Читать книгу Пригоди Клима Кошового. Продовження - Андрей Кокотюха - Страница 10

– Чого ви хочете від мене, пане Кошовий?

Франек Віхура говорив стомлено й виглядав так само. Голос трохи хрипів. Комісар застудив горло, і грубий плетений шарф довкола шиї робив поліцейського чиновника в його кабінеті менш офіційним та, відповідно, більш домашнім. Клим чудово розумів стан Віхури. Мало застудитися, що зовсім не дивно в таку погоду. Поточної роботи повно, не важливої чи менш важливої нема зовсім. Тут іще прикрий адвокат зі своїм питанням. Причому Кошовий, чесно кажучи, сам не знав, чого домагається від комісара. Тим не менше, куди йти і що робити, Клим у світлі останніх подій погано уявляв.

– Зникла людина, пане Віхуро.

– Чую це від вас утретє за цей ранок, – хрипнув комісар, скривившись – говорити не надто комфортно. – Ваш підопічний кудись забіг. Далі що?

– Лука Різник уже не мій підопічний, – нагадав Кошовий.

– Тоді на біса ви ним так переймаєтесь? З нього, нагадаю, зняті всі підозри й звинувачення.

– Так. Але змушений наголосити, пане Віхуро: цей чоловік слабий. Він погано себе контролює. До того ж не повернувся додому вперше в житті. Завжди приходив, а тут – нема. З ним могло щось статися.

– А могло й не статися, – парирував комісар. – Ви можете передбачити дії таких людей? Вони не відповідають самі за себе.

– Раніше Лука не дозволяв собі нічого подібного.

– Тепер дозволив. Не забувайте, пане Кошовий: душевні хвороби мають властивість прогресувати. Дивно, що ви не взяли цього до уваги. Адже віднедавна маєте повне право називати себе знавцем пацієнтів Кульпаркова.

Клим зсунув брови.

– Не розумію вашої іронії, пане комісаре. Вона навіть образлива для мене.

– Жодної іронії. То вам здається. – Віхура поправив шарф на шиї, затягнувши його трохи щільніше. – Кажу лиш, що з цим вам треба йти не до мене, а до вашого нового колеги, професора Ліщинського.

– Дякую, – стримано мовив Кошовий. – До нього звернуся, коли треба буде консультація. Або порада медичного характеру. Але коли зникають люди, слід звертатися до поліції, а не на Кульпарків чи до іншої лікарні.

Віхура приречено зітхнув:

– Пане Кошовий, ви – досвідчений юрист. Довели це мені та всьому Львову кілька днів тому. Зробили це, без перебільшення, блискуче. Знімаю перед вами капелюха, ви таки показали слабкість деяких ланок слідства й правосуддя. Проте саме як фахівець із права мусите знати: якщо людина не ночує вдома, це ще не привід оголошувати її в розшук.

– Йдеться про хворого хлопця! – підніс голос Клим.

– Тихіше будьте, – порадив комісар. – Це по-перше. По-друге, Лука Різник не злочинець, як ви змогли довести. Поліція не може його шукати. Також він – не жертва. Бо, погодьтеся, нема підстав вважати його викраденим, вбитим, узагалі постраждалим від насильницьких дій. Як представник закону не бачу жодних підстав для того, аби зникнення Різника потрапило в сферу наших інтересів.

– Тобто хай Лукана спершу покалічать чи, не дай Боже, вб’ють, і тоді ви почнете діяти?

– Грубо, пане Кошовий. Але така правда життя, – розвів руками Віхура. – Ви самі щойно це сказали. Взагалі, чому обов’язково прогнозувати смерть чи інші неприємності? Ви вперто й думки не припускаєте, що Різник може повернутися додому. Раптом він уже там. Не хочете переконатися?

З тону поліцейського Клим зрозумів – розмову скінчено.

