Читать книгу Пригоди Клима Кошового. Продовження - Андрей Кокотюха - Страница 6

Коли Шацький, побувши за лікарняними ворітьми трохи більше півгодини, повернувся з гарними новинами, Клим повірив у дива.

Професор Ліщинський не просто був у себе. Він, за словами Йозефа, вийшов до нього сам, почувши від асистента, хто прийшов. Потиснув руку, ніби вони з дантистом із Кракідалів давно дружили родинами. Потім, дізнавшись, що з ним хоче познайомитись адвокат Кошовий, погодився прийняти невідкладно.

Будучи начуваним про пихатість таких європейських світил, і то не лише медичних, Клим був готовий щонайменше чекати зустрічі день-два, коли вчений знайде для нього місце у своєму щільному графіку, а за великим рахунком пан доктор міг відмовити. В такому разі Кошовий уже продумував запасний план, походжаючи хідником уздовж муру. Міркував, як би краще задіяти можливості поліцейського департаменту, хоч такий хід неодмінно спричинював непотрібний зараз широкий розголос у місцевій пресі. Приватної консультації на початках Кошовому цілком ставало. Тож згода прийняти його негайно викликала підозру: якщо відомий професор відкладає всі свої нагальні справи задля зустрічі з незнайомим йому паном адвокатом, тут може критися щось підступне. В чому ймовірний хитрий замисел, Клим поки не знав. Дізнатися це, а також – пересвідчитися в правоті чи хибності власних припущень можна було, лиш переступивши поріг божевільні.

Що Кошовий і зробив – не без певного остраху.

За своїх тридцять п’ять років він жодного разу не мав змоги потрапити до закладу, де утримують душевнохворих. Чесно кажучи, не дуже-то й тягнуло. Клим готовий був визнати в себе певні упередження щодо цього різновиду медицини, тож сам намагався з божевільними справ не мати. Випадок, за який він узявся тепер, справді став для нього першою такою практикою. І обставину, що Лука Різник мав психічне ураження, таки переважила можливість зістригти з цієї історії якомога більше вигод для себе як практикуючого адвоката. Чесно зізнався в цьому собі, ще – Басі, бо не хотів мати секретів від майбутньої дружини. Але від інших, включаючи Шацького, подібний, значною мірою – меркантильний інтерес, Клим вирішив приховати, вважаючи своє рішення мудрим.

Крім того, божевільня справляла на нього доволі гнітюче враження після прочитання оповідань пана По, а особливо – після знайомства в порівняно юному віці із «Дракулою».[27] І невідомо, що гнітило більше: детальні описи процесу втрати людиною розуму, над якими так старався автор із Північної Америки, напружували навіть менше, ніж щоденники психіатра Сьюарда.[28] Нехай пан Стокер вигадав їх, та Кошовий мав чітке переконання: на рівному місці, без фактів із реального життя, схожі фантазії в жодній авторській уяві не проростуть. Тому, збираючись до крайового закладу для божевільних, як офіційно називали лікарню на Кульпаркові, готувався побачити худих брудних чоловіків та жінок із виряченими очима, котрі горлають, бризкаючи піною, тягнуться до незнайомців руками з розчепіреними пальцями, на яких виросли довгі гострі брудні нігті, або тихенько виколупують черв’яків із землі та їдять їх, відвойовуючи один у одного жирніших.

Через те його заскочила тиша.

А ще – житлові будинки відразу при вході на територію. Кошовий не міг припустити, що здорові люди можуть добровільно жити поруч із божевільними. Хоча, з іншого боку, місцевість нагадувала окремий заселений серед лісу острівець. Зазвичай про такий рай на свіжому повітрі мріють ті, кого втомило виснажливе міське життя, нестерпно кортить забратися чимдалі від гамору.

