Читать книгу Пригоди Клима Кошового. Продовження - Андрей Кокотюха - Страница 16

Пощастило – Кошовий перехопив її в готельному холі.

Магда побачила його, приязно посміхнулася, звично простягнула руку для поцілунку.

– Вибралася до вас. Запрошена на чай зі струдлем.

– На каву, – вирвалося в Клима.

– Останнім часом полюбляю чай. Британці завозять з індійських колоній. Маєте вдома чай, пане Кошовий?

– Маємо, – він перевів подих, шукаючи при цьому потрібні слова.

– Затрималась трохи. Але панна Бася напевне вміє забавляти гостей. А ви…

Кошовий вирішив більше не тягнути. Рубонув одразу, відрізаючи собі всі шляхи:

– Пані Магдо, прошу затриматися. Бася та її гості вам пробачать.

Посмішка ще трималася на її лиці, та очі вже не посміхалися.

– Щось сталося, пане Кошовий?

– Так. Або – може статися. З вами.

Тепер зникла й посмішка.

– Зі мною?

– Пані Магдо, нам треба поговорити про одну особу. Її звати Анною. Тобто звали. Вона загинула не так давно, і ви її знали.

Губи стиснулися, очі блиснули недобрим, Климові цей погляд уже був знайомий. Нічого доброго не віщував. Проте він чудово знав, куди прийшов, до кого й навіщо.

– Анна приходила до вас сюди. За три дні до того, як їй перерізав горло той, кого називають Різником із Городоцької.

– Не розумію вас, – відчеканила Магда. – Так само не бачу причин, із яких ви знову дозволяєте собі зі мною більше, ніж того вимагають…

– Ядвіга.

Це вирвалося мимоволі. Кошовий справді дотепер не міг собі дозволити ані увірватися до Магди отак, ані тим більше – перервати саму пані Богданович на півслові. Клим не впізнавав себе. Проте, витримавши пекучий погляд, повторив:

– Ядвіга. Вам нічого не говорить це ім’я?

На її обличчі не здригнувся жоден м’яз, хоча його віко нагадувало про себе, як ніколи. Магда спокійно, одна за одною, підтягнула рукавички за довгі краї, потім повернулася, кинула через плече:

– Ходіть.

До апартаментів піднімалися мовчки. Щойно зайшли та Кошовий щільніше причинив за собою двері, Магда стала посеред зали, поставою нагадуючи жінку-воїтельку. Очі метали блискавиці, тепер вона вже не стримувала себе, дала волю гніву:

– Що ви собі дозволяєте, пане Кошовий! За кого себе маєте! Розумієте, ким тепер стали, але забули, ким були не так давно! Одне моє слово – і вас не буде!

– Як не стало Анни?

Клим дивувався власному спокою. Магда мала рацію: він справді вже не той бідний емігрант, котрий втік із Києва до Львова п’ять років тому. Підтвердження цьому не забарилося – Магда чи не вперше від часу їхнього знайомства втратила рівновагу, впевненість у собі, знітилася й не заперечила – огризнулася:

– До чого ви хилите? Чому ви взагалі прийшли до мене з якоюсь Анною? Що у вас є проти мене?

Кошовий не стримався – стягнув рукавичку, аби краще, ефектніше клацнули пальці.

– Ось! Є, пані Магдо! Але не проти вас. Я прийшов з цим винятково як друг. Вірите, не вірите, проте я хочу представляти ваші інтереси.

– Де?

– Тут. У цій кімнаті.

Щоки Магди палали. Вона з останніх сил намагалася тримати себе в руках. І Клим не знав, чому вона може дати волю – гніву чи слабкості. Кинеться на нього з пазурами чи впаде зомліла.

– Гаразд. У чому мій інтерес?

– Не бути звинуваченою в убивстві повії Анни. Скажу більше – я хочу убезпечити вас, пані Магдо, від звинувачень у зв’язках із божевільним убивцею. Чи він не такий уже й божевільний? Раптом – прагматик, котрий вдає з себе хворого?

– Сказане вами зараз не вкладається в голові.

– Згоден. Тим на більшу небезпеку ви наражаєтесь.

Кошовий говорив рівно, спокійно, не тиснув, не намагався наблизитись. Вони розмовляли, немов з різних берегів річки.

– Усе одно не розумію.

– Чудово розумієте. Досить кружляти, слухайте й відповідайте. Можете слухати, не відповідаючи. Як краще?

– Слухаю, – просичала Магда.

Клим нарешті зняв капелюха, прилаштував на крісло.