Виходячи з будівлі департаменту, він так і не знайшов для себе пояснення, яку мету справді переслідував оцим своїм візитом. Та куди йти далі, в які двері стукати, не мав зеленого поняття.

Напередодні Бася, стривожена раптовою появою Найди й новим несподіваним поворотом у розвитку подій, довго не могла заснути. Розмови про благодійний фонд, допомогу нещасним та, головне, її роль у цьому неабияк збудили її. Тож новина, котра волею долі стала логічним продовженням зустрічі, підтвердивши справедливість слів Ліщинського, запалила її ще більше. Бася, в окремі моменти ледь не зриваючись на істерику, вимагала від Клима взяти активну участь у долі зниклого хлопця. Навіть вжила незвичне для вух Кошового, але віднедавна модне в богемному середовищі слово «карма»: мовляв, Лука Різник відтепер є його кармою, і тепер Клим має виконати своє призначення.

– Лукан – твоє випробування! – заявила вона.

Кошовий змушений був визнати Басину правоту. Бо, як не крути, встряв у цю справу, аби отримати з неї зиск, що вдалося в повній мірі. Коли так, треба далі опікуватися тим, за кого взявся відповідати і кого, відверто кажучи, приручив. Тут мова не про Лукана, бо парубійко, здається, так і не усвідомив до кінця, що з ним сталося, могло статися і чого він уникнув. До Клима прив’язалася його мама. Заразом – власний помічник, котрий і раніше був вдячний адвокатові за підтримку, а тепер дивився на нього так віддано, як дивиться цуцик на господаря. Інших порівнянь Кошовий не знайшов, і цей стан справ йому категорично не подобався. Бо робив усе це, аби підкріпити власні амбіції.

Зовсім не претендував на те, аби замінити в чиїхось очах Бога.

Тому діяти змусила не пізня розмова з Басею. Її вдалося заспокоїти дещо радикальним способом, до якого Клим вдавався вкрай рідко, та зараз іншого варіанта не бачив. Видобувши з шафи почату пляшку сливової наливки, запропонував нареченій ковтнути трошки й заспокоїтись. Склав компанію, і Бася справді трохи попустилася. Після другої чарки запевнив, поклавши руку на серце: зробить для пані Уляни все можливе й неможливе. Після того панна Райська умиротворено вклалася в ліжко й незабаром засопіла.

Кошовий же вклався не одразу. Трохи посидів за столом в імпровізованому кабінеті, щільно причинивши двері в спальню, смакуючи наливкою та викуривши половину сигари. Думки роїлися в голові, крутилися довкола зникнення Різника, та зібрати їх докупи й спрямувати в потрібне русло Климові не вдалося. Вирішивши нарешті, що ранок розумніший за вечір, та припустивши можливість повернення хлопця додому ще до ранку, він розчавив кінчик сигари в попільничці, щільніше причинив кватирку, бо мороз ще підсилився, й так само поринув у тривожний сон.

Коли ж, прийшовши ранком у контору, довідався від помічника – Луки нема і матір тіпає, знайшов єдине поки рішення: йти з цим у поліцію.

Візит не дав ніякого результату. Вірніше, дав єдиний: розуміння того, що кримінальна поліція не перейматиметься зникненням такого собі Лукана Різника. Коли нема, на кого розраховувати, доведеться покластися лише на себе. Ситуація для Кошового знайома, так він звик давати собі раду краще.

Вертаючись пішки назад на Шевську, він усю дорогу прикидав варіанти.

Найгірший – спробувати відновити старі зв’язки з кримінальниками. Після історії з убивством Агнелі Радомської Кошовий намагався триматися від цієї публіки чимдалі. Густав Сілезький, якого звільнили з-під варти Климовими зусиллями, на невизначений час забрався зі Львова, аби не мозолити поліції очі. Його посіпаки лишилися тут, і хоч мали всі можливості, аби розшукати Лукана навіть під землею, Кошового зупиняла саме відсутність ватажка. Контролювати того ж Єжи Тиму, свою праву руку, поміркований Густав не зможе. А Клим, знаючи звичаї кримінального світу, мав усі підстави припустити: захопившись, Тима стане погано керованим. Через що сам Кошовий заробить на свою голову додаткових проблем.

