Читать книгу Вогняна зима - Андрій Кокотюха - Страница 6

Фари прорізали пізній вечір, і Птаха закрився рукою.

Спершу не думав, що машина у дворі чатує саме на нього. Повертався з мітингу на Майдані, змок, голова була зайнята зовсім іншим. У такі моменти він узагалі ставав небезпечним для оточуючих і водночас наражався на небезпеку сам.

Причина була в тому, що Богдан Пташук часто ширяв думками аж за хмари.

У такому стані він міг легко наскочити на перехожого, ніби намагаючись, як у старому фільмі «Привид» із молодим Патриком Свейзі, пройти крізь людину. І вже боронячись від справедливого гніву під зливою матюків, Птаха бурмотів тоді, затинаючись, свої вибачення. Причому обкладали його як чоловіки, так і жінки. Одного разу Птаху навіть послав школяр, хлопчина років дванадцяти. До того ж одразу – нахер, рубонувши з плеча й не поспішаючи тікати.

Птаха виглядав старшим за свої дев’ятнадцять. Перестав голитися, щоб виглядати солідніше. Та було, мабуть, у ньому щось таке… Не міг пояснити, але воно вилазило на поверхню, відчувалося відразу, навіть здалеку, і дозволяло дівчатам, підліткам, ось тепер і школярам, посилати його, розуміючи: відповіді не буде. Цей проковтне язика, почервоніє, почне бурмотіти щось собі під ніс і задкувати. Адже розвернутися й побігти – означало, на думку Птахи, провокувати: у спину неодмінно щось жбурнуть, а чи доженуть і копнуть ззаду.

Доживши до дев’ятнадцяти, хлопець думав, що встиг вивчити себе повністю. Розібрався у своєму прикрому нутрі до кінця. Якщо б запитали, яку Богдан Пташук сам собі може дати оцінку, то порадив би знайти й почитати казочку, індійську, здається, про мишеня, яке перетворили на тигра, залишивши хижакові мишаче серце. Казка, як і книжка, була старою, з його дитинства. Мама працювала в міській дитячій бібліотеці рідного Козятина, нових книжок, із яскравими обкладинками, у часи його дитинства ще не було, і ота потріпана збірка, списана з фондів, бо розпадалася в руках, стала його першою читанкою. Історія про мишеня, яке не змінити жодними перетвореннями, чомусь найбільше зачепила Птаху. І коли вже підріс і почав займатися самокопанням, то зрозумів, чим тигреня із серцем мишеняти так його зачепило.

Він сам був таким.

Лиш уперто не хотів собі зізнаватися.

Та чим довше жив у Києві, тим частіше доводилося з прикрістю згадувати казку. І намагатися або стежити за собою, зосередитися, обходячи ймовірну біду десятою дорогою, або знаходити зусилля й пробувати хоча б трошки змінити себе.

«Чтобы тело и душа были молоды – закаляйся, как сталь».

Так наспівував тато, коли голився, тягав гирю чи гантелі, приймав холодний душ. Іншого, до речі, не було: багато років Птаха щиро вірив – гаряча вода буває, лиш якщо її нагріти на газовій плиті в чайнику чи каструлі. Вони жили в міській квартирі, там були ванна й старий, ще у вигляді зігнутої мідної труби, душ із пластмасовою насадкою-дощиком. Звісно, тут ще з прадавніх часів, як думав Птаха, лишилися два вентилі з червоною позначкою на одному з них. Та звідти або текла холодна, або, що частіше, не лилося нічого. Проте батько все одно вперто ліз під душ, наспівуючи чи, як підкреслювала мама, горлаючи свою пісню. Ніколи не співав її повністю, лише рядки про душу й тіло.

