Читать книгу Пригоди Клима Кошового. Продовження - Андрей Кокотюха - Страница 11

Оклигав також від удару.

Легенького. Той, хто стояв над ним, плескав по щоках. Потім стало вогко – лице занурили в щось рихле, холодне й мокре. Свідомість поверталася повільно, але впевнено. Голова ще гула, туман не розвіявся остаточно, але крізь його завісу проривався знайомий голос:

– Пане Кошовий! Пане Кошовий!

І поруч – ще один, теж знайомий, хоч давненько не чутий, шепелявий:

– Живий він! Ще снігу сюди, пане Шацький!

– Та ви ж бачите, пане Тимо…

– Все я бачу! Скоро є, кажу! Не може він тут довго лежати!

Затупотіли, віддаляючись, кроки. Клим завмер, далі не наважуючись розклепити повіки. Швидкі кроки знову наблизилися, й на лице знову навалили снігу. Це нарешті подіяло. Остаточно прийшовши до тями, Кошовий застогнав і розплющив очі.

Відразу примружився знову – від променя ліхтарика. Спробував закритися рукою, та для цього змушений був відірвати її від підлоги. Втративши опору, не зміг втримати себе однією. Лікоть зігнувся, він знову впав на спину.

– Та вставайте вже, пане Кошовий!

Його підхопили за обидві руки, допомогли сісти. Тепер Клим почувався трохи краще, тяма разом із координацією рухів поверталася швидше, боліла розбита потилиця. Мацнувши рукою, відчув під пальцями вогке й липке.

– Перепало вам, – озвався другий голос. – Глядіть, могли й голову відбити. Але ви й ідійот, пане Кошовий.

– Як ви всі тут опинилися? – вичавив із себе Клим. – Де візник, який зі мною був? Давно ви тут і за яким дідьком, пане Тимо?

– Потім поговоримо. Про все й не тут, – мовив Єжи Тима, права рука відомого львівського кримінального ватажка Густава Сілезького. – Ми самі з візником. Забираймося геть звідси, і то хутко.

Труснувши головою й скривившись при цьому від болю, Кошовий зрозумів – мертве тіло нікуди не поділося. Лука Різник із розпанаханим горлом лежить зовсім поруч, і, цілком можливо, на Климовому пальті навіть є його кров. Він повернувся, аби переконатися в цьому, навіть торкнувся ноги мерця.

– Куди! – гаркнув Тима. – Ви, прошу пана, зовсім звар’ювали?

– Не чіпайте його, пане Кошовий! – підспівав Шацький. – Бо то ж так і треба! Вас задля такої пригоди тут лишили!

– Хто? Ви бачили, хто на мене напав?

– Не тут, – повторив Тима, сіпаючи Кошового за правицю й допомагаючи звестися на ноги. – Гайда звідси!

Так вони залишили не догорілий до кінця будинок. Попереду дріботів нижчий за всіх Йозеф Шацький у незмінному крислатому капелюсі. За ним – Кошовий, простоволосий, в одній рукавиці, з розбитою потилицею. Його підтримував, допомагаючи зберегти рівновагу, високий жилавий Єжи Тима. Вільною рукою тримав його капелюха.

Щойно вийшли на двір, він загасив ліхтарик, простягнув його Климові.

– Тримайте.

– Прошу?

– То ваш. Валявся поруч.

При цих словах Кошовий інстинктивно лапнув себе за праву кишеню. Револьвер та рукавиця лежали там. Нападник не обшукав його, не пограбував. Згадавши враз моторошний сміх, він здригнувся, тепер уже не від холоду. Ліхтарика заховав, дозволив Тимі вдягти капелюха на свою голову, поправив його за криси. З двору вийшов уже без сторонньої допомоги.

Візник на вулиці не чекав, і невеличка компанія рушила назад. Клим не цікавився, як їм вибратися звідси, бо Тима напевне мав план напоготові. Та щойно перед ними замайорів знайомий уже залізничний міст, як злодій ураз зупинився, прислухався, а тоді тихо, але твердо звелів:

– Геть звідси! Туди! Хутко!

Кивнувши у бік насипу, Тима поспішив туди першим. Шацький та Кошовий наддали ходи, в голові вже майже не паморочилося, хоч біль у потилиці далі не минав. Трійця ледь устигла дістатися пагорба й сховатися в невеличкій заглибині під голими кущами, як з-під мосту виринула поліцейська карета, за нею – кілька вершників.

Якби туман не огортав усе навкруги так щільно, хтось із поліцаїв-кіннотників їх би помітив.

Вони зникли за рогом, прямуючи до глухого клепарівського закапелку, і Кошовий не мав жодних сумнівів, куди прямувала поліція.

– Знають, – процідив крізь зуби. – Швидко все це.

