Читать книгу Пригоди Клима Кошового. Продовження - Андрей Кокотюха - Страница 4

Відповідь отримав по обіді – Магда погодилася все організувати.

Кошовий міг домовитися телефоном. В апартаментах, які вдова Богданович займала на першому поверсі готелю «Жорж», був апарат, а стосунки між ними налагодилися потому, як Клим удало вирішив справу про вбивство Агнешки Радомської. Тож подзвонити Магді й коротко викласти прохання особисто він міг. Але в тому-то й річ, що двома словами тут не поясниш. Це зрозумів, скасувавши вечірнє кіно й вислухавши Остапову родичку. Тому наступного дня написав докладного листа й послав помічника з ним до готелю – хай побігає, це в його інтересах.

Звісно, Бася образилася, надула губи й зачинилася в спальні. Клим спілкувався із несподіваними прохачами в більшій кімнаті, котра також слугувала кабінетом. Розмова вийшла сумбурною, жінка не могла до пуття скласти слів від хвилювання, тож Остап виступав поміж ними таким собі перекладачем. З’ясування обставин тривало понад годину і дало несподіваний ефект: Басина цікавість переважила гнів та образу, бо говорили вони голосно й емоційно, вона чула майже все. Ближче до фіналу зустрічі вона вийшла зі спальні й щиро поцікавилася:

– Климе, ми можемо щось зробити для цих людей?

Оце «ми» прозвучало досить обнадійливо, хоча Кошовий розумів: користі саме від його нареченої буде мало. Та моральна підтримка важила більше. Особливо якщо він – всупереч власним переконанням, що склалися останнім часом, – візьметься допомагати родичам свого помічника. Бо жвавий інтерес Басі означав, що вона свідома, якій саме справі Клим віддаватиме час наступними днями і, що важливіше, погодиться. Нічого не заробить, не вийшло б збитків.

Натомість Бася, будучи особою публічною, відразу повернула носика за вітром.

– Хоч би як усе не пішло, газети писатимуть багато. Не менше, ніж про самого Різника. Маєш перспективу здобути потім безліч заможних клієнтів.

Так вона сказала, коли, спровадивши пізніх гостей, Кошовий усе ж таки повіз її вечеряти в місто, аби частково врятувати зіпсований вечір. Міркуючи прагматично, Клим погодився з нареченою.

Про Різника з Городоцької писали багато, пліткували ще більше, та Клим не так регулярно стежив за кримінальною хронікою. Втратив інтерес уже після другої публікації, бо нічого нового не прочитав: ще одна жорстоко вбита повія. А потім, занурившись у складну справу, пропустив новину про затримання маніяка недалеко від місця скоєння чергового, четвертого, злочину. Не зіставив поганий настрій Найди із цим повідомленням. Ще й дав вихідний, коли студент попросив, мотивуючи родинними проблемами. Тепер же здивувався цікавій обставині: прізвище затриманого дивним чином збіглося з прізвиськом, яким газети нарекли божевільного вбивцю.

У тому, що той був несповна розуму, ніхто не мав жодних сумнівів.

Особистість двадцятирічного Луки Різника підтверджувала підозри. Хоч газети обмежилися короткими, майже однаковими повідомленнями про арешт такого собі «пана Р.», а про його психічний стан узагалі мовчали. Втім, оприлюднення фактів лише сприяло б винесенню вироку ще до суду та без усякого слідства. Молодий силач із вродженим розладом психіки – єдиний кандидат на роль того самого жахливого Різника з Городоцької в суспільній свідомості. Поліція навряд чи має інші версії.

Все це разом давало Климентію Кошовому карт-бланш: захист Луки Різника зробить його центральною постаттю Львова на кілька найближчих місяців. І Бася має рацію – незалежно від результату ця справа буде для його контори та для нього персонально потужною рекламою.

Ось так міркував Клим, приймаючи рішення. Але мусив зважити всі «за» й «проти», аби зрозуміти, у що готовий вплутатися. Може скластися так: бажання водночас допомогти бідним родичам свого помічника й заробити безкоштовну популярність потягне за собою зовсім непотрібні проблеми, стане причиною зайвого головного болю й, за великим рахунком, не варте витраченого часу, не кажучи вже про гроші, – а без витрат, і то серйозних, тут не обійтися.