Сам став позаду, вперся об вигнуту спинку.

– Анна, жінка тридцяти двох років, торгує собою. Вік для повії не аж такий молодий. Ця професія старить швидше, ніж зазвичай. Вона приїздить із Чернівців до Львова, аби у передріздвяні дні заробити більше, ніж завжди. Раніше Анна, здається, не бувала у Львові в цей час. Та якби й бувала, місто досить велике, аби вона могла побачити тут свою давню знайому, Ядвігу. Ось так Анна випадково впізнала вас, пані Магдо. Знала вас під іншим іменем.

– Ні.

– Прошу?

– Ядвіга – моє ім’я. Мене так назвали.

– Справжнє?

– Друге. Магда-Ядвіга. Так мене хрестили батьки.

Кошовий витримав паузу, прокручуючи подумки новину.

– Нічого не міняється, пані Магдо. Ви не ховалися за чужим іменем. Але Анна, прийшовши до вас у готель, шантажувала вас не цим викриттям.

– Шантажувала?

– Анна покладала величезні надії на зустріч із вами. Не забудьте про її вік. Їй набридло продавати себе, і я підозрюю: років на десять раніше вона мала інший, вищий статус. Хоч займалася напевне тим самим ремеслом. Після того як ви поговорили тут, у цій кімнаті, Анна змогла винайняти собі окреме помешкання. Я дізнавався зі своїх джерел – жінка, яка приїхала сюди працювати, кілька останніх днів дозволяла собі бити байдики. Отже, отримала або гроші з певного джерела, або – обіцянку. Якої особа, котра її дала, неодмінно дотримається. Я боюся запитати, пані Магдо, чим така, як Анна, могла з успіхом погрожувати вам. Яку вашу страшну таємницю збиралася розкрити?

– Ви забули сказати, кому потрібна моя таємниця, – у її голосі звучав виклик.

– Газетам. Газетярам. Передусім Янушу Навроцькому. Він може заплатити Анні за розповідь стільки, скільки вона зажадає. А продасть історію вдвічі дорожче, адже йдеться про гріхи молодості не президента міста чи депутата Галицького сейму – на кону Магда Богданович, вдова впливового поліцейського, котрий досі вважається одним із стовпів суспільної імперської моралі. Здається, я вже досить сказав, пані Магдо. Чи мені все ж назвати речі так, як їх прийнято називати?

Поки він говорив, з лиця Магди зійшов рум’янець. Воно стало крейдяно-білим, навіть хворобливо-білим.

– Виявіть сміливість, пане Кошовий. Назвіть мене так, як належить. Вже вирішили, як: повія, курва чи…

Кошовий рвучко виставив перед собою руку долонею вперед.

– Стоп! Далі не треба. Ви вже достатньо сказали. Я буду останньою людиною у Львові, котра скаже вам таке. Більше того: натовчу писок кожному чоловікові, ким би він не був, котрий у моїй присутності та навіть поза мої очі ризикне так промовити. Але я тут для того, аби цьому запобігти, пані Магдо.

– Як? – тепер вона говорила покірно й втомлено.

– Історію розкопав пронирливий Навроцький. Він побачив вас із Анною в холі так само випадково, як раніше Анна – вас у лікарні. Поки не зробив висновків. Крім того, що їй розітнули горло незабаром після розмови з вами. Така сенсація коштує грошей, пані Магдо. Чималих. Варто Навроцькому наважитися на публікацію, і гудітиме все місто. Але найгірше для вас – професійний інтерес комісара Віхури. Невже ви думаєте, що поліцейські та всі інші сильні міста цього не скористаються нагодою, не об’єднають зусилля і не візьмуть у лещата вдову Густава Богдановича? Вас – хранительку їхніх секретів. Ви станете слабкою, пані Магдо. Чи тішите себе надією, що від вас не відвернуться всі покровителі разом?

– Ні. Я не наївне дитя. Ви навіть не уявляєте, пане Кошовий, наскільки правдивим є кожне ваше слово.

– Навіть – коли кажу про дивний зв’язок між шантажем та вбивством?

– Ні!

Магдин вигук був подібний до крику пораненого птаха.

Кошовому набридло стримуватись. Він кинувся до неї, і дуже вчасно – встиг підхопити жінку, яка поточилася й осідала на підлогу. Одним рухом перетягнув її до канапи, посадив у куток, прихиливши до спинки, покрутив головою, шукаючи воду. Знайшов карафку, склянку, хлюпнув, у запалі переливаючи через край. Коли підносив до її рота, перелив через край, замочив пальто. Магда ковтнула кілька разів, почала задихатися, мов зловлена риба, і Клим розстебнув їй пальто – згори донизу, ґудзик за ґудзиком.

