Читать книгу Вогняна зима - Андрій Кокотюха - Страница 10

Чуйка спрацювала – цього разу їм не казатимуть просто стояти.

Хоча команду на автобусі привезли в Маріїнський парк ще до дев’ятої ранку і потім, як здалося багатьом, забули, Сірий відчув: усе буде не так, як у попередні рази. Тепер усе набагато серйозніше й, очевидно, надовго. Їхній старший, Денис Буряк, сказав узяти рюкзаки з усім необхідним – рушник, зубну пасту, запасні шкарпетки, чисті труси. Усе інше дадуть, з голоду не вмиратимуть. Але є варіант, що доведеться стати табором на невизначений час.

Майдану треба протиставити Антимайдан.

Офіційно, перед строєм, про це не оголошували. Керівники, ким би вони не були, навіть не завдали собі клопоту розтлумачити пацанам, для чого конкретно їх сюди привезли. Сірий сам, корячись звичці тримати вуха напоготові, а ніс – по вітру, покрутився між людьми й почув оте «антимайдан», нічого не маючи проти. Як і не особливо заперечував, коли таких, як він, запросто, ніби так треба, називали тітушками.

Велике діло.

Хай собі будуть тітушки.

З Антимайданом складніше. Принаймні так Сірий вирішив сам для себе.

Звісно, подумав він, ті лохи мають право стояти в центрі Києва й перекривати рух, називаючи себе Майданом. Дізнавшись про початок чергової акції, Сірий навіть зрадів: знову мобілізують, ще й заплатять, причому платитимуть щодня, годуватимуть та навіть поїтимуть. Не лише мінералкою та соком, навпаки, хрін від них соку допросишся. Чим довше бардак у місті, тим довше їх, тітушок, опікатимуть. У тому числі – даватимуть бабло. Навіть якщо по три сотні, шкільних знань із математики йому та більшості пацанів вистачало, аби додати та помножити. Коли годуватимуть, нехай раз на день, заради того, аби скласти в кишені тисячу, а то й дві, можна померзнути. Без перерв та вихідних.

Але, курячи біля автобуса, слухаючи анекдоти й щоразу дружно регочучи, бо з анекдотів треба сміятися, Сірий раптом побачив і негативний бік справи. Він зводився до слова «стояти», якого Олег Сіренко терпіти не міг. Бо якщо на Майдані вони всі стоять і готові, як він чув на власні вуха, стояти до якоїсь перемоги, це напевне означає – Антимайдан, на противагу тим, проти кого їх виставляють, так само повинен стовбичити. Перспектива тинятися парковим периметром, слухаючи військові пісні та шансон, не дуже вабила.

Сірий уважав себе людиною дії. Заради справи готовий був почекати, потерпіти, покурити під мляву безпредметну розмову кілька годин. Але за умови, що старші нарешті порадяться, вирішать усе, що треба, і дадуть команду. Змести лобовою атакою тих, із Майдану, навряд чи вийде. Та менти, напевне, підтягнуться, утрутяться в самий розпал подій, як це було раніше, нагребуть повні камери найактивніших, тих, хто дуже борзий. Решта розсмокчеться сама, зализувати рани. Якщо колись повернуться знову, нехай. Їм же гірше. Сірому з пацанами – заробіток та заразом почухати кулаки.

Стояти ж на місці, навіть за три сотні в день, його не приваблювало.

Десь, немов із прозорого грудневого повітря, намалювалася пляшка «Мороші». Пустили по колу, розливаючи в один пластиковий стаканчик. Коли черга дійшла до Сірого, він зіжмакав пластянку, кинув під ноги, роздушив, хильнув із горлечка, показуючи іншим приклад. Тоді передав далі, Вадикові Гопкалу – той запросто відгукувався на Гопа.

– Ти поплутав! – огризнувся той. – Нахер було стаканчик викидати?

– Туди слини напустили, – Сірий кивнув на Лоба з Хряпою, котрі пили раніше. – Буду я після кожного соплі допивати!

