Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 18

1 «Цей гострохвостий звір, що з нами поряд,

Руйнує мур в фортеці кам’яній,

По цілім світі йде від нього сморід!» —

4 Таке промовив вождь учений мій

І знак подав, що ждать потвору буде

На стежці забрукованій твердій.

7 І це гидотне втілення облуди

Лице наблизило кінець кінцем,

Не витягши хвоста, сховавши груди.

10 Було його лице людським лицем:

М’який блаженний усміх, щоки чисті, —

А тулуб вився, як в змії, кільцем,

13 Дві лапи волохаті й пазуристі;

Обидва ж боки, спина з животом

Від смужок та кружечків – геть плямисті,

16 Куди там туркові з шовків жмутком,

Не витчуть килимів таких татари,

Арахна знов програла б з полотном.

19 Як пристають до берега байдари —

Півсудна у воді, пів – на землі,

Як там, де у неситих німців свари,

22 Бобер, присівши, ладить пастки злі, —

Так лютий звір з іменням Геріона

З’явився враз на кам’яному тлі,

25 А хвіст був – мов розчахнута колона,

Й стояли сторч отруйні два кінці,

Неначебто жало у скорпіона.

28 Сказав вожай мій: «Маєм, як ловці,

Від нашої дороги відхилитись

До чудиська, що сіло на луці».

31 Поквапились праворуч ми спуститись

І кроків з десять стежкою пройшли,

Стараючись піском не обпалитись.

34 Коли до звіра близько вже були,

Побачив тіні я, що в спогляданні

Сиділи коло прірви серед мли.

37 Тоді учитель: «Кладучи в вивчанні

Край дослідам, ти подолай свій страх, —

Сказав, – і розберись у їх стражданні.

40 Веди розмову там в скупих словах,

А я домовлюсь, як би над цим долом

Нас переніс він на своїх плечах».

43 Так вирушив палючим сьомим колом

Я сам-один, без друга, боязкий,

Поміж народом, мученим і голим.

46 У них в очах світився біль різкий,

Чи тут, чи там, віддавшись небезпеці,

То пломінь відсували, то піски.

49 Так само роблять пси в нестерпній спеці

Ротами й лапами, коли кусать

Почнуть їх блохи, мухи а чи ґедзі.

52 Я в лиця намірявся заглядать,

Та лютий пломінь падав без упину,

І я не міг нікого упізнать.

55 І кожен з них на шиї мав торбину

На колір певну й певний знак на ній,

Які були за втіху всім єдину.

58 І в одного на довгім гамані

Я вздрів лазур небесного ефіру,

Що лева мала обриси ясні.

61 А інший, що являв покуту щиру,

На капшуку, червоному, як кров,

Мав гусака, білішого від сиру.

64 І той, якому вишив білий шов

Знак на калитці з синьою свинею,

Спитав мене: «А ти чого прийшов?

67 Живий, то б і живою йшов землею,

Тут сяде Вітальяно, мій сусід,

Персоною гріховною своєю.

70 Це – флорентійці, з Падуї ж мій рід.

Мені рвуть вуха, а собі утроби,

Волаючи: «Сюди б вельможу слід,

73 Що на торбині змалював три дзьоби!»

Скривив тут рота й висунув язик,

Неначе бик, не тямлячись від злоби.

76 І я, щоб не розгнівавсь провідник,

Мій рятувальник серед звірів хижих,

Від тих мордованих скоріше зник.

79 Знайшов я вожая уже на крижах

Тварюки, що смирила дику лють.

І він мені: «Сил наберися свіжих,

82 Бо тут по сходах тільки так ідуть.

Сідай ти спереду, а я позаду,

Щоб гострий хвіст не міг тебе торкнуть».

85 Мов той, що над собою тратить владу

В припадку лихоманки при грозі,

У всякім затінку вбачає ваду, —

88 Таким я став од слів цих, та в сльозі

Дав страм мені позбутися відчаю,

Як добрий пан несмілому слузі,

91 Я виліз звірю на плече по краю

Й хотів сказать, та вимовить не зміг,

Лише два слова: «Обійми, благаю!»

94 А той, хто вмів у злигоднях доріг

Мене втішать, як я лиш сів, негайно

Мене вхопивши, вдержатись поміг,

97 І мовив: «Геріоне, вирушай-но,

Але обачно й повагом лети,

Нова-бо ноша важить незвичайно».

100 Мов човен, що готується пливти,

Назад-назад він подавався звідти,

Коли ж відчув, що вільно можна йти,

103 Відразу повернув свій хвіст розвитий

І, випроставши, мов вугор, кістяк,

Став, лапами махаючи, летіти.

106 Ніколи в світі не лякались так

Ні Фаетон, що віжки Божі кинув,

Лишивши в небі полум’яний знак,

109 Ані Ікар злощасний, що загинув,

Наважившись добратися до зір,

Хоч батько і гукав: «Куди полинув?!» —

112 Як я, коли побачив скрізь мій зір

Лиш порожнечу і помітив з лиха,

Що обмежовує її лиш звір.

115 А він спускався вниз так стиха-стиха,

І рух, і напрям зміг я зрозуміть,

Бо чув, як сильно вітер знизу диха.

118 Тепер дізнавсь, що справа гримотить

Ген водоспад і сіє водним пилом;

Не встиг я трохи голову схилить,

121 Як, переляканий новим страшилом,

Побачив попереду блиск огнів.

І, тремтячи, зіщулився всім тілом.

124 І вздрів я те, чого раніш не зрів:

Як ми кружляєм крізь великі болі,

Що насувалися з усіх боків.

127 Мов сокіл, що летить уже поволі,

Утомлений, не бачачи пташок,

Під зойк сокільника: «Немає долі!» —

130 Із піднебесних поверта стежок,

Де він даремно сто разів крутився,

Й сіда, від всіх подалі, на лужок, —

133 Так Геріон до прірви дна спустився,

Під самий-самий бескид сторчовий,

І, ледь від наших він осіб звільнився,

136 Зник, як стріла зникає з тятиви.