Читать книгу Пригоди Клима Кошового. Продовження - Андрей Кокотюха - Страница 19

Він прийшов додому не раніше, щойно залагодив усі потрібні справи з усіма потрібними для цього особами.

Розмова «Під вошею» забрала найдовше часу. Кошовий дозволив собі лише гальбу пива та порцію ковбасок із кислою капустою й не піддався наполегливим умовлянням Тими. Трохи переймався, що Бася знову надме губи через пізнє, по опівночі, повернення. Але вона спала міцно, і Климові навіть удалося не розбуркати її, коли мостився поруч. Теж вперше за останні дні заснув швидко. Вранці ж Бася була надто заклопотаною, аби звертати спеціальну увагу на його стан. Іншим разом неодмінно запитала б, що так переймає коханого. Подібні деталі професійна акторка помічала й фіксувала швидко. Проте нині була думками далеко.

Кравчиня ось-ось мала принести весільну сукню для остаточної примірки, яких наречена пережила вже дві. Для Басі весільне вбрання мало дуже важливе значення, і Кошовий не збирався шукати цьому логічне пояснення. А вона принципово не обговорювала її з нареченим: має побачити все не раніше, ніж треба. Все одно щось не складалося, як хотілося, бо всякий раз після візиту майстрині Бася виглядала роздратованою, і, знаючи, коли вона прийде вдруге, Клим передбачив це, принісши нареченій квіти вкупі з ювелірною дрібничкою в гарній коробочці. Попустило, але зовсім трошки.

Тож Бася навіть зраділа, коли Кошовий сказав – треба йти раніше. Поцілувала його на прощання, але цілунок вийшов не таким, як зазвичай: швидко чмокнула в поголену щоку, він відповів – вийшло мазнути губами лише носика. Вирушаючи, вирішив, незалежно від того, як сьогодні вийде з кравчинею, принести Басі квіти й пляшку доброго вина – вона любила солоденьке.

Так замаскує справжній привід для святкування: в успіх нинішнього задуму вірив. Усі фігури розставлені на шахівниці, і нехай деякі з них буркотливі – погодилися, бо нема на те ради. Інакшого способу зловити Різника й зупинити вбивства після розмови з Климом не бачив ніхто з учасників нинішнього дійства.

До себе на Шевську не пішов – подався відразу в бік Зеленої. Рухався пішки вздовж трамвайної колії, та, не доходячи костелу Святої Урсули, завернув, зробив невеличкий гак і пірнув у найближчу браму. Вийшовши з протилежного боку, зупинився, обмацав вулицю пильним поглядом, не побачив, кого шукав, уже почав трошки панікувати. Але в цей самий момент з-за спини, ніби з-під землі, виринув худорлявий пан, чиє вбрання видавало в ньому батяра. Навіть Клим не відразу впізнав у ньому Карла Лінду – дуже важливу персону в львівській кримінальній поліції. Цей чоловік, подібний видовженим гострим лицем із жорсткими вусиками до щура, керував усією поліцейською агентурою. І сьогодні долучився до полювання на Різника особисто.

– Не мене виглядаєте? – поцікавився Лінда. – Моя людина засікла вас, щойно ви вийшли на Зелену. Могли б йти інакшим шляхом.

– Для чого?

– Для логіки, пане Кошовий. Тож ваша логіка така, хіба ні?

– Моя логіка?

– Той маніяк стежить за вами, – терпляче пояснив Карл. – Хіба не ви це постійно твердите?

– Стежить. Я переконаний у цьому.

– І він, якщо хід ваших думок правильний, не має побачити вас тут у радіусі… – не знайшовши, як краще закінчити мудру фразу, Лінда зробив рукою неправильне півколо. – Тобто отак. У полі свого зору.

– Я ніби обережно йшов, озираючись, – буркнув Клим.

– Хто мені вчора товк про те, що Різник може знати, де ви живете, навіть напевне знає, тому не виключено: чигатиме на вас біля будинку! Ви перевіряли, бачили за собою «хвоста»?

Розгубленість змінило легке роздратування.

– Пане Ліндо, ви надто буквально сприйняли мої слова й підозри.

– Бо я, пане Кошовий, на відміну від вас, скоро два десятки років займаюся агентами, агентурною роботою, і до неї входить вуличне стеження. І оце ваше «буквально» ліпше розуміти як «серйозно». Заспокойтеся, ніхто до вас від вашої Личаківської ззаду не причепився.