– Не стартуй, Сірий! – миттю обурився Хряпа. – Ти ж зараз туди, у пляхан, своєї наплюєш!

Лобові почуте було до ліхтаря. Йому взагалі все довкола було до ліхтаря. Спокійно, попри те, що за якихось двадцять метрів від їхнього гурту стояли по периметру міліціонери, витягнув заначену напередодні «п’ятку» трави й пихкав, закурюючи випите.

– Культурно треба! – Сірий сплюнув під ноги. – Воно ж, наче гумова рукавичка. Чи гандон. Ти, Хряпо, пив колись із гандона?

Той мовчки покрутив пальцем біля скроні.

– До чого тут? – не зрозумів аналогії Гоп, не поспішаючи перебирати естафету.

– Будеш чи ні? – Сірий гойднув простягнутою рукою в повітрі, і коли товариш поспіхом схопив пляшку, підняв зіпсований стаканчик, показав усім, ніби музейний експонат: – Дивіться сюди. Нормально ж узяти не можна. Плющиться, репається. І він же одноразовий. Забули – одноразовий!

– Ти давно такий правильний? – поцікавився Хряпа.

З них усіх Сірий був найстарший. Лобові, наймолодшому з п’ятірки, недавно стукнуло вісімнадцять. Та однаково різниця у віці не була такою великою, аби пацани не могли триматися на рівних. Серед інших Сірого виділяв лише більший, ніж в інших, тюремний стаж. А Боря Шматко, він же – Шмата, узагалі примудрився не мати навіть приводу в міліцію. Тим не менше, Сірий уважав свій статус у їхній невеличкій команді вищим, ніж в інших, бо, на його глибоке переконання, тюрма додавала мужчині мудрості. Тому відповів через губу, випнувши вперед округле підборіддя:

– Хряпо, правильно – це коли ти не хочеш набиратися від інших різного сифілісу. З пляшки пити культурніше. Гігієна. Усе одно, що з чашки чи стопки. Воно не осідає, укурюєш?

– Хто – воно?

Хряпа почав заводитися. Він завжди накручувався, коли не розумів, що відбувається, але, попри нерозуміння, мусив якось реагувати. Інакше останнє слово лишиться не за ним, чого Вова Храпунов на прізвисько Хряпа категорично не міг собі дозволити й пробачити.

– Відвали, – Сірий поліз по цигарки.

– Ні, ти таки стартуєш! – Хряпа ступив до нього. – От на фіга ти все завів? Ти постійно так, Сірий, скільки тебе знаю!

– Послухав – мовчи, – той прикурив.

– А тебе тут босом поставили? Ти чого мені рота затикаєш?

Поки вони гарикалися, Гоп зробив великий ковток, від чого захлинувся – пішло не в те горло. Шмата, якому випало допивати, несильно стукнув його по спині. Той почав гикати, і увага команди переключилася на невдаху. Лоб уже знайшов десь літрову пляшку коли, тицяв Гопові просто під ніс, той схопив, але промахнувся. Рука зловила повітря, Лоб же розтиснув пальці, кола впала під ноги, рідина полилася на землю.

– Отепер піднімай! – сказав Сірий, теж стукнувши Гопа по спині.

– Та харе вже! – вигукнув той, нарешті перевівши подих.

– Що у вас тут таке?

Усі дружно повернулися на голос. Поруч стояв і з погано прихованою огидою дивися на них Денис Буряк.

– Нормально, – відповів за всіх Сірий.

– Раз нормально – будеш старшим у п’ятірці, – промовив Буряк, копнувши носаком напівпорожню пляшку.

Вона підкотилася до Шмати. Той зробив чергову затяжку. Буряк, повівши носом, скривився.

