Читать книгу Пригоди Клима Кошового. Продовження - Андрей Кокотюха - Страница 7

Слідуючи за професором, відвідувачі піднялися алеєю догори.

Схил не був крутим, підйом – не надто високим, та під ногами ковзало: після недавньої короткої відлиги знову прихопив морозець. Шацький, незграбно ступивши і ледь не впавши, схопився за Климове плече, й тому довелося якийсь час підтримувати приятеля. Але з половини шляху йти стало легше. Санітари завзято сипали під ноги присок, перегорілий у печах. Побачивши Ліщинського, припиняли роботу, шанобливо ламали шапки хто мав, а хто не прикрив голову – кланявся так. Помітно, що професор мав тут чималий авторитет.

Діставшись нарешті потрібного корпусу, Ліщинський відчинив важкі двері власним ключем. Перехопивши здивований погляд Кошового, тут же пояснив:

– Пан асистент має ключа так само. Вийти ладен будь-коли. Але оскільки там ведуться спеціальні досліди, заходити туди вільно не всякому навіть із персоналу. Лише з мого чи пана Альберта відома.

– Знову це слово – досліди. Насторожує.

– Кажу вам, нічого такого, що б викликало шок та спротив. З нашого боку – лише нагляд за пацієнтами, записи в спеціальний журнал, описи в медичних картках. До того ж, повторюю, тут, на Кульпаркові, ми не лікуємо. Тільки наглядаємо. Сюди відбираємо найцікавіші екземпляри.

Слово «екземпляри» Климові теж не сподобалось. Та вирішив промовчати, зайшов першим у люб’язно прочинені професором двері. За ним поріг боязко переступив Шацький, а Ліщинський зачинив двері зсередини, прокрутивши двічі ключ у замку. Від цього до Кошового повернулися моторошні відчуття, та він труснув головою, намагаючись прогнати тривогу геть і погоджуючись подумки: забобони.

Щойно професор прочинив другі, внутрішні двері, котрі вели вже до власне приміщення з палатами, страхи поновилися, хай би як Клим не налаштував себе внутрішньо на опір їм. Адже неможливо було втримати дрижаки, котрі враз пішли всім тілом.

За третіми, вже тоншими білими дверима хтось голосно та істерично реготав.

Приміщення мало високі стелі, й регіт відбивався луною в них над головами. У цьому сміхові не чулося ані радощів, ані, навпаки, істеричних ноток, реакції на стрес. Звук був монотонним, зовсім позбавленим емоцій, віддалено нагадував натужну спробу циркового блазня розважити шановну публіку між часом, поки з арени підуть силові акробати й підготується приборкувач лева. Мабуть, так скреготить сам нечистий, отримавши собі чергову душу в колекцію й потираючи руки, готуючись підписати кров’ю нову угоду. Регіт лунав фальшиво, та разом із тим – зовсім не натужно. Виглядало, для того, хто видає ці звуки, вони є цілком природними.

Шацький, якого какофонія шмагонула по вухах, виявився менш стриманим: зігнув ноги в колінах, позадкував, закрив вуха долонями. Ліщинський зберігав спокій, демонструючи професійну зосередженість, хоча на коротку мить обличчя затінила тривога. Але вже наступної миті моторошний регіт захлинувся, зник, запала лунка тиша, і Климові раптом здалося – він нічого не чув, то все навіювання.

– Йой, – пролепетав Шацький, відкриваючи вуха. – Що то було, пане Ліщинський? Хто то був?

– Не скажу напевне, – відповів професор, і тінь швидко зникла з його лиця. – Подібні неконтрольовані звуки може видати будь-хто з наших пацієнтів. Хоч вони в цьому крилі, хоч в іншому. Бувають моменти, коли їм важно впоратися з емоціями. Відтак причини в кожного, як я вже казав, різні. Ці люди можуть заплакати так само несподівано, як засміятися. Або – стукнутися лобом об стіну. Аби пояснити подібне бодай трошки, ми з асистентом поселили кількох хворих окремо.