Подробиці напевне знала лише одна людина – комісар кримінальної поліції Марек Віхура. Хоч він був давнім та, можна сказати, добрим Климовим знайомим, офіційної розмови про вбивцю з Городоцької уникатиме. З іншого боку, Кошовий сам не хотів такої розмови, поки не прийняте остаточне рішення братися за справу. Так виникла потреба зустрітися з Віхурою неформально.

Організувати все могла лише Магда Богданович.

Її покійний чоловік, пан Густав, був попередником Віхури. Державний службовець не залишив удові після себе нічого, крім скромного банківського рахунку та досить просторого, затишного, але казенного житла. Займати службове помешкання Магда не мала права, а поліцейський департамент не міг знайти шпаринку в законі, яка б дозволила пані Богданович користуватися квартирою далі. Тож вона перебралася до готелю «Жорж», і пенсії, нарахованої їй за чоловіка, вистачало на оплату апартаментів. Попервах вона думала – це тимчасово. Але потім, після кількох невдалих спроб влаштувати особисте життя й, відповідно, отримати стабільний дах, Магда лишилася в «Жоржі».

Обставини їхнього з Кошовим знайомства дали йому змогу дізнатися: живучи досить скромно, пані Богданович була одним із неофіційних центрів впливу на велику кількість процесів, котрі відбувалися у Львові. В будь-який момент і з будь-якого приводу Магда могла зайти в кабінет не лише комісара Віхури, а й до самого начальника департаменту Томаша Понятковського. Її приймали депутати сейму, перед нею завжди були відчинені двері ратуші, їй цілував руку особисто президент міста.

Її вплив пояснювався, як дізнався Клим, доволі просто: Магда тримала у своїх руках секрети всіх без винятку сильних та значущих містян. Відомості про них Густав Богданович, користуючись службовим інтересом, збирав багато років, залучаючи для цього агентів за додаткову платню. Так склалася таємна картотека, яка містила компромат на кожного і яку поліцейський залишив Магді у спадок. Де все це зберігалося, знала лише вона. Будучи розумною, нікому ні за які гроші продавати картотеку не збиралася, бо саме вона гарантувала вдові той статус і той вплив, який вона мала нині. Через те апартаменти в «Жоржі» вважалися її житлом та водночас – резиденцією, де відбувалися різного роду ділові та особисті зустрічі. Адже Магда проти своєї волі опинилася на перетині інтересів зовсім різних осіб та груп, чим вдало та вправно користувалася.

Кошовий на власній шкурі відчув, як воно – бути ворогом Магди Богданович. Якось вона спершу сама запросила, а фактично – змусила його допомогти своїм заможним приятелям розв’язати непросту, містичну задачку, в якій фігурував справжнісінький привид. Це призвело до несподіваних наслідків: Магда отримала проблеми звідти, звідки сподівалася дістати допомогу. Спересердя звинувативши в усьому надміру старанного Клима, вона оголосила йому війну, якщо він ще колись опиниться на її шляху та навіть у полі її зору. Проте трагедія Агнелі Радомської примирила їх так само раптово, як посварила, й відтоді стосунки стали рівними. Магда знову почала слати Климові вітальні листівки, і Кошовий не забував відписувати навзаєм. Кілька разів вони зустрічалися на світських прийняттях, і Бася, молодша від пані Богданович на десять років, невтомно нею захоплювалася. Жінки не були знайомі близько, та все ж Кошовий почав помічати: останнім часом у поведінці та манерах його нареченої дедалі частіше проскакувало щось, запозичене від Магди.

Вільно, мимоволі – не суть. Барбара Райська як акторка обирала собі різні типи, які хотіла наслідувати. Від типової хатньої господарки не переймала нічого, і Климові довелося з цим змиритися.

На довший час, більш як на півроку, Магда виїхала зі Львова, раптом перейнявшись ідеєю створити жіночу благодійну організацію. Навіть пояснювала мету: зараз, мовляв, Європа більше говорить про війну, й кожен, хто веде подібні розмови, зазвичай перемагає ворога язиком. Це, на стійке Магдине переконання, не сприяє нормальним суспільним відносинам, лиш посилює загальну напругу. Жінки, зазначала вона, мають надати приклад загального примирення, всіляко вітають подібні процеси. Задумавши об’єднати довкола себе людей здебільшого творчих, Магда мала намір влаштовувати різноманітні імпрези, демонструючи перевагу мирних вправ над воєнними. Проте, як стало зрозуміло, нічого з того не вийшло або виходило – але не так, як Магда собі бачила. Бо, повернувшись до Львова в середині осені, вона облишила цей намір, обмірковуючи інші, про що обмовилася товариству на прийнятті з нагоди уродин одного з міських депутатів, куди Кошовий із Басею також дістали запрошення.

