Читать книгу Вогняна зима - Андрій Кокотюха - Страница 5

Пізніше, обговорюючи це з подругами, Алла дозволила переконати себе: усе сталося не через розбиту пляшку.

Насправді, цвірінькали дівчата, до розриву йшло. Просто Ігор шукав привід, і тут дуже вдало лягли карти. Не було б того випадку, неодмінно виник інший, навіть дуже скоро. Ще й назвали Аллу козою, бо не помічала, що відбувається. Її взагалі частенько називали козою, хоч це й не її персональне прізвисько.

Поняття не мала, хто з подруг першою запустив у їхнє коло словечко-паразит. Не дражнилися, уживали його на адресу одна одної беззлобно. Та й не розуміли до пуття вкладеного в оту «козу» глибинного змісту. При бажанні пояснювалося значення так: дівчина, котра забила собі голову дурним і вперто не бажала того розуміти, через що знаходила непотрібні проблеми на власного носа. Трошки довго. Зате – по суті.

Ще вони називали одна одну на прізвище. Спершу різало вуха. Потім звикла.

Коли в них на Борщагівці відкрився новий магазин косметики й парфумів із мережі «Diana», Аллу взяли консультантом. Назвавшись, отримавши фірмовий бейджик зі своїм іменем по центру, усе одно в перший день здригнулася, почувши: «Дорош, ходім обідати!» Спершу вирішила – то дівчата так шукають спосіб, як розрізняти одна одну: до неї тут працювало вже чотири Алли, включно з керуючою. Та згодом зрозуміла: це, укупі з «козою», спосіб створити щось схоже на закриту жіночу спільноту, лише для втаємничених. Звикла й до такого.

Як і до постійного повчання розлучених. Більша половина їхнього суто жіночого колективу вже встигла побути одруженою. І за першої ж нагоди починали під різними приводами відмовляти подруг, котрі ще не встигли, від цього зовсім непотрібного, зайвого та обтяжливого статусу. Одностайність розведених виявилася такою, що двоє колег, котрі мали чоловіків, змушені були триматися від решти осібно. Одна з касирок виявилася не просто одруженою, а й щасливою в шлюбі матусею двох діточок. Вона жила поруч, і чоловік регулярно заходив за дружиною під кінець робочого дня. Віта Залевська, котра мала найбільший із усіх досвід, бо у свої тридцять встигла одружитися двічі, час від часу говорила іншим, озираючись на пару:

– Він гуляє, дівчата! Він точно гуляє! Совісті нема, ясно. Але комфорту від гульок так само, я відповідаю! І щоб не мучитися, отак за нею бігає! Очі замилює, можете мені повірити. Ну хто за жінкою просто так заходить на роботу?

Логіка досвідченої Залевської виглядала залізною, непробивною й абсолютною. Тож колектив після інтенсивного промивання мізків у такий спосіб починав щиро жаліти нещасну. Та ж не розуміла причини такого співчуття. Окремо від колективу не трималася, просто мала вдома інші справи, через те не відзначала з усіма календарних свят, не виїздила на корпоративи, час від часу влаштовані фірмою, і, звісно, не збиралася разом із дівчатами на пікнік.

Табу на мужчин у їхньому, як говорила Залевська, майже закритому жіночому клубі не було. Навпаки, чоловіча компанія віталася. Проте тривалими стосунками тут похвалитися ніхто не міг. На їхньому фоні Алла Дорош часом відчувала себе білою вороною – зі своїм Ігорем зустрічалася вже майже півроку.

Про наміри щодо себе не знала. Розпитувати не наважувалася, бо товариство не радило – зазвичай мужики бояться таких запитань, стають підозрілими, і коли все одно доведеться розлучатися, матимуть привід звинуватити в цьому бабу: мовляв, надто прискорювала події. Щодо життєвих планів було значно краще. Ігор займався веб-дизайном, працював із прицілом на Захід, уже продав кілька розробок, хай не дуже дорого й не найпрестижнішим клієнтам. Та вірив – усе ще попереду, особливо після того, як українцям скасують візи в країни Євросоюзу.

Налагоджуючи зв’язки за кордоном, Ігор постійно нарікав на бюрократію, яка примушує стояти в чергах за візами замість того, щоб вільно пересуватися світом. Часом хлопець починав розводитися на політичні теми, від яких Алла була дуже далека. Тим більше, він захоплювався, починав оперувати незрозумілими їй прізвищами, поняттями й категоріями, ставав нудним. Хоч загалом не міг похвалитися аж такою комунікабельністю чи фонтаном ідей, коли треба було вийти за межі професійної діяльності. На тонкощах веб-дизайну Алла Дорош не зналася. Вона взагалі слабко уявляла собі, що це таке, знаючи лиш – Ігор зробив їхньому магазинові персональний сайт, на її погляд – нічого особливого, але так вони зустрілися.

Можна сказати, знайомством із перспективним молодим чоловіком вона завдячує його професії.

Та й мамі Ігор подобався. Хвалила, казала – позитивний. Ночувати кавалера, звісно, Алла до себе не приводила, у нього так само не лишалася, бо теж жив із батьками. Та разом із командою таких самих облаштував собі офіс зі шкіряним диваном, де по черзі хтось із дизайнерів спав і де в них із Ігорем уперше було. Потім це ставалося не так, щоб часто, але й інтервали виходили не надто довгими. Великим досвідом Алла похвалитися не могла. І все ж було, з чим порівняти.