Побачене за муром ламало всі шаблонні уявлення Клима про подібні заклади. Найперше – через те, що як такої лікарні він не побачив. Це була загальна назва комплексу з майже десятком окремих забудов. Частину звели зовсім недавно, і Шацький охоче пояснив: тепер тут різні відділення розмістили в різні приміщення, що не лише зручно, а й мудро. Поки йшли до економічного корпусу, який був тут головним і де працювали професори, Клим із цікавістю крутив головою, шукаючи в ранніх грудневих сутінках бодай кількох мешканців із числа пацієнтів. Натомість помічав лише санітарів та приналежних до обслуги. Поцікавившись у Йозефа, чому не видно власне хворих, отримав вичерпне пояснення: по обіді їх уже гуляти не виводять. Прогулянки дозволені не всім, лише спокійним та, за висловом Шацького, чемним.

Нічого особливого, виявляється.

Заклад як заклад. То, мабуть, чутки розпускають від того, що його ворота не для всіх відчинені. Ну, і через забобони, наявність яких Клим у себе теж визнавав і з якими мав намір почати прощатися.

А наступним здивуванням виявився сам Зенон Ліщинський.

Чоловік, що зустрів їх, вийшовши назустріч з-за масивного широкого столу у своєму кабінеті, виявився найменше схожим на докторів, описаних у романах.

Звісно, Кошовий мав багато знайомств серед вченої публіки. Та, поклавши руку на серце, переважна більшість з них таки відповідала образам: метушливі, хай не такі, як Шацький, і балакучі диваки, котрі живуть у власних світах, не бажаючи цікавитися активним життям. Або – навпаки: говорили мало, спілкувалися з чужими неохоче, всім своїм виглядом демонструючи власну значущість, а пиху подавали не інакше як гідність. Що не робило їх меншими диваками, ніж балакуни, котрі слухали переважно себе і сприймали інших так само, як актори, – вдячною публікою, яка має мовчати й аплодувати в наперед визначених паузах.

Натомість професор Ліщинський виявився високим, не кремезним, але міцно збитим добродієм, який не так давно розміняв шостий десяток. Під білим халатом угадувався дорогий модний костюм, черевики блищали чистотою, нема звичної для довершення докторського вигляду бороди та навіть борідки, не кажучи про пенсне на довгій шворці. Замість того – свіже гоління, а перед собою лікар дивився прямо, твердо, не мружачи очей. Руку Климові тиснув упевнений в собі мужчина в розквіті сил, котрий досяг успіху, має авторитет, на чию думку напевне зважає дуже багато людей, але при цьому – відкритий до нових знайомств, демократичний у спілкуванні, проте – розбірливий та ох який не простий.

– Радий нарешті особисто познайомитися з вами, пане Кошовий, – Ліщинський коротко й міцно стиснув його правицю, труснув, розтиснув пальці. – Чесно кажучи, нині маю можливість переконатися в існуванні промислу Божого. Хоч Бога приймаю всім серцем і ніколи не ставлю під сумнів діяння Його. Бачте, маю справу з Божими людьми, тож рід діяльності зобов’язує.

Клим глянув на Шацького з надією отримати підказку від нього. Йозеф, схоже, сам нічого не розумів, тож лише знизав плечима. Тож переадресував питання професорові.

– Перепрошую, пане Ліщинський, про що ви зараз? Про який промисел йдеться?

– Божий, – почулося у відповідь. – Сталося так, що я сам шукав нагоди зустрітися з вами. Нарешті познайомитися.

– Яка нагода? Чому – нарешті?

– Та ну, пане Кошовий! Заочно я з вами давно знайомий. Хоч останніми роками частіше буваю за межами Львова, чутки про ваші подвиги доходять і до нас, лікарів.

– Ой, які там подвиги…

– Скромність прикрашає, – кивнув Ліщинський. – Та не всіх, скажу я вам. Поліція не могла дати раду там, де ви впоралися, без перебільшення, блискуче. Маю на увазі ту історію з убивством доньки Леона Радомського.