– Звідки ви це знаєте?

Лінда крекнув.

– Ви мене ображаєте низькою оцінкою наших здібностей. Це пан Віхура не виріть вам, мабуть, досі. Я ж повірив відразу. Тому поставив людей біля вашого будинку ще вдосвіта. Вас сюди грамотно провели, пане Кошовий. І коли ви не помітили моїх агентів, навряд чи за інших обставин вирізнили Різника.

– Його б я впізнав.

– Та де, пане Кошовий! Ви йшли, не дивлячись по сторонах. Самі накрутили всіх довкола, а поводитеся найбезпечніше. Ганьба.

Навіть якщо Лінда зараз гарикався з ним, Клим зрозумів: поліцейський має рацію.

– Зараз біля мого будинку ваші люди є?

– Для чого? Всі, хто треба, тут. І можу запевнити: того, на кого ми чекаємо, на вулиці не помітили. Він нас тим більше не змалює.

– Козеня?

– На місці ваше козеня. Це ж треба так назвати…

Кошовий ще раз оглянув вулицю.

– Він обережний, пане Ліндо. Гранично обережний. Чуйка звіряча. Та й людиною в повній мірі я б його не назвав. Боюся, небезпеку для себе винюхає з повітря й не прийде до козеняти.

– Не винюхає, – запевнив Лінда. – Ви вчора розкрили всі карти відразу, пане Кошовий. Між нами кажучи, добре зробили. Останній доказ, ота телеграма, переламав думку пана комісара. Тому зірветься тут, знайдемо інше козеня. Не клюне – арештуємо, не заганяючи в пастку, не на гарячому. Маємо для того всі підстави, то пана Віхури слова.

– Ви мене втішили, пане Ліндо. Скільки часу маємо?

– За вашим планом – більше години.

Клим кивнув, про всяк випадок звірився з годинником і залишив Карла – далі шлях вів у глухий двір потрібного йому будинку. Сонячні промені навіть у ясну літню погоду погано освітлювали цей затиснутий з чотирьох боків мурованими стінами простір. Зараз тут стояли сутінки, і посередині нетерпляче тупцяв Шацький – дантист був першим, кого побачив Кошовий, ковзнувши в безбарвний дворик.

– У нас усе готово! – мовив він, намагаючись говорити пошепки й голосно водночас.

– Бачу, – Клим кивнув на приставлену до стіни драбину.

– Слухайте, а якби його вікна виходили не сюди? – буркнув замість привітання комісар Віхура, відділяючись від стіни. – От що б ви придумали, аби так було?

– Дякую, що ви з нами, пане комісаре, – як міг ввічливо відповів Кошовий. – Хоч не мусили, мені б вистачило Шацького. Нас страхує з десяток кращих сищиків.

Віхура витягнув з кишені пальта чистий носовичок, висякався, намагаючись видавати по можливості менше гучних звуків.

– Отак я й дозволю вам, пане Кошовий, самодіяльність на своїй території. Ви вчора так детально все розжували, що пустити справу самопливом тепер не маю права. Ось станеться щось із вами, хто відповідатиме?

– За мене? За те, що сталося?

– За втечу Різника! – комісар знову висякався, притиснув хустку до рота щільніше, аби приглушити чхання. – Бог знає, яке колінце він відколе. І все, панове, діємо – то діємо. Вперед, хоч мені саме ця частина плану не дуже до вподоби.

Кошовий лиш ступив до драбини, а Шацький уже сопів, акуратно приставляючи її до стіни, аби втрапити під потрібне вікно.

Клим, перевіривши, чи міцно стоїть, поліз першим.

Діставшись другого поверху, обережно штурхнув вікно.

Узимку воно зачинялося зсередини щільно. Тим більше, господар помешкання вийшов із дому у справах, тож перевірив, аби засуви стояли й тримали міцно.

Але від поштовху Кошового стулки без опору піддалися, прочинилися й відкрили безперешкодний шлях усередину.

На Климове прохання Єжи Тима знайшов вломника, котрий акуратно, не пошкодивши замка, відімкне вхідні двері, зайде всередину та прочинить вікно.

