що ти із благородної землі,

Якій я, може, був занебезпечний».

28 Так гримнув голос у гробничій млі,

І з страхом до вождя я пригорнувся,

Немов до нені злякані малі.

31 А вождь мені: «Чого це ти вжахнувся?

Ти бачиш Фарінату, що піднявсь

По крижі в домовині й не схитнувся».

34 І пильно в нього зором я втуплявсь,

А він, чоло здіймаючи та груди,

Здавалось, Пекло згорда роздивлявсь.

37 Вожай до нього між могильні груди

Штовхнув мене, уміло ведучи,

Й сказав: «Хай мова в тебе ясна буде».

40 Коли ж наблизився я, ідучи,

На мене скоса він поглянув знизу

Та й попитав зневажливо: «Ти чий?»

43 І я, щоб догодить його капризу,

Нічого не втаївши, все повів,

І він неначе в млу вгорнувся сизу.

46 А далі вимовив: «Твоїх дідів

Вважав я з партією ворогами

І двічі на вигнання засудив».

49 «Та привела до рідної їх брами, —

Я відказав, – і перша, й друга путь, —

Цього ж зробить не вміли ваші з вами».

52 І тут, в труні, приховуючи лють,

Звелась ще друга голова по шию —

Навколішки підвівся дух, мабуть.

55 Дух озирнувсь, плекавши, певно, мрію

Побачить поруч мене ще когось,

Але, даремну втративши надію,

58 В сльозах сказав: «Коли уму вдалось

Тебе звести у цю сліпу в’язницю,

Де син мій? Не з тобою він чогось».

61 І я: «Не сам іду крізь цю темницю:

Керує мною той, що поряд жде,

З ким Гвідо ваш не міг заприязниться».

64 Сумні слова й лице його бліде

Були для мене ясні й зрозумілі,

І я в відмові не схибнув ніде.

67 І з зойком підхопивсь він у могилі:

«Ти що? «Не міг!» Отож його нема?

І світло дня не тішить очі милі?»

70 Й, побачивши, що ждати вже дарма,

Бо з відповіддю я спізнивсь моєю,

Впав навзнак, і його покрила тьма.

73 А гордівник, що мовою своєю

Мене затримав, не змінивсь в лиці

І далі вів перервану рацею:

76 «Не вміють вас мої долать бійці,

І це мене жахливіше терзає,

Ніж язики вогню в могилі цій.

79 Та п’ятдесят разів не запалає

Прекрасна владарка держав нічних, —

Й цього невміння взнаєш зло безкрає.

82 Та хай ти вернеш до країв земних! —

Скажи, чом цей народ такий жорстокий

В своїх законах до людей моїх?»

85 І я йому: «Багряні ті потоки,

Що нам при Арбії несли загин,

Нерідко згадує наш храм високий».

88 Чолом поникнувши й зітхнувши, він:

«Не сам я був, – сказав, – як до навали

Приєднувався я не без причин.

91 Але був сам, коли усі жадали

Фйоренці і руїни, й всяких бід.

Сам проти всіх був, непохитний, сталий».

94 «Ах, угамувався врешті ваш би рід! —

Я побажав. – Зніміть же пута з мови,

Під їх вагою я неначе зблід.

97 Як я гадаю, зір у вас готовий

Побачить, що з собою час несе,

Сучасність же огорнута в покрови».

100 «Як ті, хто кепсько бачить, зрим ми все, —

Сказав він, – що віддалене від ока:

Всевишній вождь дає нам світло се.

103 Коли ж близьке воно, то зависока

Нам ця завада; без вістей од вас

Ріка знання про світ в нас неглибока.

104 Отож ти розумієш, що запас

Всіх наших знань загибель жде єдина,

Коли замкнеться хід в майбутній час».

109 І каючись, мов то моя провина,

Відмовив я: «Скажіть тому, хто впав,

Щоб не оплакував живого сина.

112 Не відповів я через безліч справ,

В мою бо душу сумнів труту крапав,

Що з неї розум ледве врятував».

115 І мій учитель тут мене поквапив,

І поспішив я духа розпитать,

Хто з ним іще у ці гроби потрапив.

118 І він: «Душ з тисячу – чимала рать;

Є Федеріко Другий, а крім нього —

Ще Кардинал; не варт і рахувать».

121 Він щез, і до поета я старого

Вернувсь у хвилюванні – мова ця

Передвіщала безліч зла нового.

124 Він вирушив, і я – в сліди співця.

Йдучи він запитав: «Про що турботи?»

І я йому відкрився до кінця.

127 «Запам’ятай все мовлене навпроти

Твоєї долі, – наказав мудрець.

Звів палець, – та дізнайся ось про що ти:

130 Лиш ставши перед любим для сердець

Промінням зір, що бачать все правдиво,

Життя свого ти взнаєш реченець».

133 Сказавши це, він повернув наліво,

Й пішли ми до середини, де був

Крутий обрив, що біг згори стрімливо,

136 А звідти сморід нестерпучий тхнув.