Більш прийнятним він вважав звернутися по приватну допомогу до Карла Лінди. Цей схожий на щура поліцейський чиновник керував усією львівською агентурою, маючи таємних агентів всюди, від банків до борделів, від ратуші до злодійських кнайп Замарстинова. На користь цього рішення працювало те, що Клим мав усі підстави вважати Лінду одним із тих поліцейських, хто справді вартий поваги і, що важливіше, з яким за певних обставин можна домовитись. Мінус – Лінда напевне знатиме, що Кошовий уже ходив із цим до Віхури. Отже, погодившись допомагати, ризикує накликати на свою голову гнів начальства. Чого хотілося значно менше, аніж підставляти голову під дуло злодійського револьвера.

Лишався іще найменш певний, зате багато разів перевірений варіант – Йозеф Шацький. Дантист із Кракідалів крутився всюди, знав усе або майже все, що відбувалося у Львові. Відшукати зниклу людину навряд чи міг, бо не мав можливостей ані поліційної, ані злодійської агентури. Проте цінність спілкування з Шацьким була іншою: він міг підказати. Здебільшого навіть ненавмисне, не маючи наміру робити саме так. Але хід його думок, якому до того ж заданий потрібний напрямок, міг у певний момент осяяти Клима, що траплялося вже не раз.

Тому, проходячи повз поштове відділення, він відбив Шацькому телеграму, призначивши зустріч у знайомому вже барі на Оссолінських. Потому з відчуттям бодай якось виконаного обов’язку, підтвердивши цим власну небайдужість, Клим упевнено рушив до контори. Хтозна, раптом будуть якісь новини, Остапові наказано сидіти безвилазно й пантрувати.

Дивина – вгадав.

Щойно переступив поріг, Найда простягнув конверт.

Заклеєний. Дешевий. Без адреси.

Лиш напис: «Для пана адвоката».

Друкованими літерами.

– Та я трохи знаю русинську, – нагадав Шацький, коли Кошовий вирішив прочитати йому записку вголос. – Мені треба це побачити.

Знизавши плечима, Клим простягнув Йозефові папірець. Це був клапоть акуратно розірваного навпіл чистого канцелярського аркуша з коротким посланням. Літери анонім виводив великі, тож Шацький обійшовся без окулярів. Лиш трохи відсторонив від себе, ледь примружився. Перечитавши про себе двічі, дантист акуратно поклав записку перед собою, витягнув губи, звично поцмокав, хитнувши при цьому головою.

– Пане адвокате. Відомий вам Лука знову вскочив у халепу. Згадує вас постійно. Маєте забрати його нині За Тором[33] не пізніше десятої вечора. Радо позбудуся його у хаті, яка горіла.

– Я так само вивчив послання напам’ять відразу, – сказав Кошовий. – Питання до вас тільки одне: де це знаходиться?

– Перепрошую – що саме?

У цей момент обом принесли замовлене пиво. Клим відсунув свій кухоль убік, Шацький не міг ігнорувати, зробив чималий спраглий ковток, повторив:

– Де знаходиться – що?

– Призначене в записці місце зустрічі.

– То на Клепарові, – коротко відповів Йозеф. – Точніше, у тихому закапелку, там поруч залізничний насип. Знаю, як дістатися, та життя заносило між тих горбів лише раз, замолоду. Скажу відверто, навіть моя пані Шацька не знає про тамту пригоду. Хоч я перед своєю фейгале чесний та прозорий, проте без знання окремих фактів моєї бурхливої юності Естер краще спатиме.

Кошовий замислено мовчав. Потягнувши ще пива, Шацький, вкотре ковзнувши очима по записці, трохи подався через стіл до співрозмовника.