Так, можна було не морочитися й зайти сюди, як усі люди, через двері. Їх відчинив би той самий фахівець. Але так уся компанія мусила зайти до будинку з парадного входу, котрий виходив на вулицю. Кошовий вирішив дмухати на воду: Різник міг чатувати десь поруч, дивлячись, хто заходить. Він знає, як виглядає комісар Віхура, і тим більше впізнає Шацького, не кажучи вже про Клима. Тож лишався єдиний вихід: пробратися сюди в дещо дивний, зате цілковито непомітний спосіб – з двору через завбачливо відчинене вікно.

Шацький переліз через підвіконня сам. Віхура, який дерся останнім, тихо бурчав щось під ніс і не відмовився від простягнутої Кошовим руки. Ставши нарешті на рівні, він з докором зиркнув на Клима, похитав головою.

– Я, комісар поліції, дозволяю якомусь злодюжці проникати в чужі апартаменти, відчиняючи їх відмичкою. А сам залажу сюди через вікно, драбиною, не маючи на те законних підстав. Ви – правник, пане Кошовий. Знаєте, як це називається?

– Тому ви з нами, пане Віхуро, – парирував Клим. – Усі дії за участю комісара поліції автоматично законні.

– Демагогія, – відмахнувся той.

Усі троє стояли посеред кімнати в помешканні, яке займав журналіст Януш Навроцький.

Він повернувся за сорок хвилин.

Відчинив двері легко, стороннє втручання не пошкодило замок. Хтозна, про що думав, які мав плани, чим вирішив зайняти себе – незвані гості перекреслили всі плани. Побачивши в залі трійцю, Навроцький спершу неабияк налякався, скрикнув та позадкував, намірившись тікати. Наступної миті впізнав спершу Віхуру, потім – Кошового. На Шацького зиркнув підозріло: раніше не перетиналися.

– Що це означає, пане комісаре? – вигукнув Навроцький, опанувавши себе й навмисне ігноруючи Клима. – За яким правом? Як ви зайшли?

– Через вікно, – кинув Кошовий.

– Вас не питають! – огризнувся репортер.

– Так він же правду сказав, – виступив наперед Віхура. – Ви зараз, напевне, хочете настрашити мене гострою, у вашому стилі, публікацією. Не поспішайте. Маєте можливість написати ще цікавішу статтю й продати дорожче, ніж сенсації про Різника з Городоцької. Саме для того ми тут.

– Для чого?

– Дати вам цінну сенсацію. Ну, і для вашої безпеки.

– Безпеки? Що мені загрожує?

– Не що, – знову втрутився Клим. – Хто. Різник.

Навроцький кинув на нього черговий лютий погляд.

– Чому мені тут повинен загрожувати Різник?

– Бо він прийде сюди, – спокійно пояснив Кошовий. – Наскільки я встиг його пізнати, він пунктуальний. Навіть я б сказав – хворобливо, маніакально пунктуальний. Тож буде тут опівдні. Секунда в секунду. Тим більше, його попередили, аби не запізнювався.

Навроцький виглядав, як людина, котра не вірить у те, що відбувається довкола, хоч бачить усе на власні очі й чує на власні вуха.

– Різник… прийде сюди? Як… Чому… Звідки ви знаєте?

– Бо ви самі його запросили, пане Навроцький.

Остаточно переставши розуміти будь-що, репортер закрутив головою, враз перетворившись на розгублену дитину, з якою навмисне й зло жартують цинічні дорослі.

– Кого я запросив? Коли? Куди?

Глянувши на Віхуру й отримавши мовчазну, підкріплену кивком голови згоду, Клим остаточно вийшов на передній план, узявши на себе керівну роль та лишивши іншим місця глядачів у залі.

– Вчора ввечері той, кого ви охрестили Різником із Городоцької, отримав телеграму, підписану вами. Оперувати телеграмами – його, як я переконався на собі, улюблений спосіб спілкування. Тож убивця шістьох людей не здивувався, прочитавши: ви все про нього знаєте й просите прийти для пояснень завтра рівно опівдні за вказаною адресою. Також було попередження: запізнення означатиме, що він не хоче залагоджувати стосунки. Тому ви лишаєте за собою право йти в поліцію, особисто до комісара Віхури. Текст написав я, відправив – мій друг Йозеф Шацький.

Дантист мовчки підняв крислатого капелюха, рекомендуючись.