Отже, Клим та Магда бачилися відносно недавно. Що дало йому підстави нагадати про себе докладним листом. У відповідь вона погодилася закликати комісара Віхуру на приватну розмову. Попросила телефонувати ближче до вечора і, коли настав час та Кошовий слухняно з’єднався з нею, після привітань почув у слухавці коротке:

– Приходьте на сьому.

Адвокат з’явився першим.

Магда зустріла, як завжди, бездоганно вбраною. Вільного крою сукня кольору кави з молоком заголювала шию, верхні частини повнявих округлих плечей, мала доволі сміливий, та все ж не надто ризикований викот. Сучасна мода не вимагала звужувати й підкреслювати талію, поділ сягав трохи вище кісточок, туфлі мали невеличкі підбори й виглядали домашніми. Звички курити Магда не полишила, в залі тримався стійкий аромат пахких дамських цигарок.

– Пригощайтесь, – жестом господині запросила вона, показавши на карафку з коньяком на журнальному столику. – Зараз принесуть кави, якщо ви ще п’єте її о цій порі.

– Про каву – то забобони, пані Магдо. Можу випити просто перед сном і спати міцно. А можу утримуватися цілий день, і все одно сон не йтиме. Нерви, знаєте.

– Та звісно, – кивнула вона. – Останнім часом навіть приймаю порошки.

– Ви б тим не зловживали. Бася, поки грала в театрі неголовні ролі, так само переймалася. Без моєї згоди пішла до професора на Кульпарків, той виписав різні пігулки та мікстури, якими заспокоює своїх пацієнтів. Бася захопилася, передала, як кажуть, куті меду і вийшла на сцену в загальмованому стані.

– Жах який, – Магда застромила тонку цигарку в довгий мундштук із слонової кістки, Клим тут же підніс сірника, вона закурила, затягнулася, випустила дим убік. – Чим скінчилося?

– На щастя, не трагічно, – Кошовий видобув із внутрішньої кишені маринарки сигару. – Пощастило, що саме в тій виставі мала найменшу роль з тих, що прописав драматург. Власне, тим і переймалася. Якось зіграла, але потім покаялася, викинула препарати на смітник. Знаєте, з того часу Басина кар’єра й пішла вгору.

– Рада за вас, – світськи кивнула Магда. – Отримала, до речі, ваш весільний адрес.

Климові чомусь не хотілося говорити з нею про майбутню церемонію. Не мав упереджень, просто намагався за межами свого помешкання взагалі уникати подібних розмов. Навіть тікав від них, бо Бася говорила на весільні теми постійно, без упину, і єдина можливість врятуватися від цього – вчасно перевести мову на її перспективи як акторки кіно. Водоспад емоцій схожий. Та полегшення було від того, що Кошового акторська кар’єра панни Райської напряму не стосувалася.

Можливо, Магда спитала б іще щось таке, та в двері постукали, і, не чекаючи спеціального дозволу, зайшов комісар Марек Віхура.

Поліцейського важко було сплутати з кимось іншим через високий зріст, який робив його подобою дбайливо обтесаної кам’яної брили, та червоний колір обличчя. Так зазвичай виглядають пропалені пияки, і на незнайомих комісар справляв при першій зустрічі саме таке враження. Проте Віхура вже скоро як десять років не пив нічого міцнішого за світле пиво. Дозволяв собі його вкрай рідко, як і келих-другий шампанського на різних офіційних урочистостях. Гроза львівських убивць, грабіжників, ґвалтівників та крадіїв мав проблеми з судинами, через що кров постійно приливала до лиця. Навпаки, дбайлива пані Віхурова починала перейматися, коли чоловікове лице з густо-багряного ставало рожевим – це ознака поганого чуття. Коли інші бліднули, кремезний комісар робився рожевим.