– То місце зустрічі – все, що хотіли знати? Інше вам зрозуміло?

– Так, – кивнув Клим, далі не чіпаючи свого кухля, бо пиво зараз переймало його найменше. – Наприклад, невідомий доброзичливець або чудово знає, або встиг переконатися, що Лука Різник не ладен писати. Неписьменним хлопця не назвеш, він знає українську та польську на рівні, достатньому, аби читати вивіски на вулицях, їхні назви, оголошення тощо. Він може формулювати власні думки. Але складати слова в речення на письмі, хай навіть із помилками – не для нього. Дізнався про це і від його матері, і від його родича Найди, та й сам мав нагоду пересвідчитись.

– Утікачем опікується якийсь чоловік, котрий знає про ваші з ним справи, – вставив Шацький. – Як на мене, це досить звужує коло, і ви завиграшки вирахуєте того аноніма.

– Не тіште себе ілюзіями, – відмахнувся Кошовий. – Завдяки газетам про наші з Луканом справи відомо щонайменше половині Львова. Зі мною вже кілька днів вітаються в різних місцях зовсім незнайомі особи. Правда в тому, Шацький, що автор записки знає Луку. Хлопець, своєю чергою, так само знає його. І довіряє, бо інакше б не побіг по допомогу.

– Ось, пане Кошовий, ми й прийшли до того, з чого слід було починати! – Йозеф зробив черговий, тепер уже переможний ковток. – Ваш пацієнт, тобто, перепрошую, клієнт, раптом утік із дому. Хоча після вашого втручання в його долю Луканові нічого не загрожувало. Виглядає, загроза з’явилася. Настільки серйозна, що бідоласі довелося мазати п’яти.

– Ми в одному напрямку мислимо, – погодився Клим. – Одне уточнення. Різник нічого не сказав матері, найближчій йому людині. Побіг зі своїм лихом не до мене, хоча в записці ясно вказано: хлопець постійно згадує мене як рятівника. Лука шукав порятунку в іншої, третьої, особи. Припускаю – робить він це не вперше. З тону записки помітно: її автор ледь стримує роздратування, йому набридло вирішувати проблеми слабого парубійка. Нарешті, українська або, як тут звикли говорити, русинська мова доводить: послання адресоване передусім мені.

– Може прочитати інший. Русинською користуються.

– Так, але саме мова тут дає важливу підказку: лист особистий, таємний, не призначений для ширшого кола очей. Анонім просить мене прийти самому, не залучати сторонніх.

– Міг би написати прямо: будьте сам.

– Але не написав! – вперто правив своє Кошовий. – Адже якби хотів іншого, не рахувався б із Лукою. З ним узагалі навряд чи хтось рахуватиметься. Щойно побачив хлопця, відразу б посадив у коляску першого-ліпшого візника та доставив чи до мене в контору, чи – його матері. Знаючи Лукана, напевне знає й пані Уляну. Тим більше, повторюся, незнайомець хоче радо позбутися тягаря. Робіть висновки, Шацький.

– Ви вже зробили, бачу.

Сіпнулося віко. Клим торкнувся його пучкою вказівного пальця. Сильніше, ніж завжди, нервує, помітно.

– Нічого втішного, – зітхнув він. – Треба готуватися до того, що бідака знову вскочив у халепу, подібно до тієї, з якої його ось щойно витягнули. Через те побіг не до мене, бо засоромився. І матері не бовкнув, аби не лякати чи смутити. Швидше за все, інстинкт погнав Луку Різника до людини, про яку мало хто знає, але яка для нього багато значить. Той почув нову історію – й зрозумів: не хоче, не готовий відповідати за хлопця тепер. Але й не хоче, аби все набуло розголосу. Чому?

Шацький мовчки покрутив головою.

– А ось чому! Ймовірно, Лука знову опинився поруч із криміналом. Доброзичливець приховав це, давши наляканому втікачеві притулок. Тож не дуже хоче, аби про вчинок, за який належить покарання, дізналося більше людей, ніж треба. Я ж, на його думку, здатен знову залагодити таку справу.