– Складений він був не як погроза викриттям. Читаючи телеграму, сторонній не побачить там нічого, крім спроби двох добродіїв з’ясувати ділові стосунки. Один партнер приховав від іншого дещо, це спливло, назріває скандал. Але Різник чудово розумів, про що йдеться. І повірив – писали ви. Бо я імітував ваш стиль, пане Навроцький. Ретельно прочитав кілька ваших публікацій. Тон телеграми вийшов відповідним. До того ж, – Клим глянув на Віхуру й Шацького, ніби закликаючи підтримати, – Різник чудово знає, що ви собою являєте. Це ж ви його породили, пане Навроцький. Ваші публікації зробили його не просто хворим убивцею, а демонічним безжальним Різником. Не пропускаючи жодного вашого репортажу, він має всі підстави вважати вас особою поінформованою. Не сумнівається – вам таки вдалося винюхати його слід. Тепер ви хочете його шантажувати, бо напевне знаєте: має, чим платити і що втрачати. А він, своєю чергою, хоче вас убити. Тому прийде неодмінно. Якщо переконається: довкола нема засідки, це не пастка. Ось чому ми обрали екстравагантний спосіб проникнення до вашої оселі. Щоб не дивувати вас появою через вікно й не тривожити раніше, ніж треба, вас зранку викликали до поліцейського відділку. Там поморочили трошки, перепросили за прикре непорозуміння й відпустили з Богом.

Поки Кошовий говорив, обличчя Навроцького встигло відбити купу емоцій – від гніву до розпачу.

– Ви ж ризикуєте моїм життям! – вигукнув він. – Хто дав вам таке право, пане Кошовий?

– Кажете – право? – Клим спохмурнів. – Давайте повернемося до нашої недавньої розмови. Вона ж була отут, забули?

– Нічого я не забув!

– А не схоже! Мені дає право робити з вас приманку, козеня на повідку, по яке повинен прийти голодний тигр, те саме, що й вам – торгувати сенсаціями! Так, пане Навроцький! Ви збираєте падло, длубаєтесь там, куди люди не завжди підпустять близьких і рідних. Ви багатієте, поширюючи горе й страждання, ви живитесь кров’ю, ви наділяєте чеснотами пороки, живитесь розпустою.

– Не ліпіть із себе Ісуса, пане Кошовий!

– Я грішний, бо без гріха лише немовлята. Але, на відміну від вас і подібних до вас, я власну гріховну сутність розумію. Тому намагаюся стримувати, заганяти всередину, не робити нічого лихого й такого, що викличе осуд, без нагальної на те потреби. У критичних ситуаціях, пане Навроцький, допомагає лише гріховне, інакше не вибратися. Ви, навпаки, робите з гріха культ. Ось що дає мені право виманити ваше дітище, Різника, за вашою ж допомогою, але без вашої участі й згоди.

– Він не моє дітище!

– Ви його породили! – гримнув Клим, уже не стримуючи себе. – Так, не ви перший! Проте ви зробили з особи, про яку ніхто не знав, сенсаційного, моторошного Різника. Кортіло створити власного Джека-Патрача, зізнайтеся? Ви ж ладні нажитися навіть на хворому парубкові, якщо з його історії можна видоїти ще хоч трошки!

– Досить, панове!

Усі, включно з Шацьким, повернулися до Віхури. Той вів далі, ніби не промовляв, а відрубував:

– Ви тут не особисті стосунки з’ясовуєте, пане Кошовий. Коли так, коли ми вже всі тут – будемо робити те, для чого прийшли. Пане Навроцький, я можу поділяти думку пана адвоката або не поділяти. Але набагато важливіше для всіх – зупинити вбивцю. Тому вас ніхто не ставив до відома, аби ви не панікували.

– Слухайте, він же міг прийти сюди до мене вночі!

– Не міг. Пан Кошовий, на моє переконання, досить добре зрозумів його натуру. Різник повинен убити вас там і тоді, де ви призначили йому зустріч для шантажу й погроз викриттям. Бачте, так і сталося.

– Поки нічого не сталося!

– Дуже перепрошую, але – таки сталося, – подав голос Шацький. – Він не прийшов уночі. Вважаю, ця подія варта окремої уваги з вашого боку.

– Чому це ви так вважаєте?

– Бо пан Кошовий довів: розрахунки вірні. Довіртеся йому так, як віримо йому ми з паном комісаром.