– Аби ще трохи, там би вас і знайшли, біля трупа, – озвався Тима. – Він, бач, усе врахував. Окрім нас із паном Шацьким, ги-ги.

Злодій явно був собою задоволений – звісно, переграв поліцію.

– Пастка, – підсумував Клим. – Від самого початку це була пастка.

– Обговоримо не тут, – нагадав злодій. – Біжимо, карета чекає.

Каретою Тима гучно охрестив невеличку дорожку, якою правив мовчазний візник. Розмістившись усередині, Єжи не сказав, куди їхати, просто звелів рушати. Їхали мовчки, і Клим дозволив собі відкинутися на жорсткому сидінні та заплющити очі. Коли ж приїхали, зрозумів, виходячи: завезли їх у знайоме місце – кнайпа «Під вошею» на Личакові. Відносно недалеко від його будинку.

Зазвичай усередині цього невеличкого закладу збиралася постійна публіка: тутешні батяри, місцеві повії, довколишні мешканці. Чужий забрідав сюди рідко, але головне – у кнайпі «Під вошею» часто призначали зустрічі кримінальники, адже тут було безпечно. Їх усі знали, навіть віталися, та ніхто ніколи не міг виказати їх поліції. Все, про що говорилося в цих стінах, там і лишалося навіки.

Та зараз зала, з якої ще не вивітрився цигарково-горілчаний дух та запах тушкованої капусти навпіл із пивним, зустріла порожнечею. На компанію чекав за шинквасом лише незмінний Цезар, пузатий вусань із зализаним пробором. Клим зрозумів: так наперед домовлено, всіх гультіпак порозганяли. Попри те, що ніхто не заважав, товариство влаштувалося за звичним кутнім столиком. Не питаючи нічого, Цезар поставив перед ними пляшку горілки товстого синього скла, приніс ковбасок, котрі трохи захололи, канапки з паштетом та маленькі булочки з лівером у глиняному полумиску. Потому зачинив двері зсередини й зник у приміщенні за шинквасом.

Єжи Тима взяв на себе роль господаря, розливши горілку по чарках. Шацький спробував відмовитись, згадавши – йому ж дихати на свою Естер, але злодій не зважив на те. Кошовий, навпаки, не думав опиратися. Не чекаючи припрошення, випив першим, не відчувши смаку зовсім, відкусив шматок булочки, повільно й старанно прожував. Тима відпив половину. Дивлячись на нього, те саме зробив Йозеф.

– Тепер питайте, пане ідійоте, – мовив він до Клима.

– Чому я знову у вас ідійот, пане Тимо?

Відповідь Кошовий приблизно уявляв.

– Не пішли з цим до мене.

– Я не мусив.

– А пан Шацький прибіг, коли ви його відшили.

– Та отож, – бовкнув дантист, беручи канапку. – Ви вже подаруйте мені це, пане Кошовий. Але, бачте, моя ідея залучити пана Тиму вас урятувала.

– Погоджуюсь, – кивнув Клим, знову легенько торкнувшись липкої рани на потилиці.

Тима, ніби згадавши щось, рвучко підвівся, перетнув залу і зайшов у кімнату за шинквасом. Поки ходив, Шацький, винувато глянувши на Кошового, швидко заговорив:

– Не гнівайтеся, але я не мав права відпустити вас отак. Не думав, що йдете в пастку. Хотів простежити за вами. Як кажуть, підстрахувати на випадок чого. Тому відшукав пана Тиму, я ж знаю, де його шукати. Нагадав про те, скільки ви зробили для пана Густава…

– Могли б цього не робити, – вставив Клим.

– Та міг би. Але зробив, – розвів руками Йозеф. – Щойно пан Тима дізнався, куди вас чорти понесли, негайно дав якісь розпорядження тут панові Цезарю. Потому каже: не баріться, бо передчуття погані в мене. Тобто в нього…

У цей час Тима повернувся разом із Цезарем. Пузань ніс миску з теплою водою й чисту білу шмату. Поставивши все це на край столу, він відступив, киваючи Шацькому. Той, миттю все зрозумівши, заявив:

– Та я ж лікар! Хай дантист, та яка різниця! Скидайте пальто, пане Кошовий!

Аж тепер Клим зрозумів: сидить за столом у пальті й капелюсі, тоді як Тима з Шацьким скинули убори й верхній одяг. Роздягнувшись за їхнім прикладом, покірно повернувся спиною до Йозефа, дозволивши тому нарешті промити рану, змивши з неї кров. Тепла вода, а головне – випита горілка подіяли: біль уже відчувався не так гостро.

– Що там? – поцікавився.

– Ґуля, – доповів Шацький. – Не так страшно, як могло б бути.

