Читать книгу Божественна комедія - Данте Алигьери, Аліг'єрі Данте, John Hurt - Страница 2

1 На півшляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий,

Бо стежку втратив, млою оповиту.

4 О, де візьму снаги розповісти

Про ліс листатий цей, суворий, дикий,

Бо жах від згадки почина рости!

7 Над смерть страшну гіркіший він, великий, —

Але за благо те, що там знайшов,

Повім про все, що в пам’ять взяв навіки.

10 Недобре тямлю, як постав цей схов,

Бо сонність так оволоділа мною,

Що з певної дороги я зійшов.

13 Я опинивсь під пагорба стіною,

Яким кінчався неширокий діл,

Де острах ліг на серце пеленою.

16 Я вгору глянув і побачив схил,

Вже убраний у сонячне проміння,

Що надає людині свіжих сил.

19 Тоді помалу уляглось тремтіння,

Що не давало спокою мені

Всю ніч, коли блукав між страховиння.

22 Як той, хто у задишці голосній

На сушу вийшов, піною укритий,

І озирає вири навісні, —

25 Так і мій дух, не скінчивши летіти,

Зирнув назад і стежку оглядав,

Яка не дозволя нікому жити.

28 Тут я собі спочити трохи дав

І вирушив на гору незнайому,

А за опору нижчу ногу мав.

31 І от, коли вже йшов я по підйому,

Збіг леопард, моторний та верткий,

І шерсть рябіла плямами на ньому.

34 Моїх очей він не злякавсь, дерзкий,

І, заступивши шлях, став на сторожі,

І я подавсь униз, у діл низький.

37 А йшли хвилини ранішні, пригожі,

І сонце сходило з тим почтом зір,

Що з ним спахнули, як Любові Божій.

40 Схотілося у рух оздобить шир.

І дух надія звабила рожева,

Що скоро зникне цей плямистий звір.

43 Пора буяла навкруги квітнева,

Та я не вчув нічого, тільки ляк

Од вигляду уже близького лева.

46 І так, здалось, на мене йшов хижак,

Наїжившись, страшенно зголоднівши,

Що рух повітря вмить, здалось, закляк.

49 Ще вийшла люта й зла вовчиця вивши, —

Її неутоленна худорба

Примушує людей конать збіднівши.

52 В очах її така була злоба,

Таке палало полум’я гаряче,

Що з страху шлях згубив я до горба.

55 І наче той, хто дивиться найпаче,

Куди б скарби багаті примостить,

А, їх утративши, – в розпуці плаче,

58 Такий був я, бо твар мене щомить,

Встріч ідучи, помалу відсувала

Туди, де сяйво сонця не звучить.

61 Коли ж моя нога на діл ставала,

Явився хтось, у кого зір потух,

Мовчанка ж довга голос відібрала.

64 В безлюдді я його побачив рух.

«Врятуй! – була мольба моя єдина, —

Байдуже, чи людина ти, чи дух!»

67 Він мовив: «Не людина; був людина;

В Ломбардії мій батько оселивсь,

У Мантуї – моя там батьківщина.

70 Bo время Юлія я народивсь,

Хоч пізно; жив я в Августовім Римі,

Коли ще лжебогам народ моливсь.

73 Я був поет, пісні складав любимі,

Як славний син Анхізів з Трої втік,

А Іліон упав в огні та димі.

76 Та чом вертаєш і в журбі поник?

Чого не йдеш на горб, де корениться

Солодке джерело чудесних рік?»

79 «Чи не Віргілій ти, чи не криниця

Широкоплинних мовних вод ясних? —

Спитав я й став, щоб в шані поклониться, —

82 О світло й честь усіх співців земних,

Ти зваж на захват мій, на шанування

Твоїх безсмертних творів видатних.

85 Ти вчитель мій, моє уґрунтування,

У тебе я знайшов на все життя

Той гарний стиль, що дав мені визнання.

88 Ти бачиш твар, що втік од неї я?

Рятуй мене ти, мудрецю славетний,

Бо в серці й жилах кров тремтить моя».

91 «Хай буде інший шлях тобі прикметний, —

Він одповів на жалісні слова, —

Щоб ти мерщій покинув діл цей шпетний.

94 Повз твар, яка, голодна, завива,

Не прослизне і найспритніший дока:

Хто мимо йде, усіх вона вбива.

97 Лиха вона з природи та жорстока;

Наївшись, голоднішою стає

Й ненатлого не насищає ока.

100 Із звірами відгулює своє

Без міри; та надія на Хорта є,

Що він цю твар таки, нарешті, вб’є.

103 Про нього скажуть: скарбів не ковтає,

В любові, мудрості й чесноті зріс.

І ґрунт між Фельтро й Фельтро доглядає.

106 Він за Італію зведе свій спис, —

Заради ж неї дівчина Камілла

І Евріал умерли, й Турн, і Ніс.

109 І як би не тікала твар немила,

Він в Пекло зажене її, на дно,

Звідкіль її жадоба приманила,

112 А звідсіля, – надумав я одно, —

Я поведу тебе, де залягають

Місця, які я взнав уже давно.

115 Почуєш ти, як в розпачі благають

Там духи з зойком та з ламанням рук,

Повторну смерть на себе накликають.

118 Побачиш тих, хто між вогненних мук

Таємно тішиться у сподіванні

Колись піднестись до блаженних лук.

121 А схочеш в висі злинути останні, —

Душі, достойнішій за мене, здам

До ніжних рук тебе при розставанні.

124 Бо той, хто звіку владарює там,

Мене, що бився у ворожій раті,

Й тих, хто зі мною, не пуска й до брам.

127 А в тронній владаря світів палаті

Усе пристойне пишному кошу.

Щасливий той, хто буде там на святі!»

130 І я йому: «Поете, я прошу,

Ім’ям Христа, якого ти не відав,

Все зло й все гірше хай тут полишу,

133 Ти ж покажи усе, про що повідав:

Хай браму бачу я з Петром святим

І тих, хто в муках та скорботі знидів».

136 І рушив він, а я – слідом за ним.