Гаряча з’явилася, коли до мами переїхав вітчим і народилася менша сестричка. На відміну від батька, новий чоловік у хаті виявився діловитим (на думку Птахи, аж занадто діловим). Мама вже не працювала в бібліотеці, приймала телефоном замовлення на збірні меблі, які вітчим виробляв, маючи фірму та невеличкий гурт працівників. Причому він пишався: нарешті, обпікшись кілька разів із православними, знайшов спокій, найнявши на роботу баптистів. Ці не пили, не лаялися, робили все старанно, вчасно, багато не балакали. Щоправда, були і в цих сектантів свої таргани: віра не в усі дні дозволяла їм працювати, замовники не завжди були задоволені. Та загалом це однаково краще, ніж коли наші влаштовували собі свято, звіряючи своє бажання випити з датами календаря. Ну, а у квартирі, крім, звісно, нових вбудованих шаф, з’явився бойлер. Причому, як любив говорити вітчим, він поставив автономний нагрівач води ледь не одним із перших у Козятині. Добре, нехай у першій сотні…

Птаха не розумів і, мабуть, ніколи вже не зрозуміє, що мама мала проти його рідного батька. Не могло ж бути причиною розлучення те, що хлопець, за татовим прикладом, поліз якось під холодний душ, після чого страшно, за маминим діагнозом, застудився. І дитину ледь вичухали, бо ліків же взяти тоді не було де, доводилося з оказією замовляти через знайомих у Києві. Більше серйозних батьківських сварок Птаха не міг пригадати. Тим не менше, одного разу тато тихо, неквапом зібрав особисті речі, які помістилися в одну велику сумку, погладив сина по стриженій потилиці й, нічого до пуття не пояснивши, пішов. А мама згодом уникала будь-яких згадок про нього. Крім, хіба що, могла дорікнути спересердя Птасі: ні на що, мовляв, не здатний, такий самий тюхтій, як твій татко.

Проте хай там хоч як, але навряд чи рідний батько зміг би платити йому за квартиру в Києві.

Вступивши до Могилянки, аби ґрунтовно вивчати інформатику, два перших роки Птаха жив у гуртожитку. Коли в нього потягнули вже другий ноутбук, мама поставила вітчима перед фактом: хату дитині наймати дешевше. Той зітхнув, але через своїх знайомих ціле літо покірливо шукав фінансово прийнятний варіант, аби цього вересня студент перебрався в однокімнатну шпаківню на дев’ятому поверсі панельного будинку в Дарниці. Тут був нормальний Інтернет, холодильник, стіл на кухні та дві табуретки. Ще власниця пообіцяла й почепила на вікно штори, щоб сонце не било в очі. Помешкання без меблів, за яке ще треба було сплачувати комунальні, обійшлося у дві тисячі гривень на місяць, і то вітчим доводив: по великому блату. Ще й просили нікому не казати, як людина нахабно збиває ціни.

Птаха не чекав сам від себе, що йому сподобається аскетична обстановка. Спав на широкому ортопедичному матраці, який позичив у когось на невизначений час той-таки підприємливий вітчим. Книжки купками стояли в кутку. Верхнім світлом майже не користувався, пристосуваши собі велику лампу на прищепці до опалювальної труби. І, звісно, новий ноутбук.

Інтернет для Птахи означав світ.

Саме з мережі дізнався про зібрання людей на Майдані.

Вибрався туди з цікавості. А ще – бо кілька однокурсників та народ із паралельного потоку вирішили організуватися самі через Facebook, де давно сиділи й часом до глупої ночі різалися не на життя, а на смерть у коментарях чи чатах. Насправді Птаху туди, на акцію, не сильно тягло. За весь період свого життя в столиці дуже часто бачив різні масові зібрання проти чогось, жодного разу не пригадавши, навіть не відшукавши в мережі повідомлення про бодай частковий успіх хоч одного. Ще й не посоромився озвучити сумніви товаришам, і ті прогнозованим хором його затюкали. Мовляв, активні люди не просто мають право – а повинні використовувати це право на протест. Результат, доводили Птасі, безпосередньо залежить від якості того, проти кого протестують. І раз народ, не важливо, у якій кількості, зазвичай протестує проти того, хто наділений бодай невеличкою владою, це означає – влада в країні не найкраща.

Хоч у центрі, хоч – на місцях.

І все одно Птаха звик робити щось не заради процесу.

Він прагнув результату.