– Дякую, – вичавила вона з себе, відразу повторила: – Ні, ні, ні…

– Ви про що?

– Не причетна до вбивства Анни жодним чином. Сама дуже злякалася, коли дізналася. Не відразу, але зрозуміла – так, при бажанні хтось може провести подібну паралель. Лишалося вірити – не виникне такого бажання ні в кого.

Лице поволі рожевіло.

Магда поступово приходила до тями.

Легким порухом відсторонила від себе Клима, скинула пальто, вмостилася зручніше, ковтнула води. Кошовий мовчав, не заважаючи їй сповідатися. А до цього йшло.

– Коли ви встряли в цю справу, Климентію, мене це стривожило. Щось ворухнулося отут, – вона поклала долоню на груди, потім повільно стягнула рукавичку, заглибилася в процес, прикипіла до руки поглядом, вела далі: – Ви рано чи пізно мали прийти до мене з подібною розмовою. Не хотіла в це вірити, гнала думки, та була переконана у невідворотності подій. То лиш питання часу, для мене й для вас. Тепер бачу: все одно так краще, ніж якби до мене з цим прийшов той слизький тип, Навроцький. Чи, Боже збав, комісар Віхура.

Вона замовкла, переводячи подих. Кошовий терпляче чекав. Магда старанно стягнула другу рукавичку, поклала обидві на коліна підкреслено акуратним жестом.

– Ви чекаєте. Так, треба розповісти. Нічого нового нема під сонцем, пане Кошовий. Я – донька збіднілих чернівецьких аристократів, народжена Магда-Ядвіга Костецька. Батьки віддали мене в пансіон, де я мала здобути й здобула належну панночкам свого кола освіту. Кілька мов, танці, вивчала літературу й мистецтво, крім того – навички тримати себе в товаристві. Жінка має вміти підтримувати розмову з чоловіками на будь-яку тему, виглядати завжди стильно й елегантно, мовчати, коли треба, говорити, коли від неї цього чекають. Бути завжди поруч, прикрашати товариство, але – не нав’язувати себе. Близька й недоступна водночас.

– Мистецтво.

– Наука, пане Кошовий. Ідеальна дружина, ідеальна господиня, ідеальна коханка.

– Цього теж учили в пансіоні?

– Деяких азбучних істин – так. Але здебільшого коханка – передбачена складова інших чеснот. Життя вивело ці вміння на перший план.

– Ваше?

– Не лише моє. Тих дівчат, чиї батьки з різних причин не могли дати за благородною панною належний посаг. Мої, наприклад, розорилися, як я вже казала. З першим багатим коханцем, готовим утримувати, мене познайомив рідний батько.

– Ви його ненавидите за це?

– Ні, пане Кошовий. Він бажав мені лише добра. Аби я зійшлася з кимось, не вартим дому Костецьких, або – взагалі вийшла на вулицю чи пішла по руках, вони із матір’ю першими б відмовилися від мене. Хоча ніде правди діти: одружуватися жоден із цих панів не поспішав, вони мали своїх дружин та дітей. Насправді я продавала себе, як оті дівчата з лупанарів чи вулиць. Хіба значно дорожче. Куртизанка, фондансерка, гейша, повія найвищого класу – називайте це як завгодно.

– Саме в той час ви познайомилися з Анною?

– Якраз її звали інакше. Юстина, Митницька Юстина. Дивний збіг: горе спіткало її родину майже водночас із моєю. Її тато пошкодив хребта, рано помер. Мама, лишившись сама, пішла слугувати в салон пані Адасовської, це була наша місцева знаменитість.

– Була?

– Хтозна, чи є той салон у Чернівцях нині. Юстина змалку крутилася там, пані Адасовська накинула на дівчинку оком, своїх дітей не мала, тож вирішила опікуватися чужою. Тож оплатила сироті пансіон. Щоправда, за це її мама працювала далі за половину платні, та не зважала на те. Ми з Юстиною, тобто Анною, трималися окремо. Біда зблизила – їй після навчання не було, куди повертатися. Ми зблизилися. Кілька років були на утриманні в двох добродіїв, котрі до всього приятелювали. Називали себе жартома грішною родиною. Навіть робили разом, усі четверо, таке, про що пан Навроцький охоче напише навіть цілу книжку.

– Аж такі подробиці мене не цікавлять, пані Магдо.