Крім алкоголю, сімейний лікар заборонив Віхурі майже все, від чого більшість чоловіків його віку та статури отримують щоденне задоволення. Віднедавна, як випадково почув Кошовий, комісарові наполегливо рекомендували відмовитися від смажених ковбасок – однієї з небагатьох втіх, котрі той ще міг собі дозволити. Через те навіть рідкісне пиво стало не в радість, бо саме по собі, без запашних ковбасок, зовсім не смакувало. Дивно, та попри численні обмеження Віхура не схуд. Навпаки, здається, набирав чим далі, тим більше. Хоч пояснював: то, панове, вікове.

Поки комісар, крекчучи, знімав пальто, Клим розкурив сигару і пригостився коньяком. Уже хотів привітати давнього знайомого з добрим здоров’ям, та саме в той момент, ніби випереджаючи його, Віхура трубно чхнув, встигнувши закритися хусткою, буркнувши після того:

– Мороз не так давно. Раніше відлига, вогко.

Саме принесли каву, і Магда на правах господині налила комісарові спершу.

– Прошу зігрітися, пане Мареку.

– Та дякую, – відповів той. – Мені кава шкодить.

– Давно? – поцікавився Кошовий.

Замість відповіді Віхура мовчки й щедро додав молока, розмішав ложечкою, поки колір напою не став подібним до Магдиної сукні, кинув одну грудочку цукру, зазначивши:

– Багато солодкого мені так само не можна.

– Налагодиться, – бовкнув Клим, не знаючи, як саме слід на таке реагувати.

– Дай Бог, – знову зітхнув комісар, примостився в крісло, сьорбнув, від чого став виглядати зовсім по-домашньому. – Слухаю вас, пані та панове.

Ковтнувши коньяку й затягнувшись сигарою, Клим зиркнув на Магду. Перехопивши його погляд, вона скривила кутик рота в посмішці.

– Так собі розумію, мушу розпочати нашу неформальну зустріч. Точніше, вашу, панове. Якщо, звісно, потрібна передмова.

– Навряд, – кинув комісар. – Чомусь я все зрозумів, коли ви, пані Магдо, попросили мене про таку зустріч на вашій, тобто нейтральній, території. Пана Кошового цікавить Різник із Городоцької.

– Лука Різник, – уточнив Клим. – Отакі збіги трапляються.

– Русин, – зазначив Віхура. – Але перепрошую, пане адвокате, ви дотепер не виявляли особливого бажання захищати своїх.

– Мені байдуже його походження, – мовив Кошовий. – Всяка людина має право на захист. Якщо не винен, то й не має відповідати за чужі гріхи.

– Ось! – Віхура багатозначно підніс пальця до стелі. – Бачите, пані Магдо? Різника затримали позавчора ввечері. До речі, раніше ви цікавилися перебігом цієї історії?

– Ні, – чесно зізнався Клим. – Чув, але не надто переймався.

– Не переймалися жахливими вбивствами? – брови Магди злетіли догори.

Кошовий миттю виправився:

– Тобто чув, звісно, про той кошмар на Городоцькій. Співчував дівчатам, адже, попри спосіб життя, вони не заслуговували на таку смерть. Але мій інтерес не сягав далі цікавості пересічного обивателя. Був щиро втішений, дізнавшись про успіхи поліції. Зловили-таки.

– Отак! – Віхура знову тицьнув пальцем, цього разу – в бік Клима. – Пані Магдо, тепер послухайте, як усе це виглядає. Пан Кошовий не надто зважає на сенсаційні повідомлення про Різника з Городоцької. Жодним чином не реагує на затримання особи, яку поліція підозрює. Наголошую – лише підозрює! До того ж, пане адвокате, ви навряд чи знаєте, як виглядає цей нещасний Лука. Не маєте зеленого поняття про обставини справи. Та вже за дві доби по тому, як того Різника закрили подалі від гріха в одиночну камеру, ви вже стаєте до бою. Готові його захищати.

Смикнулося віко.

– Ще ні, пане Віхуро.

– Тобто?

– Ще не готовий. Хоча намір маю. І саме тому попросив пані Магду звести нас. Бо не хочу кидатися у воду, не знаючи броду. Не прагну мчати в атаку з відкритим забралом, коли замість реального ворога – вітряки. Зрозуміло?

– Пане Кошовий, говоріть якось простіше, – мовив Віхура. – Без оцих ваших порівнянь, не завжди зрозумілих пересічній людині.

