Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 15

1 Любов до рідного звеліла краю

Весь лист обірваний зібрать як слід

І повернуть безсилому з одчаю.

4 Дійшли до місця ми, де перехід

Був з другої у третю смугу й лютий

Явився праведного суду вид.

7 Щоб читачу виразніше збагнути,

Скажу, що прибули ми в ті краї,

Де на рівнині й квіту не добути.

10 Навколо праліс оточив її,

Навкруг же нього йшли рови канальні;

І зупинили кроки ми свої.

13 Блищали там жаркі піски безжальні,

Такі ж, як і були, у млі століть,

Як вів Катон війська в похід свій дальній.

16 О Божа мста, як мусить той тремтіть,

Хто прочитає про твої удари,

Що я на власні очі мав уздріть!

19 Великі бачив голих душ отари,

Всі плакали за вчиненим в житті,

Своєї кожен зазнававши кари;

22 Горілиць на піску лежали ті,

А ті навпочіпки ген посідали,

Або тинялись і самі, й в гурті.

25 Найбільше тих було, що вкруг никали.

А тих найменше, хто в стражданнях ліг,

Але їх зойки голосно лунали.

28 А на піски, я скільки бачить міг,

Повільно йшов дощем вогонь лапатий,

Немов без вітру по нагір’ях сніг.

31 Як Александр, уздрівши, що солдати

В індійській спеці гинуть під вогнем,

Що, впавши з неба, не спішив згасати, —

34 Звелів за кожним стежить пластівцем,

Де б він не ліг, топтать його ногою,

Бо пломінь гасне легше одинцем.

37 Підпалений небесною золою,

Мов з іскри трут, спалахував пісок,

Подвоюючи муки ще й жарою.

40 Не спочиваючи, тривав танок

Злощасних рук, які пекучі плями

Скидали із розжарених кісток.

43 Почав я: «Вчителю, ти перед нами

Все змив, крім тиску демонів, який

Нас допустити не хотів до брами,

46 Це хто лежить, великий, громіздкий,

Незрушно, блискають лиш очі вперті,

Мов нехтує вогненні язики?»

49 І той помітив, що слова одверті

Про нього я вождеві говорю,

Й гукнув: «Який в житті, такий я в смерті!

52 І хай Юпітер, знову повторю,

Замучить коваля хоч до загину, —

Хай блискавку його востаннє зрю! —

55 Нехай утомить в праці без упину

Усіх в жерлі у Етни вогнянім

Під гук: «Рятуй, рятуй, Вулкане-сину!»

58 Як у бою під Флегрою труднім;

Хай б’є мене він з усієї сили, —

Та не здола його звитяжний грім!»

61 Тоді вожай мій, повний гніву й сили, —

Цих слів я в нього не передбачав:

«О Капанею, гонор твій немилий

64 Не вмер, тож карі тяжчій ти підпав,

Із мук ні одна не переважає

Тієї, що твій сказ тобі послав. —

67 І, втишивши обурення безкрає,

До мене: – Він в числі сімох царів

Брав Фіви, зневажав і зневажає

70 Він Бога і прощення не просив,

Тримаючи себе весь час свободним;

У грудях в нього лиш пиха і гнів.

73 Ну що ж, рушаймо знов, один за одним,

Не йди лиш по гарячому піску,

А обминай-но лісом прохолодним».

76 На річку мовчки вийшли ми близьку,

Що з лісу винесла червону воду, —

Цю барву досі згадую жаску, —

79 Як Булікаме витікає з броду

Туди, де воду грішниці беруть,

Так на пісок несла ця річка воду,

82 Собі в камінні прокладавши путь.

І я помислив, а чи не сюдою

Удвох нам треба далі йти, мабуть.

85 «З усього, що ми бачили з тобою

Відколи перейшли той вхід, куди

Усім пройти приречено судьбою,

88 Такої погляд твій не знав води,

Щоб викликала сильне здивування;

Вона вгашає всі вогню сліди», —

91 Так вождь свої закінчив міркування,

І я просив, нехай не відмовля

В поживі, раз моє збудив бажання.

94 «У морі спорожніла є земля, —

Почав він, – що спрадавна Крітом звали,

Коли ще світ наш був як немовля.

97 Там є гора, яку в віках вславляли

Струмки й діброви; Іда – назва їй:

Тепер її потроху занедбали.

100 Там Реї син у схованці своїй

Безпечно спав, і мати його крики

Глушила в галасливості бучній.

103 У тій горі стоїть старик великий,

Що від Дам’яти спину відверта,

Як в дзеркалі, у Римі бачить лики.

106 А голова вся щирозолота.

І щиросрібні в нього руки й плечі,

А з міді все – до низу живота.

109 І дві ноги суціль – залізні речі,

Крім глиняної правої ступні,

Яка важкі трима кістки старечі.

112 Крім золота, на часточки дрібні

Потріскане все тіло, і холоне

Сльоза із щілин на печернім дні

115 І в Ахероні, Стіксі й Флегетоні

Тече цим долом, де мерцям тюрма;

Скидаючи ті струмені червоні

118 В провалля, звідки виходу нема,

Утворюючи став, що звуть Коцітом.

Ти вздриш його, тож мовити дарма».

121 І я йому: «У разі нашим світом

Ще протікає цей страшний потік,

Чому лиш тут для ока став одкритим?»

124 І він: «Ця вирва – наче лійка рік.

Крута, як бачиш, кам’яниста, гола;

Йдучи по ній униз у лівий бік,

127 Всього іще не обійшли ми кола,

Й яких новин нам не пошле Плутон,

Від здивування ти не зморщуй чола».

130 І знов я: «Вчителю, де Флегетон,

Де Лета? Проминаєш це мовчанням,

А той тече, ти кажеш, з слізних лон?»

133 І він: «Обом я радий запитанням,

Та відповіддю на одне із них

Звучить тут струм червоним клекотанням.

136 Побачиш Лету, та не в ямах цих,

А там, куди приходять обмиватись,

Коли зника спокутуваний гріх. —

139 І ще сказав: – Пора нам відправлятись

Туди, де буде найзручніше нам,

Де ноги в нас не будуть обпікатись,

142 Бо гасить пара всякий вогник там».