Вона відмахнулася.

– Пусте. Мене вже нічого не забруднить більше, ніж є. Не знатимете, так будете уявляти. Але все рано чи пізно скінчується, пане Кошовий. Ми з Анною, зватиму її так, не думали, що так швидко й несподівано. Її коханець помер у ліжку, серцевий напад. Вона прокинулася біля мертвого тіла. Тікати – не можна, кликати поліцію – ще гірше, та вона покликала. Ось як його вдова дізналася, де і з ким був її зразковий чоловік. Про мене теж усі, кому треба й не треба, почули досить скоро. Коханка – не злочинниця, але Чернівці – місто невелике.

– Львів теж.

– Як будь-яке місто, – кивнула Магда. – Нам довелося розійтися. Хоч деякий час трималися разом і, даруйте за подробиці, пішли по руках. Чоловіки користали з нашого сумного становища, пане Кошовий. Довго це не тривало, зараз кажу про себе. Мала досить заощаджень, аби виїхати з Чернівців назавжди з новими, але справжніми документами на руках. За якийсь час у Трускавці вдовець Густав Богданович познайомився з пані Магдою Яблонською, молодою жінкою, котра ніколи не була одруженою, втратила нареченого й тепер шукає розради. Ця пані мала досить досвіду й відповідного вишколу, аби взяти в тенета немолодого поліцейського чиновника. Де ще заховатися, як не в нього у спальні. Далі ви знаєте.

Кошовий підвівся, заклав руки за спину, пройшовся кімнатою, міряючи її широкими кроками. Зупинився, ставши навпроти Магди.

– Анні пощастило менше.

– Їй не пощастило зовсім. Ніби пороблено. Я піднімалася – вона опускалася на сходинку нижче.

– Чого вона хотіла від вас?

– Ви вгадали – лише грошей. Безпідставно вирішила, що я – заможна особа, така собі весела вдовиця.

– Ви їй відмовили?

– Намагалася переконати, що вона помиляється. Потім зрозуміла: Анна у відчаї, а дно її остаточно зіпсувало. Вона справді збиралася продати мою історію, і я вимушена була пообіцяти відкупне. Поки дала, що мала під рукою.

– Як збиралися вирішити проблему?

– Заплатити, пане Кошовий. Інших пропозицій Анна не приймала. Саме зайнялася пошуком коштів. Хай мене Бог простить, але її… – Магда перехрестилася, виправилася, – …вона загинула дуже вчасно. Для мене. Хоча я не рада її смерті, я не бажала цього, Климентію, повірте мені.

Магдині очі тепер бриніли слізьми.

Клим уперше бачив, як вона плаче.

Він раптом відчув – не може більше тут лишатися. Магда має побути сама.

– Дякую за відвертість, – мовив він. – Усе почуте помре тут. І разом зі мною.

– Ви дізналися про це, бо шукаєте Різника. Хіба ні?

– Так, – визнав Клим. – Мені доводиться його шукати. Справа зайшла надто далеко, бо зачепила мене особисто.

– Як саме?

– Дозвольте не пояснювати. Розумію, обмінятися таємницями зараз справедливо. Але вам ліпше триматися від таких знань чимдалі. Насправді я хотів попередити про обережність. Не думав, що ми зайдемо аж так далеко.

– Тепер ви знаєте.

– Ці знання нічого не значать для мене, пані Магдо. Я жодним чином не збираюся використовувати почуте проти вас. І не дякуйте навзаєм, це не геройство.

– Чоловічий вчинок?

– Можливо. Не шукайте пояснень. Бо я теж не шукаю.

Клим узяв капелюха, покрутив його, вдягнув, примостив щільніше.

– На вас чекають, пані Магдо?

Вона глянула здивовано, очі вже висохли.

– Ви серйозно, пане Кошовий? Після такого…

– Саме після такого, – наголосив Клим. – Маєте довіритися мені. Але далі жити, як жили. Й робити все за своїми планами. Інакше втратите рівновагу.

– Щойно втратила. На ваших очах.

– На моїх – можна, пані Магдо. Жоден інший не повинен бачити вас такою. У мене на Личаківській є телефонний апарат. Телефонуйте звідси, придумайте причину затримки. А краще – не вигадуйте нічого. Кому яке діло. Успіхів.

Прощаючись, Кошовий переконався – Магда поволі, але впевнено починала ставати такою, якою він та інші звикли її бачити.

Залишив її зі спокійною душею.

Тепер дурниць не наробить.

До Різника не наблизився, ось тут негаразд.