– Підопічні тут постійно?

– Хтось довше. Хтось коротко. Залежить від того, як довго з підопічним треба працювати. Ну і, звісно, від того, чи надійде інша, не менш цікава…

Ліщинський на мить замовк, і Кошовий зрозумів: професорові ледь знову не зірвалося з язика слово «екземпляр». Та він чи зафіксував минулого разу Климову реакцію, чи йому самому не зовсім подобалося таке визначення – так чи інакше, витримавши паузу, закінчив фразу:

– …не менш цікава особистість. Гаразд, заходьте.

За третіми дверима виявився не надто довгий та ширший, ніж зазвичай у таких випадках, коридор. Уздовж стіни з лівого боку тягнулися палати, кожні двері мали досить велике кругле засклене віконце. Два вузьких, зате високих вікна вже запнуті темними шторами, хоч, як на Климів погляд, потреби в тому не було – знадвору вже ставало темно. Праворуч облаштували щось на кшталт передпокою чи передбаннику, де за широким масивним столом сидів молодий чоловік у білому халаті, медичній шапці та круглих окулярах. За його спиною височіла шафа з міцними дверцятами, теж замкнена на ключ. Побачивши гостей, молодик підвівся й зняв окуляри.

– Рекомендую шановному панству – доктор Альберт Мазур.

Тиснучи руку й називаючи себе, Клим одразу відчув контраст між зовнішністю асистента і силою, з якою той стиснув його правицю. Кошовий припускав: за віком Мазур годиться своєму вчителеві в сини. Та якщо тато на свої роки виглядав успішною, впевненою в собі людиною, котра переживає розквіт сил, син, навпаки, не стежив за собою та не дбав про себе. Вчитель випромінював здоров’я та силу, учень був блідим, худорлявим, сутулим, хай і намагався розправляти плечі, аби спина здавалася рівною.

Але, миттю прокрутивши все в голові, Клим зрозумів причину. Не треба дивуватися, адже асистент більшу частину свого часу проводить тут, добровільно зачиняючи себе з пацієнтами сам на сам заради науки та, поза сумнівом, кар’єри. Згадавши себе зразка п’ятирічної давнини, Кошовий витягнув із підвалин пам’яті худорлявого, погано, хай акуратно вдягненого емігранта, котрий так само скнів у чотирьох стінах. Затиснутий між старими шафами в конторі пана Штефка й відсиджуючи там стільки, скільки треба, аби досягти мети, стати на ноги, вирватися зі злиднів.

Рідна душа.

Не інакше.

Так само готовий жертвувати всім, вибиваючись у люди. Навіть особистим життям. Яке воно тут, серед душевно-хворих? Зате поруч із європейським світилом Зеноном Ліщинським молодий лікар має шанс не так скоро, як хочеться, але – впевнено зробити кар’єру.

І потім, не такий Альберт Мазур уже й змарнілий. Помітно підтримує форму, бо статура хирлява, зате руку стиснув, аж трохи заболіло. Мабуть, біля таких непередбачуваних пацієнтів фізично кволий довго не протримається.

– Хто у вас тут так реготав? – не стримався Клим.

На обличчі асистента не відбилося жодних емоцій.

– Сьогодні – Грегор.

– Грегор?

– Він так себе називає, – пояснив професор, із чого Кошовий зрозумів: Мазур – людина не надто говірка. – На початку осені поліціянти надибали його на двірці. Вбраний був добре, хоч одяг брудний. Ані речей при собі не мав, ані документів. Помітили його вранці, тоді саме прибуло кілька потягів протягом години. Поліцаї потім пояснювали: не відразу кинувся в очі, бо ж не подібний на волоцюгу. Тож досі не ясно, звідки прибув, куди їхав, до кого.

– Публікували фото, – вставив Мазур.