– То ви зможете?

– Нема іншого виходу, – розвів руками Клим, відразу ж попередивши Йозефове прохання: – Але дуже прошу вас, Шацький, навіть заклинаю – зі мною нікуди не ходіть.

Брови дантиста здивовано скочили вгору. На обличчі намалювалася зовсім дитяча образа. Він звик брати участь у всіх пригодах Кошового, й почута вимога виглядала відставкою. Аби заспокоїти приятеля, Клим швидко пояснив:

– Це вже не іграшки. Навіть не прогулянка міською околицею проти ночі задля цікавості та можливості відчути на собі принади нічного життя. Йдеться про злочин, до якого доведеться бути причетним. Бо приховання злочинця – порушення закону. Я бережу вас, Шацький.

– Ви перебільшуєте, пане Кошовий, – ображено буркнув той.

– Вважайте, я дмухаю на воду, – тон Клима відрізав Шацькому будь-які можливості зміни рішення. – Краще розкажіть, а ще ліпше – намалюйте, як дістатися до того місця, За Тором.

Не маючи під рукою нічого іншого, Кошовий перевернув записку чистим боком догори.

І, підкликавши кельнера, попросив подати перо й чорнильницю.

Відлига поволі почалася ще зранку. По обіді сніг уже не хрумкотів, а чвакав під ногами. Сутінки огорнули місто, змішавшись із вогким туманом. На таку погоду кажуть – лондонська.

На Климове щастя, Бася цього вечора була в театрі, репетиції у розпалі. Тож пояснювати свої збори проти ночі не треба. Він вирішив не перевдягатися спеціально. Навпаки, вважав за потрібне виглядати солідно, що додавало ваги в очах аноніма, з яким збирався познайомитися. Хіба витягнув із шафи й щільніше обгорнув довкола шиї теплий шарф, так затишніше. Трохи подумавши, поклав у кишеню пальта револьвер – зброю на його прохання роздобув кілька років тому під час однієї з пригод кримінальник Ежи Тима. Пускати її в діло доводилося не часто, і Кошовий не дуже-то й хотів, аби вона знадобилася. Не відчував небезпеки й тепер, але в останню мить вирішив озброїтись – околиця глуха, так спокійніше.

Відшукавши нижче по вулиці візника, котрий погодився за більшу, ніж зазвичай, платню везти його на Клепарів та почекати там, аби їхати назад, Кошовий зручно вмостився на жорсткуватому сидінні й вирушив крізь туман. Кінські копита лунко цокали бруківкою, рухалися неквапом – вуличні ліхтарі блякнули, немов занурені в чорну каву, щедро розведену молоком. Чим далі вони віддалялися від центральної частини Львова, тим менше освітлювалися вулиці. А коли взяли курс на Клепарівську рогатку, лиш вогники в незачинених зсередини вікнах нагадували про існування поруч звичайного повсякденного життя.

Незабаром попереду забовванів залізничний насип. Візник, не плутаючи, скерував коня в потрібному напрямку, проїхавши під мостом, що розділяв передмістя навпіл. Тут уже не відчувалося навіть натяку на життя, хоч Шацький пояснив: у закапелку, де сховалася вуличка За Тором, мешкають люди, хай невеличка місцевість й відрізана не лише від міста, й навіть від околиці, до якої прилягала. Візник змусив коня ще більше стишити ходу, сам підвівся на козлах, піднявши відвислий зад, почав уважно вдивлятися в туман перед собою, нарешті мовив, повернувшись до пасажира:

– Та прошу пана, маєте. Приїхали.

Так само подавшись уперед, Кошовий за прикладом візника вглядівся у темряву. Спершу не розрізняв перед собою нічого, та скоро вирізнив хату за невисоким парканом, від якої ледь-ледь тягнуло попелом.