– Чого ж, – втрутилася Магда. – Мені, наприклад, усе ясно. Пан Кошовий не розтлумачив раніше, але тепер мені все ясно. Він спершу воліє дізнатися, наскільки провина згаданого тут чоловіка доведена. Бо якщо адвокат від самого початку не має шансів, він так і скаже його рідним. Я права?

Їхні погляди зустрілися. Клим ковтком допив свій коньяк.

– Праві, пані Магдо.

– В такому разі, пане Кошовий, не сушіть собі голову. Провину цього нещасного довести досить просто.

– Вже вдруге чую «нещасний» про того, кого підозрюють у жорстоких убивствах, – зазначила Магда. – Чого я не знаю, панове?

– Чоловік має психічний розлад, – пояснив Віхура. – Про це заборонено повідомляти широко. Принаймні, поки триває слідство.

– Хлопець, – зауважив Клим.

– Тобто? – глянула на нього Магда.

– Лука Різник у свої двадцять років справді серйозно затриманий у розвитку. Зупинився десь на рівні шістнадцятирічного. Коли це з ним сталося, як і чому, мати не може згадати. Його рідний батько втратив роботу, почав сильно пити. Тоді ще не був одружений. Потім ніби взяв себе в руки, оговтався, та й до діла себе знову прилаштував. Ось у цей час і зустрів жінку, яка народила Луку. Вона твердить: поки чоловік пиячив, трохи посунувся розумом. Але в нього то набута вада. Хлопець же від тата її успадкував.

– Усе це вона вам розповіла? – поцікавився Віхура.

– Уляна, його мати, стрибає з п’ятого на десяте. Аби сама сповідалася, я б не дуже й повірив. Є така категорія людей, котрі прагнуть викликати до себе якомога більше жалю. Але словам свого помічника Остапа я вірю. Лука – його родич, горе давно відоме.

Підвівшись, Кошовий знову хлюпнув собі коньяку в келих, та назад не сів, пройшовся кімнатою. Зараз говорив для двох слухачів і глядачів так, ніби Віхура з Магдою одночасно були суддями, присяжними й публікою в судовій залі. Це виглядало адвокатською промовою. Або, принаймні, її репетицією.

– Різники родом із Стрия, – повів далі вже впевненіше. – Спершу Лука ріс звичайним собі хлопчиком. Але згодом відхилення почали проявлятися. Рідний батько, зрозумівши це, не витримав удару. Знову покотився схилом, життя завершив під копитами – п’яний у сутінках пхався з корчми, навперейми їхав селянин фірою, не зміг зупинити коня вчасно. Та все ж покійний був яким-не-яким, але годувальником. Якийсь час Уляна крутилася сама, ледь зводячи кінці з кінцями. Такому синові ще й потрібен особливий нагляд. Уляні радять перебратися з Лукою ближче до Львова. До того ж серед родичів знайшлися добрі люди, котрі допомогли влаштувати хлопцеві прийом у професора Ліщинського на Кульпаркові. Той взявся лікувати Луку, й це якось вдалося. Певний час хлопчина жив нормальним життям, хіба виглядав трошки дивним. Та згодом стався, як кажуть медики, рецидив.

– Шкода, – Магда сказала це щиро. – До речі, я саме шукаю можливості створити благодійну спільноту для допомоги таким хворим. Усіх навряд чи вдасться підтримати, та якщо навіть кілька десятків отримає турботу, вже вважатиму це перемогою.

Віхура знову чхнув, привертаючи до себе увагу товариства.

– Хочу зазначити, пані Магдо, – мені так само жаль хлопця та його матір. Родині не пощастило, і то не їхня провина. Проте, – комісар прокашлявся, – це зовсім не означає, що Лука Різник не може бути отим убивцею з Городоцької, який розпанахав горло чотирьом дівчатам за два тижні.

– Справді, – легко погодився Кошовий. – Жодних гарантій, що це не він. Але, пане комісаре, хлопець має всі шанси стати тим самим зручним кандидатом, довкола яких не ламатимуться списи. Молодий, високий, сильний, несповна розуму, не здатен себе контролювати. Скажіть, Різника визнають осудним?

– Навряд, – після короткої паузи відповів Віхура.