– Так, то була ідея пана Альберта. Ніхто не озвався досі. А чоловік називає себе Грегором.

Кошовому стало неабияк цікаво, навіть розвіявся короткий переляк від почутого сміху.

– Більше нічого не говорить?

– Чому, часом буває балакучим. Гаразд, раз прийшли, давайте знайомитися з цим господарством. Узагалі, Альберте, панове мають до тебе справу й розмову. Та коли ми всі вже тут, гріх не подивитися на кількох осіб.

Асистент Мазур поставився до цього так, ніби цікавих відвідувачів до нього сюди заводили регулярно. Взявши зі столу великий розкритий зошит, він заклав його на згині олівцем, вийшов з-за столу:

– Ходіть, панове.

Зазираючи до першої палати, Кошовий намагався цікавістю перебороти всередині себе прикрий страх. Шацькому, схоже, це вдалося швидше. Дантист так завзято відтирав Клима плечем від круглого віконця, що тому довелося штовхнути його в бік сильніше. Всередині вони не побачили нічого, на перший погляд, особливого. Голі стіни, оббиті товстим повстяним шаром, дерев’яне ліжко з невисокими заокругленими бильцями, на ньому – матрац та подушка.

Ковдри не було.

В неї загорнувся високий пан середніх років, із прилизаним волоссям, у просторому лікарняному одязі та капцях на босу ногу. Притримуючи ковдру за краї під підборіддям, мов плащ, пан походжав від стіни до стіни, міряючи своє помешкання кроками, ступаючи то коротше, то ширше. Побачивши, що на нього дивляться, хворий завмер, щільніше закутався в сіру ковдру, набрав повні груди повітря й вигукнув – через скло було чути:

– Війна! Війна! Війна!

Сказавши так, пацієнт демонстративно повернувся до віконця спиною, натягнув край ковдри на голову і так завмер.

– Сьогодні він вигукує це з інтервалом у годину десять хвилин, – пояснив асистент, звірившись із своїми записами в зошиті. – Вигуки не залежать від того, чи дивиться на нього хтось, чи ні. І якщо про війну не згадувати, на ранок він сам забуде це слово. Нині, коли прокинувся, стукав у двері й довго говорив на загальні теми. Спершу я хотів записати на поліграф. Та потім вирішив не витрачати час, бо змісту слова та фрази все одно були позбавлені. Проте коли я згадав про війну, одразу завів стару пісню.

Кошовий зовсім нічого не зрозумів із почутого. Шацький лише витягнув губи трубочкою й поцмокав, похитавши головою. Він так само нічого не втямив, та всіма силами демонстрував компетентність.

– Ваші висновки, колего? – діловито поцікавився Ліщинський.

– Свідомість пацієнта блокує слово «війна», – Мазур не пояснював, а доповідав, навіть – відповідав урок. – Якщо його уникати, за деякий час є перспектива впорядкувати його думки. Він поступово зможе ідентифікувати себе, для цього є всі передумови.

– Зокрема? – суворо запитав професор, ніби справді приймав іспит.

– У потоці свідомості поволі виокремлюються цілком притомні думки. Він може назвати себе, згадує близьких та дружину. Можна призначати терапевтичне лікування. Ймовірність просвітлення зростатиме, як не будемо провокувати. Ані словами, ані тематичними малюнками.

Сіпнулося Климове віко. Він ще раз глянув на хворого, потім – на лікарів.

– Ви сказали – дружина? В нього є дружина?

– Людвиг Варга, – відрекомендував пацієнта Ліщинський, кивнувши на двері. – Депутат Галицького сейму. Сюди його привела саме дружина, бо ще має якусь надію.

– Чекайте! – вигукнув Кошовий. – Той самий Варга, який писав мілітарні статті? Закликав австрійську владу не зволікати, а швидше почати війну з російським царем?

– Не лише з ним, – вставив Шацький. – Перепрошую шановне панство, але я так само час від часу знайомився з писаниною цього, гм, добродія.