Маючи «відмінно» з математики й бувши чемпіоном Козятина з шахів, тобто прораховуючи за звичкою ходи, хлопець доходив власним розумом: ні до чого суттєвого, крім струсу повітря, протестні акції не призведуть. Раз так – у них нема жодного практичного смислу. І відповідаючи тим, хто кричав: «Так що, отак тупо сидіти й мовчати?», казав: «Не хочеш сидіти тупо – сиди гостро. Напиши пост про те, як ти глибоко обурений. Його прочитає рівно та кількість людей, котрі прийшли б на заявлену акцію. Або навіть більше: читати пости в Інтернеті – більш вдячна справа, ніж витрачати час на наперед провальні заходи».

– Ми хочемо вийти, аби нас побачили? Чи хочемо бути почутими? – сперечався якось із одногрупником Геною, заводячись та бризкаючи в запалі слиною. – Побачити – окей! Ми прийшли. Стоїмо мовчки. З тим же успіхом викладіть свої фотки в мережу! Аби почули? Так те ж саме можна написати й поширити! Ну, зрозумійте ж – нічого, зовсім нічого не зміниться довкола!

– Та чому ти так уперся! – кричав той у відповідь.

– Бо для змін та навіть процесів потрібна згода сторін! – махав руками Птаха, збоку нагадуючи диригента. – Ось якби ти, Генич, не почув від Любки «давай», коли запропонував одружитися, у вас не було б весілля! А міг би, домагаючись Люби, влаштовувати під її вікнами акції протесту! Вимагати, щоб вона погодилася жити з тобою довго й щасливо! Ну, старенький, хіба не так? Хіба я не правий?

Подібних диспутів було безліч, і всі вони заходили в глухий кут. Кожен лишався при своєму. Зокрема, Птаха – при тому, що жоден індивідуальний пікет та масовий протест ні на що в країні не впливали й не вплинуть.

Але нині Богдан таки пішов на Майдан під дощем.

Не тому, що змінив погляди, чи за компанію, щоб не виділятися.

Закортіло прийти й укотре переконатися – усе це марно, аби потім, коли подібні суперечки знову спалахнуть, ніхто не міг йому закинути: заперечуєш те, чого не бачив. Так він прийде. Постоїть. Послухає. І повернеться додому, коли захоче.

Ніхто ж не зможе його втримати там, де він бути не збирається.

Так і сталося. Потупцяв серед людей, котрі чомусь прибували й прибували. Послухав, хто що говорить. Погодився з одним поважним, схожим на професора чоловіком у шкіряному плащі до п’ят, шкіряній кепці, з вусами та в окулярах: усе це на Майдані – гра.

– Розумієте, – спокійно пояснював, дивлячись чомусь на Птаху, ніби знайшов найвдячнішого слухача, – Росія проти, аби Україна підписувала будь-які угоди з Європою. Вона не хоче втрачати контроль, і вона його хоч як не втратить. Надто міцні зв’язки між державами, щоб їх можна було просто так розірвати. Та потрібні якісь політичні ігрища. Тому влада домовилася організувати ось такі народні протести з вимогою повернутися до курсу на Захід. Ви не розумієте тонкої політики, – спокій пана в окулярах підкуповував, уселяв упевненість у його беззаперечній правоті, такі чоловіки завжди щось знають. – Путін тисне – нічого не підписуйте. Янукович каже – добре, не будемо. Азаров озвучує це. Тобто ми підстрахувалися – бачте, брати-росіяни, усе йде, як треба. Але ж вони не дурні!

– Хто? – перепитав Птаха.

– Путін, юначе, Путін та його почет, – пояснив майданний лектор. – Вони ж хочуть зберегти лице. Мовляв, зробимо вигляд, що заважаємо хохлам. А насправді, як я вже говорив, далі впливатимуть на нашу владу. Отже, щойно ми таки підпишемо ту угоду, вони на наших плечах швидше наблизяться до Заходу! І міцніше за нього вчепляться!

– Та що ви, пане, таке кажете! – утрутилася жінка середніх літ з жовто-блакитною стрічкою, закріпленою на собачці блискавки куртки. – Хіба москалі не мають всюди своєї агентури? Їм не треба шукати додаткових можливостей, у них є нафтодолари!