Віко сіпнулося. Повз увагу професора це не проскочило – не стримався, націлив пальця на Климове лице:

– У вас нервовий розлад, пане Кошовий. Не такий страшний, явно задавнений, вам не дошкуляє. Та в окремих моментах, я б сказав, реагує на окремі подразники. Я маю рацію?

Кошовий знову зиркнув на Шацького. Той мовчки розвів руками.

– До певної міри, – відповів Клим стримано.

– Так про подразники. Що я сказав такого, від чого ви напружилися чи засмутилися?

– Я не маю жодного стосунку до трагедії в родині Радомських, – сухо мовив Кошовий.

– Та ну! – професор щиро реготнув, раптом, ніби згадавши про щось важливе, ступив убік, жестом показав на крісла. – Прошу, роздягайтеся, влаштовуйтеся. Зараз принесуть каву.

Шацький першим кинув пальто на спинку крісла. Кошовий почепив своє на вішак. Гості прилаштувалися навпроти столу господаря кабінету, і щойно той взяв дзвінок, аби закликати когось із обслуги, Клим зупинив його:

– Чекайте, пане професоре. Не треба клопоту.

– Та облиште, який там клопіт. Маю пригостити вас чимось, закони гостинності і в нашому невеселому закладі діють.

– Вірю охоче. Дякую. Але ми й без того крадемо ваш час.

– Аби я цього не хотів, ви б його не крали, – тепер Ліщинський вже не посміхався. – Бачу, є якісь моменти, пане Кошовий, котрі не з’ясовані для вас?

– Так. Хоча б оця згадка про мою участь у справі панни Радомської. Дворічної давнини, до речі.

Рипнуло – це Шацький посунув своє крісло трохи далі, аби краще бачити обох поважних співрозмовників й при цьому не заважати їм власною присутністю. В унісон глянувши на нього, адвокат і професор знову повернулися до перерваної бесіди.

– Ви напевне знаєте, пане Кошовий, що Дана Лилик, яка зізналася в тому вбивстві, мала захисника в суді, – сказав Ліщинський.

– Процес висвітлювали газети. Я стежив за ним як обиватель і як правник. Далі моя цікавість не сягала.

– Ваше вміння берегти чужі таємниці варте поваги.

– Крім того, панна Лилик цілком мала право на захист.

– Не заперечую. Суть її злочину цілком могла полягати в роздвоєнні особистості. Його підсудна набула, будучи в ближньому колі такої ексцентричної особи, як відома на весь Львів панна Агнеля.

– Набула? – вирвалося в Шацького, котрий при цьому подався вперед.

– Або могла набути, – кивнув професор. – Так чи інакше, подібний хід обрав захисник, звернувшись до мене по консультацію. Було це на початку минулого року, здається, незабаром після Хрещення. Тим часом я читав курс у Сорбонні, мій помічник пан Мазур телеграмою взяв у мене дозвіл провести таке обстеження самотужки. Він тоді лиш третій місяць працював під моїм крилом, тож я вагався. Проте недовго. Мій помічник – талановитий чоловік, маю надію – колись замінить мене. А зустрів його випадково, у Станіславі, чоловікові було тісно в провінції. Тож забрав до себе. Та ви ще познайомитесь із ним, – професор взяв коротку паузу, повів далі: – Отже, цей випадок мене неабияк зацікавив, бо історію публікували не лише львівські газети. Проте й Сорбонну зі зрозумілих причин я отак залишити не міг. Тому відповів, також телеграмою: рекомендую помістити панну Лилик у крайовий заклад для нагляду. Сам зміг залагодити все й взятися до діла лише за п’ять днів.

Почуте вже по самі вуха затягло Шацького. Дантист принишк, завмер, і Клим мимоволі відзначив: ось що мають на увазі автори арабських казок, кажучи про когось: «Він цілковито перетворився на слух». Сам Кошовий теж поволі почав забувати про мету свого візиту.

– І який ваш висновок? – поцікавився він.

– Зовні з панною Лилик усе було гаразд.

– Зовні? Як це?