– Він же кудись зник не так давно! – вів далі Кошовий. – Ніби на води виїхав.

– Ось які в нього тут води вже місяць, – охоче пояснив Ліщинський. – Неабияк активний пан. Доводив, що війна – то є очищення Європи, бо вона перенасичена людьми. Вони споживають багато всього, їм це подобається, вони далі хочуть плодитися й розмножуватися й незабаром сядуть один одному на голови.

– Всім усього не вистачатиме, – мовив Клим. – Це я пана Варгу цитую. Вихід – війна, бо пасіонарна аристократія воювати не піде, для цього є по селах та робітничих кварталах солдати. Це ж вони, мовляв, дають волю інстинктам. Отак Європа прорідиться, дихати стане вільніше.

– Від своїх закликів так, гм, захворів? – поцікавився Шацький.

– Упав із коня, – пояснив Мазур.

– І що?

– Зламав ребро, та загалом обійшлося, – сказав професор. – Та попервах боліло, і йому дали морфію. Тим часом мілітарна риторика нікуди не зникла. І пан депутат несподівано зрозумів: укол допомагає краще говорити промови. Його несло, розумієте?

– Його й досі несе, – зауважив Клим.

– Побічні наслідки, – кивнув Ліщинський. – Аби довго не розводитись, з часом він розорився на морфії, бо за рік спожив майже півтора кілограми цієї отрути. Змовився зі знайомим аптекарем, той давай у борг, далі почав махлювати з препаратами. Звісно, його – до криміналу. А пан депутат, позбувшись джерела отримання цієї гидоти та, головне, грошей на неї, раптом втратив відчуття реальності. Ось чому тут.

Кошовий ще раз зазирнув у віконце. Тепер депутат-морфініст сидів на ліжку, втупившись у підлогу. Ковдра висіла на бильцях. Сам він витав у нетрях власного запаленого розуму, мовчки жестикулюючи.

– Це лікується? – запитав Клим.

– Уже ні, – зітхнув Ліщинський.

– Або – ще ні, – тут же додав Мазур.

Професор не стримався – по-батьківськи поплескав асистента по плечу.

– Альберт переконаний: душевні хвороби можна вилікувати. Звісно, якщо вони набуті, як у щойно побаченого вами пацієнта. Пан Мазур днює й ночує тут, майже не виходить за межі клініки. Власне, оці дослідження – його ідея. Шукає дієвих методик. Та я б, як його наставник, дав би одну важливу пораду.

– А саме? – подав голос Шацький.

– Краще харчуватися, – посміхнувся Ліщинський, знову хлопнувши свого адепта, тепер уже по іншому плечу, але швидко повернув лицю серйозний вираз. – Проте, панове, маємо інші випадки. Прошу далі, будь ласка.

За наступними дверима в такій самій палаті на такому самому ліжку сиділа молода жінка в сірій казенній сукні, більше схожій на знайомі Климові арештантські роби. Довге пряме каштанове волосся розсипалося по плечах. Пацієнтка, ні на кого не зважаючи, читала книжку, розгорнуту приблизно на половині. В кутку, на маленькому ослінчику, напевне, як вирішив Кошовий, міцно припнутому до підлоги, лежала гірка томиків у твердих палітурках.

– Давно? – запитав професор, зазирнувши всередину потому, як туди зиркнули по черзі Клим із Шацьким.

– Третю годину, – доповів асистент.

Ліщинський знизав плечима.

– Хтозна, панове. Може, ви цього не побачите на власні очі. Доведеться вірити мені на слово.

– Що ми маємо побачити?

Відповіді не було. Замість неї Ліщинський раптом стрепенувся, сіпнуся до віконечка, тицьнув у скло.

– Ось! Є!

Професор відступив, аби глядачі могли зазирнути всередину вдвох. Штовхаючи один одного плечима, Кошовий та Шацький підступили до круглого заскленого отвору ближче. Завмерли, затамували подих.