– Правильно, – легко погодився чоловік в окулярах. – Але пролазити на Захід на наших плечах, впливаючи на нього через своїх, тобто наших, куплених агентів, дешевше, пані! Ви мусите це зрозуміти! Тож маємо таку схему. Янукович натискає на «стоп». Путін задоволений. Але тут же виходять люди на протест. І Янукович знову натискає на «старт». Мовляв, бачте, пане Путін, український народ хоче в Європу. А я, як президент, не можу не слухати свій народ! Пристойність збережена. Популярним Янукович стає навіть тут, на Майдані. Не кажучи вже про Західну Україну. Опозиція, оті всі Яценюки з Тягнибоками, – пролітають. Юля – сидить, бо вона ж сама ніби вимагає, щоб Україна все підписувала й про неї не думала. Янукович за два роки легко, навіть по-чесному, виграє вибори та йде на другий термін.

– Не треба! – скрикнула жіночка.

– Бачте! А йому треба! Розумієте, усім усе вигідно. Люди, як завжди, використовуються наосліп.

Вони ще довго сперечалися. Підключилися інші, відтіснивши від мудрого майданного лектора Птаху. Він нічого не мав проти, сам збирався йти, бо бачив у словах чоловіка в окулярах залізну логіку – значить, не бачив потреби далі стояти тут.

Така його, Богдана Пташука, особиста акція протесту.

Він проти, аби його використовували. Навіть заради блага.

Отакі думки крутилися в голові, коли в очі вдарило світло від фар, хряснули дверцята й він почув своє прізвище.

– Пташук?

– А що таке?

Голос невідомий, лиця незнайомця він також не розгледів. Та коли синхронно хряснули ще двоє дверцят і з авто вийшло дві інші постаті, позадкував. Нічого хорошого в нетрях Дарниці пізно ввечері не можна чекати від трійці, що чатувала біля під’їзду. Не просто вперто чекаючи на Птаху, але й знаючи – його нема вдома.

– Пізно повертаєшся, – мовив той же голос, і міцний, з широкими плечима чоловік наблизився до нього. – Уже грішним ділом подумав, ти не ночуєш. Ховаєшся.

– Чого б мені ховатися? – Птаха далі повільно задкував, уже підозрюючи, що відбувається й хто це може бути.

Широкоплечий лишився на місці.

Та інші двоє спритно, з двох боків, обійшли Птаху й затиснули його «в коробочку». Гостроносий молодик у натягнутій до брів чорній в’язаній шапочці, який стояв зліва, підштовхнув у спину. Не сильно, але цілком достатньо, щоб надати Птасі прискорення. Як тільки він наблизився до машини, ці двоє перекрили йому шлях до відступу.

– Значить, оце ти такий, Пташук Богдан Петрович, – промовив широкоплечий, судячи з усього, лідер трійці.

Аж тепер, коли очі звикли, хлопець зміг не лише розгледіти його – високе чоло, йоржик волосся, трохи скривлений ніс, – а й згадати, де та за яких обставин бачив.

– Який… – пробубонів Птаха, намагаючись не дивитися на співбесідника, через що нервово крутив головою. – Ніякий. Нормальний.

– Чули, пацани? Батон, Граф, чули? Він нормальний! – реготнув той. – Я ж бачу – нормальний. Раз нормальний, так і поводь себе нормально.

– Я себе нормально поводжу…

– Ніхріна! – гаркнуло у відповідь. – Ти себе, Пташук, поводиш не нормально! Ти підставляєш людей під статтю! А інші люди через тебе, мудака, витрачають бабло! Похер бабло – тепер я винен ментам послугу! Бо вони зробили послугу мені, коли випустили брата на підписку!

Птаха шморгнув носом.

– Він… він же вкрав мобільник. Я сказав у міліції та написав, що бачив. Дівчина плакала, він її налякав… Із ножем…

На плече лягла важка рука.

Легко розвернула Птаху спиною до машини.