– Значить, так, пацани. У нас тут обстановка непроста. Тому зав’язуйте оцю всю хрінь. Зранку – так точно. Не знаю, як надовго все затягнеться. Але люди потрібні постійно. Бажано – у нормальному стані. Під кінець дня, коли вас поміняють, що завгодно. Тоді, до речі, бабло отримаєте. Зараз я ваш десятник, підходьте до мене. Завезуть намети, будуть генератори, годуватимуть. Усе, як у них, – він кивнув за периметр, у той бік, де географічно знаходився Майдан Незалежності. – Гроші на всіх братиме Сірий. Усі питання – також до нього. А ти, Сірий, – до мене, якщо чогось не допреш. Тільки що там допирати… Дай курить.

Сірий простягнув зіжмакану пачку. Лоб підніс запальничку.

– Коротше, пацани, вводні такі, – сказав він, затягнувшись і випустивши перед собою густий сизий струмінь диму. – Унизу, у центрі, починається велика буза. Причому київських, наших, навіть із області, тобто – місцевих, там узагалі нема.

– Зовсім? – перепитав Сірий.

– Уточню. Але, по ходу, дуже мало. Києву все це нахрін упало. Сюди понаїхали западенці. Тільки з одного Львова їхнього, я так почув, сто тридцять автобусів. Усі бандери озброєні. Намети в них американські, хоч і вживані. Харчі так само постачають регулярно. Дрова, вугілля. Чужих треба звідси вигнати. Порядок – забезпечити.

Сірий, як і решта, довіряли Бурякові. Ні для кого не було секретом, що не так давно він працював у міліції в Броварах. Потім чи вигнали, чи сам пішов, але, кажуть, зв’язків не втратив. Тому все, що говорив, виглядало перевіреною інформацією, зібраною ментами. Раз так, ситуація справді виглядала в рази критичнішою, ніж усі інші рази, коли їхню групу залучали до акцій.

Тим часом Буряк витягнув із кишені дублянки жмутик червоно-чорних смугастих стрічок.

– Беріть по одній. У них є, у нас теж повинні бути. Поки тут кучкуємося, на базі, – він обвів жестом парк, – стрічки носити. Кругом крутяться журналісти з камерами. Хай бачать, ми тут не просто так, типу отара. Вони нас, до речі, так і показують. Тому, пацани, з ними краще не заводитися взагалі. Хто буде нахабний, лізтиме з мікрофоном просто в морду – валіть сміливо. Скажете – провокація, ніхто нічого вам не зробить. І ще таке, пацани, – черговою, третьою, затяжкою, він добив цигарку до фільтра, сплюнув бичок під ноги. – Про стрічки. Тут бувають нормальні журналісти. Питатимуть, що це у вас за символіка. Скажете – георгіївська, символ перемоги над фашистами. Бандерівці – наймити фашистів. Той, у кого таке, – він простягнув жмутик Сірому, – проти повернення фашизму. Узагалі, ми всі за мир, аби війни не було. Так і кажіть, тільки без самодіяльності. Гуляйте, але поки краще за периметр не йдіть.

З його кишені озвався телефон. Відповівши, десятник матюкнувся, але беззлобно. Швидше – стурбовано, заклопотано. Так лаються завгоспи, коли треба терміново розв’язати якусь марудну поточну проблему. Махнувши вільною рукою, Буряк квапливо відійшов, перегукуючись із співбесідником матюкливими фразами.

– Усе почули? – запитав Сірий. – Розбирайте стрічки.

Шмата взяв останню. Дивлячись на чорні й червоні смуги, добив «п’ятку». Потім, зацікавлено глянувши на пляшку із залишками коли, що докотилася до його ноги, старанно, наче робив найважливішу справу свого життя, наступив на неї.

З горлечка чвиркнув чорний струмінь, бризнувши на кросівок Хряпи.

Той хотів вилаятися – ураз замовк. До них з боку оточення неквапом рухався міліціонер.

Усі завмерли в напрузі. Навіть Шмата, усвідомивши нарешті – щойно курив траву на очах у купи ментів.

– Стоїмо? – запитав, наблизившись, сержант, і в голосі не почулося нічого загрозливого.

– А що? – обережно поцікавився Сірий.

– Нічого. Закурити дайте – що…

У кишенях вони почали порпатися наввипередки.