Нічого надзвичайного. Клим навіть гмикнув розчаровано, бо не побачив видовища.

Молода жінка раптом почала повільно хилитися на бік. Розгорнута книжка випала з руки. Пацієнтка засинала, раптово, відразу, сидячи. Торкнувшись головою тоненької подушки, вона завмерла, і в якусь мить Кошовий вирішив: вона вже не жива.

– Так – щодня, – мовив Мазур. – Спить від п’яти до семи годин. Сон глибокий, до неї навіть можна заходити, не розбуркаєте.

– Нема бажання? – спитав Ліщинський. – Не боїтеся?

– Ні, – відрізав Клим. – Але й бажання нема.

– Прошу дуже, – знизав плечима професор. – Панна Зося Донатович. Сомнамбула, отак вони виглядають.

– Хіба це не вигадки?

– Історії про хворих на сомнамбулізм справді часом виглядають фантастично, – погодився Ліщинський. – Ними зловживають, часто спекулюють. Ті ж самі літератори, візьміть хоча б містера Коллінза.[29] Вам, пане Кошовий, знайома його книжка про те, як злочинці використали сомнамбулу, аби викрасти коштовний діамант?

– Звичайно, «Місячний камінь»,[30] – кивнув Клим. – Та всяка книжка – вигадка, я не замислююсь над правдивістю історії, коли читаю. Для мене головне, аби було схоже на правду. Без отих всяких невидимих людей та паралельних світів, котрими забавляє публіку пан Веллс.

– Британський літератор нічого не вигадав, – відрізав Ліщинський. – Мій колега Франсуа Бертран, професор медичного факультету в Бордо, досліджує хворобу п’ятнадцять останніх років. Має до сотні прикладів поведінки сомнамбул. До причин іще не докопався. Що дає мені всі підстави вважати: це вроджене, не лікується.

– Лікується! – з викликом повторив Мазур.

– Мені подобається його впертість, – зазначив Ліщинський. – Раптом втремо носа мсьє Бертрану. Або принаймні створимо щось краще за ванну Месмера.[31]

– Нічого про неї не чув.

– Не дивно, пане Кошовий. Маєте зовсім інакшу сферу діяльності й, відповідно, зацікавлень. Якщо коротко, то Месмер придумав ставити посеред невеличкої кімнати чан з водою, накритий кришкою. Перед тим у накривці робили дірки, встромляли туди металеве пруття. Що він кидав у воду, невідомо, та коли закипало, кімнату наповнював задушливий пар.

– Який ефект?

Ліщинський іронічно гмикнув:

– Месмер збирав тих, хто мав душевні хвороби, ставив їх довкола чану, й вони мусили якийсь час вдихати пари. Найцікавіше: він почав брати гроші зі здорових людей, доводячи: кілька сеансів із такою, з дозволу сказати, ванною – і все, маємо профілактику. Подібні недуги вже нікого не вразять. Шарлатанство чистої води. Та принесло йому певну славу. Ми ж за таким не женемося. Розробимо дієвіші методики.

Тим часом Шацький вкотре зазирнув у палату.

– Перепрошую, то що з нею відбувається? – запитав Шацький.

– Зараз вона в так званому вторинному стані. Визначений як condition seconde, – охоче пояснив Мазур. – За якийсь час підводиться, починає ходити від стіни до стіни. Далі бере книжку, читає вголос, вчить напам’ять вірші або прозові фрагменти. Незабаром старанно складає книжки, знову засинає. І прокидається вже в стані, який професор Бертран називає первинним.

– Цікаво, шановне панство, ще й таке: панна Зося не пам’ятає жодного рядка, вивченого напам’ять у стані condition seconde. Вона розуміє, що хвора. Дозволяє давати собі якісь пігулки, хоча насправді вживає вітаміни, – пояснив професор. – Обстеження показало: молода жінка цілком здорова. Її нема від чого лікувати звичайними медичними засобами. За її утримання тут платять батьки.