Тепер рану оглянув Тима, тоном знавця пояснивши:

– Хто б він не був, знає, як бити й куди. Справді міг вгилити сильніше. Лупив не рукою, напевне мав міцного бікора.[34] Мали б, пане Кошовий, останній люфт[35] у своєму житті. Дарма, що ми пхалися за вами й полювали.[36] Міг би закатрупити вас і на наших очах. Бачте, не хотів. Мав непевне задум, аби вас там же, біля трупа, злапала хатранка.[37]

– Та я розумію вже, – скривився Кошовий. – Мені цікаво, на що нападник узагалі розраховував. Невже думав, що мене, адвоката, який ось тільки витягнув Лукана з-за ґрат, можна звинуватити у його вбивстві?

– Думайте собі, як хочете, а я скажу так, – Тима повернувся на своє місце, знову налив Климові, трошки додав собі, а Шацький завбачливо прикрив свою чарку долонею. – Так ось, – повторився, – що напевне є. Той фацет, котрий викликав вас на зустріч, напевне знав – ви без вагань приїдете.

– Сам, – додав Йозеф.

– Отож, – погодився злодій. – Ми з паном Шацьким лишили нашого візника за мостом, далі йшли пішки. Досталися потрібного місця, коли там ще стояв той, хто вас привіз, й чогось чекав.

– На мене, – мовив Кошовий.

– Нехай. Ми зупинилися, принишкли, я вже хотів йти до візника й питати. Коли раптом з двору виходить хтось, кого ми не розгледіли. Темна постать, більше нічого не скажу. Каже щось вашому візникові, сідає собі та їде звідти геть.

– Але то були не ви! – встряв Шацький.

– Так, бо інакше ми б заспокоїлися. Тим більше, як сказав пан Шацький, з хати мусило вийти двоє. Довелося бігти. Передчуття не зрадили.

Знову не чекаючи припрошення, Кошовий перехилив чарку. Тепер алкоголь почав діяти, зігріваючи зсередини та розслабляючи. Біль у потилиці майже зовсім ущух. Видихнувши, ігноруючи їжу, він глянув по черзі на Тиму й Шацького, заговорив:

– Убивця заманив мене туди. Коли я приїхав, Лука був із ним усередині. І – живий. Йому перерізали горло, щойно я переступив поріг. Потім у темряві нападник пропустив мене вперед, сам підкрався ззаду, вдарив. Далі – вийшов, напевне, доплатив візникові й поїхав з ним. Хоча тому самому кортіло швидше забратися геть. Я ж справді мусив лежати так до появи поліції. Не ясно поки одне.

Кошовий замовк, переводячи подих. Скориставшись паузою, Тима підлив йому ще, і після третьої Клим нарешті заговорив жвавіше.

– Убивця поїхав звідти майже відразу перед вами. На ваших очах. Так? – співрозмовники дружно кивнули. – Поки ви привели мене до тями, поки ми всі вийшли, збігло так само небагато часу. Даю цьому максимум хвилин двадцять. Як йому вдалося за такий кроткий час не лише повідомити поліцію про скоєний злочин, а й сама поліція встигла туди дістатися? Місцевість глуха. Навіть якщо зважити на залізничний поліційний відділок… Хоча – карета, ще й на конях…

Язик почав підступно заплітатися. Думки – так само.

– До чого ви ведете, пане Кошовий? – підштовхнув Шацький.

– Він готувався старанно. Розрахував час так, аби поліція отримала те повідомлення ще тоді, коли Лукан був живий. Поки поліціянти зберуться, він устигне дочекатися мене, перерізати горлянку хлопцеві, напасти на мене й втекти непоміченим.

– Тут треба мати розум, – визнав Тима.

– При тому, що цей чоловік – хворий. Божевільний.

– Чому? – поцікавився Шацький.

– Ми з вами чули схожий регіт у клініці на Кульпаркові. Такий сміх ні з чим більше не сплутаєш.

– Та згоден, досі мурашки бігають, – кивнув дантист. – А ви не припускаєте, пане Кошовий, що той убивця лише наслідує регіт божевільного?

– Ні. А для чого?

– Та хоч би збити вас із пантелику!

– Не думав, – чесно зізнався Клим. – Можливо, ви маєте рацію.

Тепер він уже не зважав на товариство. Налив собі сам, випив, заливаючи ганьбу від поразки. Стало ще легше, хоч Кошовий чудово розумів: це ілюзія як полегшення, так і впевненості в собі. Заразом – не шлях вирішити проблему, а спосіб створити додаткову. Та зупинити його ніхто вже не міг. Він би й не послухав нікого.

– Про інше скажу, панове. Це мені виклик.

– Прошу? – не зрозумів Тима, котрий відсунув свою чарку до центру столу.