Ліщинський поблажливо посміхнувся. Так роблять люди, котрі відчувають свою перевагу над не дурнішим від себе співрозмовником.

– Знаєте, певні симптоми можуть проявлятися через незначне й непомітне збоку потовщення кісток черепа, – професор зробив довкола голови жест, ніби малював німб. – Та обмірювання нічого аномального не показало.

– Перепрошую, – нарешті наважився писнути Шацький. – А як ви можете знати, чи череп збільшився? Ви ж, прошу пана, не знали розмірів черепу панни до того часу.

– Ми не лікуємо пацієнтів, як ви знаєте, – зазначив Ліщинський. – Хвора душа, даруйте, не хворий зуб. Наша мета – наглядати й водночас проводити досліди. Доктор Мазур як мій асистент доклав чимало часу та зусиль, аби скласти таку собі таблицю, яка містить стандартні розміри черепів здорових людей різного віку та статі. Хлопчики, дівчатка, юнаки, юнки, пані та панове. Це допомагає, зокрема, виявити в немовляти ознаки гідроцефала вже в перші дні його життя.

– Що це дає? – запитав Клим.

– Наука базується на дослідах, – відрізав професор. – Практичне застосування є наступним кроком. Та давайте повернемося до панни Лилик. Отже, запальні процеси в мозку впливають на розмір черепної коробки. Але не в її випадку. Зате багато чого прояснилося, коли я запропонував їй розповісти свою історію письмово.

– Почерк? – здогадався Кошовий.

– Саме так. По-перше, вона тиснула пером об папір не так сильно, як зазвичай роблять впевнені в собі дорослі люди. По-друге, починала писати більш-менш спокійно. Але чим далі, тим частіше обривала речення, ставила на кінці кожного один або кілька знаків оклику, нарешті – стала писати важливі для неї слова з великої літери. А окремі фрази – підкреслювати. Тим самим наочно демонструвала: надає їм якогось свого, більшого значення.

– І що це означає?

– Одна з ознак манії власної величі, – пояснив Ліщинський буденним тоном. – Початкова стадія. Проте не досить, аби визнати панну Лилик неосудною та рекомендувати утримання в закладі, подібному до нашого. Та важливо інше: вона згадала у своєму описі про вас, пане Кошовий. Як про вкрай важливу для неї особу. Кілька запитань, і я дізнався про вашу роль у її викритті. Через те мав намір обов’язково познайомитися з вами.

– Що спонукало?

– Ви розгадали загадку особистості панни Дани, – мовив професор. – Без розуміння цього вам навряд чи би вдалося побачити в ній убивцю. Молода жінка жила двома життями, причому життя панни Агнелі важило для неї більше, ніж власне. Це ще одна причина, через яку Дана Лилик пішла на тяжкий злочин. Двох Агнель в одному місті бути не могло. Ви ж так само пропустили ту дивну історію через себе. Звідси – нервова реакція, коли я згадав про неї.

Ліщинський торкнувся пучкою краю власного ока.

– Причина не та.

– Згоден. Ми говоримо про наслідки. Але, панове, ми справді захопилися й заходимо не туди. Ви ж прийшли до мене не згадувати про події дворічної давнини.

– Саме так, – кивнув Клим. – Та все одно дивує, чому ви, знаючи більше за інших та маючи бажання познайомитись, так довго зволікали.

Професор розвів руками, зобразивши приреченість.

– Повертаємося туди, звідки почали. Знайомство було б цікавим для мене. Та, даруйте, не таким важливим, як моя професійна діяльність. У Львові, повторюся, буваю в перервах між лекціями. Коли ж вертаюся, мушу ринути в роботу тут. Елементарно бракує часу. Були б ви моїм пацієнтом, пане Кошовий, ми б бачилися частіше.

Клим криво посміхнувся.

– Це жарти у вас такі?

– О, ви ще не знаєте, як жартують психіатри! Гумор, навіть спеціальний, не для всіх – найліпші ліки від божевілля.