Кошовий та Шацький знову перезирнулися.

Побачене вражало, бо відкривало зовсім інший, не знайомий раніше світ. Обидва навіть забули, для чого насправді прийшли на Кульпарків. Лиш тепер Клим починав розуміти, з чим доведеться мати справу, коли Різника вдасться видряпати з Бригідок. Адже справжній Різник, ким би він не був, лишиться на волі. Для того, аби зловити його й зупинити, кримінальній поліції хоч-не-хоч доведеться застосовувати зовсім інші знання, ніж ті, які потрібні для викриття банальних кримінальників.

Утім, вирішив він, далі вже хай комісар Віхура сушить собі голову.

А Зенон Ліщинський вже ступив до наступних дверей. За ними вони побачили пані середніх років, коротко, майже наголо обстрижену. Жінка до всього не вирізнялася вродою, мала неправильні риси обличчя й довгий ніс. Тож коротке волосся додавало їй певних демонічних ознак.

Вмостившись на своєму ліжку максимально для себе зручно, вона зосереджено тицяла себе в ноги вище коліна патиком. Край сірої сукні задля цього задерла ледь не до пупа, заголивши обидві ноги. Дивне заняття поглинуло хвору з головою. Постеживши за її рухами якийсь час, Клим повернувся до лікарів.

– Одержима, – дав Мазур короткий коментар.

– Марія Повх. Колола себе шевською голкою, виганяючи нечистого, – пояснив Ліщинський. – Ховалася від чоловіка та дітей, спала в сорочці з довгими рукавами. Чоловік забив тривогу, коли крізь сорочку почала проступати кров. Тут довелося приспати її, відрізати волосся, бо його тримали шпильки.

– А забрати шпильки? – поцікавився Йозеф.

– Смикала себе за волосся, пане Шацький. Видирала його з корінням. Пан Альберт придумав зробити для неї ось такий патичок, прилаштував по краях гумові кружальця. Одержимість можна лікувати електрикою, подібні практики вже були. Пані Повх уже мала два сеанси, та між ними треба робити паузи. Якщо не дозволити їй тицяти себе таким ось патичком, доведеться тримати в гамівній сорочці.

– Чому?

– Очі почне дряпати, пане Шацький, – зітхнув професор. – Між іншим, ми обговорювали з паном Альбертом можливість помістити сюди, в це крило, нашого спільного підопічного, Лукана.

Нарешті Кошовий оговтався й перейшов до потрібної справи.

– До речі, пане Ліщинський. Ми маємо поговорити про цього пацієнта.

– Нема про що говорити, – мовив той. – Тобто хлопця жаль, як я вже казав. Його оглянув я, детальніше обстежив ось колега, – кивок на асистента. – Проте його випадок, повірте, досить простий. Хлопець має легку форму душевної хвороби, котра розвивалася поступово і є наслідком зачаття чоловіком, котрий мав проблеми з алкоголем. Коли хочете, ось що заразне: пияцтво й морфінізм. Від таких не народжуються розумово повноцінні діти. Ви ж розмовляли з ним, пане Кошовий?

– Сьогодні вранці.

– Ваші висновки?

– Що маєте на увазі?

– Чи небезпечний він для суспільства.

Клим відповів, не думаючи:

– Ні, пане Ліщинський. Навпаки, суспільство небезпечне для нього.

– Бачте, – професор картинно розвів руками. – Подібних випадків у практиці кожного нашого лікаря вистачає. На жаль, практика типова. Ось чому я не рекомендував панові Мазуру брати хлопця сюди. Все ж таки, як ви мали змогу переконатися, в цьому крилі, серед підопічних Альберта, пацієнти з цікавішими історіями.

– Ми не бачили Грегора, – сказав раптом Йозеф. – Того, реготуна.

– Через дві палати, – асистент кивнув у кінець коридору.