– То не так давно горіло, – пояснив візник. – Чутки дійшли відси. Двоє тут жили, чоловік та жінка. Обоє такі п’яниці, що ну. Хлоп бабу з дурного розуму до когось приревнував. Напився й пустив червоного півня, коли кобіта там спала. Вона в лікарні, він у тюрмі. А горіло, казали, знаменито.

– Не все згоріло, – зазначив Клим.

– Та зволите бачити – дах лишився. То йдіть, пане, робіть уже свою справу. Не знаю, яку, не моє діло. Довго тут стояти, самі бачите, не вигідно.

– Гроші плачу, мусиш чекати, – відрізав Кошовий. – Впораюся скоро, сам не хочу затримуватись.

Ступивши на підталий сніг, Клим підтягнув рукавички й рушив до хвіртки.

Зупинився, озирнувся. Кінь майорів у тумані, пурхав, щось тихо бурчав візник.

Торкнувся – не замкнено. Перетнув неширокий дворик, зауваживши при цьому: до нього ходили зовсім недавно, міг розгледіти сліди на білому, доволі свіжі. Натоптали й на ґанку, хоч дім далі нагадував привид із англійських готичних історій.

– Хто тут? – гукнув Кошовий, копнувши двері носаком черевика. – Лукане, це ти? Я прийшов!

Відповіддю була тиша, й Клим сильніше грюкнув кулаком у двері.

– Досить хованок! Сюди йдіть!

Не почувши навзаєм нічого й тепер, він шарпонув двері.

Опору не зустрів.

Двері прочинилися.

Револьвер Кошовий примостив у правій кишені. В лівій поклав електричний ліхтарик. Стягнув рукавичку, тицьнув її поверх зброї. Звільнена рука вже витягала світило, пальці намацали й натиснули кнопку. Клим виставив промінчик перед собою.

Нікого й нічого.

Тиша.

Легкий запах горілого, він іще довго не вивітриться звідси.

– Лука! – гаркнув він, тим самим підбадьорюючи себе.

Попереду почувся легкий рух, затим – тонкий голос, не розібрати, дорослий чи молодий:

– Тут, – і за кілька секунд: – Ту-ут, ту-ут, я ту-ут!

– Дурня не клей! – гукнув Кошовий, посунувши вперед, на звук, освітлюючи собі шлях, ковзаючи променем по голих стінах та брудній підлозі.

Десь поруч щось хряснуло – ніби людина пробувала пролізти крізь вікно.

Так роблять, коли тікають.

Ні, дорогенький, нікуди не дінешся! Не для того за тобою приїхали!

Клим прискорився, рішуче ступив до дальньої кімнати, звідки линув звук.

Ураз завмер, укляк, наштовхнувшись на невидиму стіну.

Зупинив сміх.

Такий самий моторошний, надривний, розлогий регіт, яким не так давно зустрів Кульпарків.

Кошовий уже знав: так регочуть лише божевільні.

Сміх лунав спереду, ззаду, згори. Він був усюди, огорнув, немов туман. Клима немов скувало льодом – тіло від маківки до п’ят пронизав крижаний спис.

Рука з ліхтариком опустилася.

Та промінчика вистачало, аби побачити перед собою щось на підлозі.

Чи когось.

Закусив до болю губу, відчув смак крові в роті, отямився. Сміх теж затих так само раптово, як учувся. Клим струснув головою, остаточно повертаючись у реальний світ порожньої згорілої хати, де в кімнаті на підлозі лежало тіло.

Ступив крок уперед, ще крок, іще.

Присвітив.

Горілиць.

Лука.

Калюжа крові довкола голови.

Нагнувся, спрямував промінь. Кров цебеніла з шиї, горло йому розпанахали зовсім недавно.

Рух за спиною почув не відразу, запізнився з реакцією на секунду, не більше.

По потилиці вдарили, сильно, влучно.

Поринаючи в туман несвідомості, знову почув моторошний сміх.