– Я довів невинуватість Луки Різника, – зараз Клим товкмачив із п’яною впертістю. – Але чітко дав зрозуміти комісарові Віхурі – справжній Різник гуляє. Тобто той, кого прозвали Різником у газетах, на волі, – гикнувши, він дурнувато посміхнувся й прикрив рота долонею. – Ось. Гуляє на волі. Полювати за ним – справа поліції.

– Та ви все мудро сказали, пане Кошовий, – піддакнув Шацький.

– Мудро, – легко погодився Клим. – І чесно. Мені далі до цього Різника нема жодного інтересу. Бачте, Різник має інтерес до мене. Моєї, – він знову гикнув, цього разу не прикрившись, – персони. Бо зробив так, аби вбити Лукана практично в мене на очах. Різник, чи як його там, викликав на двобій мене.

Кошовий стукнув себе кулаком у груди, потягнувся до пляшки. Йому не заважали, та коли знову наповнив чарку, Єжи Тима забрав її, майже порожню, зі столу та переніс на стійку шинквасу. Провівши злодія каламутним поглядом, Клим дурнувато посміхнувся, випив і вперся руками об краї столу. Покрутив головою, оглядаючи приміщення, котре стало раптом незнайомим, та кожного з компанії – по черзі.

– Хтось із панства має до мене ще справу?

– Так, – Тима підвівся, навис над Кошовим. – Є остання справа. Доставити вас додому, пане Кошовий. І прохання. Якщо хочете – не від мене, особисто від пана Сілезького. Дурниць не наробіть. Готуйтесь до весілля, ви ж одружитися збираєтесь, чули-чули. Зустрічайте Різдво з молодою пані. Помандруйте Європою. Звозіть її хоча б до Парижа.

– Чому – до Парижа?

– Бо всі жінки хочуть до Парижа. Дякуючи панові Шацькому, сьогодні я опинився поруч. Наступного разу може не скластися. Програйте зараз, пане Кошовий. Справді, лишіть це поліцаям.

– Послухайте його, пане Кошовий, – вставив Шацький. – Нам із Естер не пережити, як із вами щось станеться.

– Переживете, – буркнув Клим грубувато. – Діти у вас. Хоча б заради них.

– Вони так само не переживуть. – Йозефові слова звучали серйозно, навіть трагічно. – Лишіть то все, дорогий пане.

Тепер випростався Кошовий. Пошукав і знайшов пальто. З допомогою Шацького запхав руки в рукави. Хоч криво, але прилаштував капелюха. Зиркнув на залишки закусок.

– То я маю заплатити? Прошу мені рахунок.

– Та йди вже додому! – не стримавшись, гаркнув Тима, підштовхнувши Кошового до виходу.

Шацький кинув на нього повний докору погляд, підхопив друга під руку й повів на свіже повітря…

…Спершу подіяло, трошки провітрило. Та по дорозі в колясці Клима зовсім розтрясло й розвезло. Шацький змушений був здати його двірникові Бульбашу з рук до рук, і той не приховував подиву: у такому стані пана адвоката не бачив відтоді, відколи він зайняв свої апартаменти. Гнат допоміг йому піднятися сходами до дверей, але там Кошовий жестом попросив залишити його. Спробував відчинити власним ключем і з третьої спроби втрапити в замок упустив його на підлогу. Нахилився – і тут двері відчинилися.

Бася застала свого нареченого таким. Зігнутим навпіл, у збитому набакир капелюсі, брудному пальті, з ґулею на потилиці, довкола якої вже запеклася кров, і п’яного, мов швець. Сама вона була в шовковому халаті поверх нічної сорочки, з темними колами під очима й не так люта, як утомлена: вістей від Клима не мала вже кілька годин. А за вікном – глупа ніч, туман, небезпека.

– Господи мій милий! – сплеснула Бася руками. – Це що таке? Як це розуміти?

– Не знаю, – бовкнув Кошовий у відповідь, цілковито затявшись на спробі підняти ключа і, щойно це нарешті вдалося, випростався, з радісною посмішкою показав його Басі. – Ось!

– Так, – вона критично обдивилася його з ніг до голови. – По-перше, спатимеш сьогодні на канапі. По-друге, заходь негайно.

Переступивши поріг, Клим відразу почав стягувати пальто. Втративши рівновагу, ледь не впав, але вчасно схопився за стіну. Тим часом Бася, зачинивши двері, не збиралася вовтузитися з ним, різко запитала:

– Що відбувається, Климе? Ти що собі дозволяєш?

З останніх сил Кошовий впорався з пальтом. На диво акуратно почепив його на вішак, потім підняв капелюха, ніби вітаючись.

– Відбував вечірку.

Очі Басі враз зробилися круглими.

– Ти? Вечірку? Яка, до біса, вечірка!

– Парубоцька, – відчеканив Клим. – Є такий звичай – парубоцька вечірка. Наречений прощається з парубочим життям. У вас, панно Барбаро, так само буде дівич-вечір.