– Він дуже вам потрібен, Шацький? – роздратовано запитав Кошовий. – Ми з вами не в зоопарк прийшли. І не в цирк. Побачили досить.

– Ваша правда, – швидко погодився дантист і першим рушив назад, до столу Мазура.

Ще раз зиркнувши на одержиму пані, Клим посунув за ним. Тутешня атмосфера вже починала на нього відчутно тиснути.

Повернувшись, асистент, не зважаючи на відвідувачів, почав нотувати щось у свій зошит. Ліщинський, відкотивши полу халата, вивудив із жилетної кишеньки за ланцюжок золоту цибулину годинника, відкинув кришку. Похитав головою.

– Знайомство вийшло цікавим, пане Кошовий. Та ми справді захопилися. Мету вашого візиту, вибачте, дотепер не зрозумів остаточно. Лише поговорити про Лукана?

– Ні, – Клим зосередився. – Хотілося знати, бажано – докладно, де він був, коли сталися три попередніх убивства на Городоцькій.

– Чому саме три?

– Поруч із четвертою жертвою Різника, як відомо, затримали. Отже, він швендяв вулицею. Припускаю, що навіть міг бачити справжнього Різника. Та не зафіксував цього, не звернув належної уваги. Вибачте, що аж надто, ніби для дурників, розжовую. Але на момент нападу на повію Лукан таки був на Городоцькій. Чи вештався він там раніше?

Ліщинський потер гладенько виголене підборіддя.

– Про які дні йдеться?

Кошовий видобув із внутрішньої кишені піджака складений вчетверо аркуш паперу.

– Ось тут – дати аналогічних убивств, скоєних раніше.

Взявши аркуш, професор пробіг очима по написаних рядках.

– Збіг дивний, та цими днями я саме читав лекції. Париж, Відень, Прага.

– Конкретно в ці дні?

– Ні, звісно. Не все збігається в часі. Та все одно я перебував далеко від Львова. Пане Мазуре, ви щось скажете?

Ліщинський поклав аркуш перед асистентом. Той глянув, на мить замислився, потім перегорнув кілька сторінок у зошиті. Знайшовши потрібні записи, розвернув зошит до Кошового. Тицьнув пальцем:

– Ось. Дата. Я приймав Різника, але не в цьому корпусі. Мене викликали, щойно матінка привела хлопця. Санітари знають: ним опікується пан професор.

– Тобто, пане Мазуре, ви нотуєте в цю книгу не лише те, що стосується ваших цікавих пацієнтів? – перепитав Клим.

– Ні. Я фіксую всі візити. Не розпорошую.

– Прошу?

– Краще, коли записи ведуться в одному зошиті, – пояснив Ліщинський. – За любов до порядку я високо ціную свого асистента. Не лише за це, але – зокрема.

– Інші дні?

Альберт перегорнув назад ще кілька сторінок.

– Ось. І ось. Мати набридала, просила вколоти синові препарат, котрий блокує інстинкти.

– Інстинкти?

– Бромід калію, – пояснив Ліщинський. – Заспокоює, допомагає притлумити судому. Але довелося пояснити матері: ліки здатні також зменшити потяг Лукана до жінок. Адже додаткові труднощі мав через це.

Вкотре прочитавши на Климовому обличчі нерозуміння, професор терпляче розтлумачив:

– Парубійко здоровий. Коли говорити про фізіологію – так точно. Потяг до протилежної статі цілком можна пояснити. Каламутна рідина, даруйте, б’є в голову. Тому й підглядав за дівками. Ті уколи бодай трохи заспокоювали.

Отже, піддивлявся за дівчатами.

Дуже добре.

Кошового все це цілком влаштовувало.

Про подальші дії досить легко домовився з лікарями. Залишав корпус із відчуттям перемоги. Навіть регіт, котрий провів їх, щойно зачинили за собою двері, вже не стривожив, сприйнявся чимось буденним.

Хворі люди, нічого з них узяти.