– Дивно. Мені завжди здавалося: безпричинний сміх є ознакою душевної хвороби.

– У таких недугів нема однакових ознак, – тепер Ліщинський говорив серйозно. – Звісно, є стандартні симптоми й діагнози. Лиш проявляються вони в кожного індивідуально. Мають, так би мовити, власну родзинку.

Враз професор, ніби раптово щось згадавши, пожвавився:

– Хочете побачити, як воно буває?

Кошовий із Шацьким перезирнулися.

– Що значить – побачити? – поцікавився Клим, тут же додавши, нагадуючи не так Ліщинському, як самому собі: – Взагалі я… ми хотіли поговорити про Лукана Різника. Ви ж опікувалися ним.

– А, той хлопчик, який зараз сидить за ґратами, – зітхнув професор. – Не те щоб опікувався. Його нещасна матуся добилася до мене таким дивом, що я потім не мав права їй відмовляти в подальших консультаціях. Єдина, на що не йшла пані Уляна, – лишати сина тут. Переконувала, що Лука боятиметься бути в чотирьох стінах. Я мав змогу тримати його, залучивши кошти з числа благодійницьких, котрі приходять пожертвою на мою дослідницьку діяльність. Бідна жінка на мусила нічого платити. Та вона вперлася: її син краще почувається, коли має змогу вільно гуляти вулицями.

– З відчуттям свободи, – з вуст Шацького це прозвучало філософськи.

– Догулявся, – не стримався Кошовий.

– Я все знаю, – сказав Ліщинський. – І маємо ще один приклад втручання промислу Божого. Бо звинувачення щодо нього безглузді, шановне панство.

– Згоден, – кивнув Клим. – Збирався довести це з вашою допомогою.

– А я збирався зробити візит до департаменту поліції! – заявив професор. – Та, бачте, лиш позавчора повернувся з Будапешта. Далі відклав візит, бо маю загальніші справи тут, у клініці. Та все одно не мав наміру полишити цю справу. Найближчим часом таки хотів вибратися до комісара Віхури. І тут – ви, саме з цього питання.

– Я адвокат Різника, – дещо із запізненням назвався Кошовий.

– Про це згадують газети. Особливо старається такий собі Навроцький, чули про нього?

– Навіть читав.

Короткою відповіддю Кошовий вирішив обмежитися.

– Все склалося якнайкраще, – тим часом вів далі Ліщинський. – Ми потрібні один одному, пане Кошовий. Та коли йдеться про більш конкретні справи, вам таки краще переговорити з Альбертом.

– Прошу?

– Доктор Альберт Мазур, мій асистент. Бо коли все сталося, мене, як я вже казав, не було у Львові. Він був, навіть приймав нашого підопічного. Аби побалакати з ним, нам слід пройти до дальнього корпусу. Там – вотчина пана Мазура. Якщо хочете – лабораторія. Місце для спостережень та дослідів.

Від слова досліди Климове віко знову смикнулося, цього разу – сильніше. Повз увагу професора це не пройшло.

– Не треба хвилюватися й боятися. Нічого страшного там не відбувається. Ніхто не б’є хворих струмом, черепи наживо їм так само не розтинають.

– Нічого такого я не подумав, – квапливо заперечив Кошовий.

– Не це – так інше, – поблажливо погодився Ліщинський. – Про такі заклади, як наш, розпускають моторошні чутки. Здебільшого – ті, хто тут жодного разу не був. Ходімо, панове, прошу дуже, – він зняв з вішака й простягнув гостям два білих халати. – Свій одяг можете лишати тут. Заразом побачите на власні очі прояви тих особливостей, про які я тут згадував.

Корисно, подумав Клим, простягаючи руку й беручи халат.

Навряд чи приємно, він і далі не міг остаточно подолати упереджень щодо божевільні та її пацієнтів. Але корисно – поза сумнівом.

Нові знання нікому не шкодять.