Кулак утопився в м’якому животі, біль зігнула навпіл.

Долоня лягла на маківку, натиснула, штовхнула.

Птаха впав на мокрий порепаний асфальт, просто в середину калюжі.

– Тепер слухай, – почув над головою і сидів, не наважуючись глянути вгору. – З тобою зараз поговорили мої друзі. Вони спортсмени, на секундочку: не п’ють і не курять. Запам’ятай, Потоцький Микола, для друзів Коля Граф. Був такий граф, Потоцький, чув?

– Ага, – вичавив Птаха.

– Ще запам’ятай – Грузинов Юрій, для друзів Батон. Спершу називали Батоно, на грузинський манер. Потім скоротили. Узагалі «батоно» – це «пан» грузинською, знаєш?

– Знаю.

– Молодець. Ну, а мене звати Ігор Щербань. Мого молодшого брата-придурка – Вітя Щербань. Він – таки придурок, бо наркоман. Але він мій брат, і я за нього відповідаю. Якщо Ігор навіть украв той мобільник, а не знайшов, як доводить ментам, він лише хотів продати його. Та заробити на свої колеса. Він не хоче лікуватися, доводить нашу маму до інфаркту. Та якщо його посадять – інфаркт у старої жінки точно буде. Знаєш, що ти завтра скажеш і напишеш ментам? Що не бачив, як мій брат крав мобільник. А як він погрожував ножем – тим більше бачити не міг. Вітя знайшов телефон, бо роззява його загубила. Хотів віддати. Вона побачила свою цяцьку в нього – почала горлати. Ти не розібрався. Інші люди скоро вкурили, що до чого. Тому й розійшлися, коли приїхали лягаві. Ти ж лишився єдиним свідком. Менти раді старатися, виконали план по затриманню. Тим більше, на наркомана можна купу всього повісити. Аж до вбивства принцеси Діани, – Щербань перевів подих. – Нормально тебе прошу: забери свою заяву. Напиши іншу. А з малим своїм розберуся сам. Ось ми разом із Батоно та Графом на нього вплинемо. Він уже хоче лікуватися. Зрозумів – рано чи пізно в ментовці його вб’ють за просто так, якщо не захоче зізнатися в серії скоєних по Києву та області вбивств. Ми нормальні, Пташук. Просто, розумієш, є обставини. Ти не завжди можеш їх врахувати. Є обставини?

Птаха кивнув.

– Не чую.

Ззаду копнули. Та він і без того б видушив:

– Є…

– Зробиш, що просять?

– Зроблю.

– Сам – чи заїхати за тобою? З ментами домовлено. Прийдеш у райвідділ, запитаєш Драчука. Капітан Драчук, почув мене? Чи записати?

– Почув.

– Молоток! Та ти ж знаєш Драчука. Ти ж йому писав пояснення, залишив оцю свою адресу. Не лізь ніколи туди, де без тебе розберуться. Добре?

Птаха знову кивнув.

– Тримай.

Він глянув на простягнену правицю. Не відразу, але наважився взяти її. Чекав – знову вдарять чи штовхнуть. Та Щербань ривком підняв його, стукнув по плечу.

– Телефон твій капітан Драчук мені так само дав. Але я вирішив – краще особисто поговорити. Нормальний же ти пацан, скажи?

– Скажу.

– Тоді до завтра. Або – не до завтра. Не сходиш до ментів, ми знову зустрінемося.

Супутники Ігоря повернулися в машину першими. Сівши за кермо, він опустив скло.

– Пташук!

– Ну?

– Тебе в школі Птахою поганяли?

– Птахою.

– Бач. Я й це знаю. Слухай, Птахо, ще. Ми не бандити, ще раз кажу. Нема бандитів, давно. Я тренер у спортклубі. Граф та Батон зі мною працюють. Просто… як би тобі сказати… – він клацнув пальцями, допомагаючи собі знайти потрібні слова. – Треба розв’язати проблему. Розумієш – треба, Птахо, так швидко, як оце зараз. Є практика.

Птаха промовчав.

Коли машина від’їхала, зрозумів – ненавидить сам себе.

За все.