Клим бачив: Віхурі дуже кортіло додати щось ущипливе, та він в останній момент утримався й передумав, натомість підступив ближче до Навроцького:

– З вами нічого не станеться. Квартал повен поліції. Нас троє. Побачите небезпеку раніше, ніж ми почуємо, – кричіть.

– Що кричати? Як кричати?

– Голосно. Що завгодно.

У двері постукали.

Навроцький здригнувся.

Віхура поліз по револьвер.

Кошовий і Шацький дружно глянули на годинник.

Бом-м-м!

Полудень. Час пролетів стрімко.

Стук повторився. Неголосний, але впевнений та наполегливий.

Комісар, уже з револьвером напереваги, кивнув на прочинені двері невеличкої спальні. Рушив туди першим, за ним поквапився Шацький, останній – Клим. Зайшовши, став до дверей найближче. Хотів причинити, та Віхура гойднув головою – не треба. Він уже тримався так, аби з кімнати крізь пройму лишитися непоміченим.

Завмерли.

Грюкнули двері, почулися голоси.

– Сподіваюсь, я вчасно?

Різник.

Кошовий зиркнув на Шацького й пересвідчився: той теж упізнав, кому належить цей голос.

Здригнувся.

Климові теж пробігли мурашки під одягом. Не з переляку – від збудження. Він виграв, він нарешті переграв убивцю.

– З вами можна звіряти годинник, – це голос Навроцького, і Кошовий почув: тремтить.

– Що з вами?

– Зі мною? Нічого.

– Пане Навроцький, ви запросили мене. У вас є щодо мене якісь ідеї. Ми ж не знайомі особисто, хоч я вас читаю.

– Особисто – ні.

– Чому прислали телеграму саме мені, незнайомій людині? І ви не схожі на впевнену в собі людину. Дрижить голос. Вас самого тіпає. Що таке, пане Навроцький?

Клим напружився.

Віхура міцніше стиснув руків’я револьвера.

– Нічого… Тобто… нічого особливого… Послухайте, я…

– Хтось тут є крім вас?

Шацький знову здригнувся, позадкував до вікна.

– Хто має бути? Ми вдвох. Ви і я. Нам ніхто не повинен заважати.

– Заважати – що, пане Навроцький? Ви не можете склеїти двох слів? Вам заціпило? Ви налякані? Маєте рацію: боятися треба. Але запізно.

Кошовий ступив крок до прочинених дверей. З протилежного боку насувався озброєний комісар.

– Слухайте, як вас… Вилетіло з голови… Пане, добродію…

У Навроцького остаточно здали нерви. Різник натомість говорив спокійно й чим далі, тим впевненіше. Виглядало, ніби він живився страхом Януша, він додавав сили.

– Мусили боятися раніше, пане Навроцький. Коли слали мені ту вашу зухвалу телеграму. Мене зовсім не цікавить, що у вас є проти мене, про що збиралися зі мною домовитись. Я – саме той, за кого ви мене маєте і ким уявили. Автора сенсацій про Різника з Городоцької позбавив життя Різник з Городоцької – ось що прочитають у вечірніх газетах ще сьогодні.

– А-А-А-А-А!

Крик, потім – удар.

Усе.

Кошовий випередив Віхуру на півкроку. Вилетів зі спальні першим, побачив спершу бритву, потім – руку, яка її тримала, тоді – того, хто цілився в горло Навроцькому, котрий лежав на підлозі, притиснутий коліном.

– Стій!

Різник повернувся на вигук.

Упізнав Клима.

Лице розпливлося в посмішці.

Кошовий більше не стримував себе – навідліг зацідив кулаком просто в посмішку.

Сам не чекав від себе удару такої сили: відкинув нападника, розквасивши лице до крові. Той не зойкнув – зареготав, і Клим навалився всім тілом, замахувався коротко, бив різко, раз, ще раз, іще, з наміром розтовкти писок на суцільне місиво. Скинув із себе Шацького, котрий намагався відтягнути, припинити екзекуцію. Замахнувся черговий раз.

Різкий біль у руці.

Віхура.

Стиснувши й викрутивши Климову правицю, він стягнув його з ворога, котрий далі реготав, ніби нічого не сталося. Тримав Кошового лівою. Права наставила на лежачого револьверне дуло:

– Досить. Вас заарештовано, пане Альберт Мазур.