– Хто жертви, пане комісаре? – Клим повернувся до Магди. – Пані Магдо, суспільна думка ніколи не була на боці жінок легкої поведінки. Львів у цьому питанні не виняток. Хіба нема негласної домовленості між пристойними громадянами, якими себе вважає більшість, що у своїх нещастях повії винні самі?

– До чого ви ведете, пане Кошовий? Тепер не розумію.

– Зате в мене все зійшлося! Мусив побачити реакцію пана Віхури на свої слова. Готовий битися об заклад: доказів провини Луки Різника нема.

– А якщо є? – вигукнув комісар.

– Так вони і в мене є! – розводячи руками, Кошовий гойднув і перехилив келих, коньяк при цьому хлюпнув через край, та Клим, захопившись, не зважав: – Один я щойно навів: жертви того вбивці не варті, аби за них лягли кістьми. Другий ви самі не заперечили – той, кого підозрюють, слабує розумом і не осудний. Тобто так само якоюсь мірою жертва обставин, не ладен відповідати за свої вчинки. Яке їхало, кажуть, таке і здибало. Одні парії загинули від руки іншого парії. А його ще й не скарають, зачинять до кінця життя в психіатричній лікарні, ще й будуть досліджувати поведінку. Писати наукові праці, виступати з лекціями, згадуючи Луку Різника всує, прикладом некерованого лиходія, моторошного маніяка. Нікого не шкода, справедливість є, всі задоволені. – Клим перевів подих, ковтнув коньяку. – Окрім, звісно, бідної Уляни, матері хлопця.

– Тиснете на жалість, – буркнув Віхура.

– А мені вже шкода, – додала Магда.

– Не те й не інше, – мовив Кошовий. – Пане комісаре, ви все для себе вирішили, я так бачу. І таке рішення місто сприйме оплесками. Вас прославлять на сторінках усіх газет, і напевне слава дійде до Відня. Вас відзначать за гарну службу, бо ви докладете рук до засудження небезпечного вбивці-психопата.

– Розвиток подій цілком імовірний, – погодилася Магда. – Порадіємо за вас, пане Віхуро.

– Він знущається, – сказав комісар і, чхнувши, додав: – Бачте, правда.

– Вас потрібно підстрахувати.

– Про що ви, пане Кошовий?

– Дуже просто. Ви затримали того, кого вважаєте Різником із Городоцької. Хай це навіть так. Проте після шуму й гучних вітань кримінальна поліція не може випустити Луку Різника. Або знайдете докази, яких у вас нема…

– Є, – відповідь звучала непевно.

– Нема в потрібній кількості, я вже це відчуваю, – тепер настала Климова черга кривити кутик рота в посмішці. – Якщо адвокат, у даному разі я, візьметься за справу впритул, є два варіанти розвитку подій. Перший – моя поразка. Другий – моя перемога. Та в жодному разі репутація кримінальної поліції та ваша особисто репутація, пане Віхуро, не постраждає. Довівши, що Лука ні при чому, а лише жертва обставин, я дам вам козирі, котрі дозволять звільнити не просто невинну людину – нещасного хлопця, якого могли покарати за чуже, та ви вчасно все зупинили. Якщо стається навпаки і провина Луки, на жаль, буде доведена, ви так само виграєте, бо хлопця шкода, та закон є закон. Ось так!

Завершивши спіч, Клим перевів подих і махом допив рештки коньяку.

Тепер перезирнулися Віхура й Магда.

– Переконливо, – сказав комісар. – Але для чого вся ця розмова?

– Я вирішив узятися за справу, – пояснив Кошовий. – Та я не шукаю супротивників у вашій особі, пане Віхуро. Навпаки, я хочу, аби ми уклали негласну угоду. Я роблю те, що вважаю за потрібне. Поліція надає все, що мені треба, навіть відомості, котрі зазвичай не підлягають розголосу й не мають ставати надбанням адвоката. Результатом у будь-якому разі скористаєтеся ви. Маю на увазі, департамент поліції Львова. Як саме, пояснив раніше.

Замовкнувши, Кошовий схрестив руки на грудях.

Знав, якою буде відповідь.

Він щойно розчистив собі шлях від можливих та неможливих перешкод, ладних виникнути в цій справі.

На його пам’яті ще жоден адвокат, принаймні – у Львові, не заручався отак підтримкою поліцейського комісара.