Що можна сказати…

Те, що й дівчатам.

Ігоря цікавив секс.

Проте веб-дизайном він переймався більше.

Алла взагалі здивувалася, коли молодий чоловік згодився виїхати на шашлики з нагоди Дня Незалежності, бо святкувати будь-що не дуже любив. Не просто погодився – узявся все організувати, купивши м’ясо та власноруч замаринувавши шашлики. Аллі навіть стало приємно: змінила думку про свого хлопця в кращий бік, не підозрюючи про його якісь інші, крім дизайнерських, таланти.

Чомусь їй здалося тоді – відбудуться оглядини. Не такі, коли ходиш одне до одного в гості й чемно вітаєшся з батьками. Справжні оглядини, при подругах. Десь глибоко в душі Алла вважала: її колегам просто не пощастило в особистому житті і потрібен власний позитивний приклад розвитку стосунків. Не одружена касирка, матір двох дітей, за якою регулярно заходить чоловік, – та вже мала родину, влаштовуючись на роботу. Ні, вважала Алла, мужчини, звичайно, народ непевний, багато в чому завинили перед жінками. І все ж таки мусять траплятися винятки, які завершуються нехай не до кінця щасливими, зате, що важливіше, стабільними шлюбами.

Хтось колись сказав: абсолютне щастя – прикметна риса ідіотів.

А ось стабільність значно краща за хвалені європейські дороги.

Слухаючи час від часу розмови про те, чому Україна під осінь повинна нарешті зробити перший серйозний крок до європейської родини – так, пафосно й урочисто, це звучало звідусіль, – Алла чомусь найчастіше чула про автошляхи. Ніби широка рівненька асфальтована траса є отим самим головним досягненням цивілізації. Можливо, і так, міркувала Алла, та всі, хто повертався з якоїсь із європейських країн, про дороги говорили менше. Точніше, зовсім їх не згадували, натомість із заздрістю переповідаючи, як там усе спокійно, розплановано, виважено, вивірено й по-хорошому стабільно. Це тут, удома, суцільні нерви та незнання того, що на тебе чекає завтра.

Пояснюючи собі, чому зустрічається з Ігорем і хоче визначеності в стосунках та перспектив, Алла назвала ключовим для себе слово «стабільність», бо її хлопець, нехай на перший – та й на другий, третій та інші погляди, будьмо чесні! – був прикладом класичного зануди з тупеньких комедій. Вона бачила інший бік такого занудства – Ігор прогнозований. Знає, що буде з ним завтра, де опиниться за тиждень, чим займеться за рік. Любив розплановані дні, зрозумілі зв’язки, чіткі та конкретні домовленості.

Може, з ним не так весело, як, напевне, має бути в компаніях. Зате – надійно й чомусь спокійно.

Мама назвала Ігоря позитивним.

З її вуст це вища форма похвали.

Матері Алла звикла довіряти. І у свої двадцять чотири слухалася її. Хоч підсвідомо розуміла – час вже навчитися не озиратися на батьків, приймаючи хоч якісь, бодай невеличкі, нехай навіть помилкові, але – самостійні рішення. Тож материнське визнання багато важило для молодої жінки. Через те, коли все сталося, з усіх сил гнала думку про те, що мама могла помилятися стосовно позитивності Ігоря Лященка.

Але думка «ясамавинна» щоразу переважала, з часом перетворившись на стійке переконання.

Напередодні він вирішив прийти до них і особисто замаринувати м’ясо на шашлик для пікніка.

Батьки, Світлана Русланівна й Петро Семенович, цього року втілили давню мамину мрію – купили дачу. Точніше, то був старий будинок у Биковій Греблі, за два десятки кілометрів від Білої Церкви. До села не ходило нічого, треба було просити водія маршрутки зупинятися на трасі в потрібному місці. Потім теліпати пішки зо два кілометри. Ані маму, ані тата це зовсім не переймало. Навпаки, бачили позитив у тому, що їхня хата була крайньою, коли йти від магістралі, а піші прогулянки завжди корисні.

Там не було нічого з благ цивілізації, крім електрики. Та обидва виросли в селі, і мама ціле літо торочила: ніби повертає молодість. Заплатили недорого, спадкоємці померлої родички збили ціну навіть собі на збиток, аби мати хоча б якусь живу копійку. Мама раділа, що продавці виявилися дуже схожими на алкоголіків чи наркоманів, хоч останніх, за її ж зізнанням, ніколи не бачила й бачити не хоче. З такими важко домовлятися лише попервах. Головне – відкинути інших претендентів й тримати на гачку. Маневруючи тактично, Дороші погодилися на запропоновану ціну, переконалися, що продавці відшили конкурентів, а потім почали м’яко дотискати, показуючи реальні долари як наживку й водночас забалакуючи обох, змушуючи поступово знижувати суму до прийнятної для покупців.

– Я за такі гроші ще далі ходитиму ногами! – заявила мама, коли оборудку нарешті вдалося з успіхом провернути. – Зате маю маєток!

І ось тепер усі вихідні старші Дороші вовтузилися у своїх володіннях, куди Аллу, народжену в Києві, не тягнуло зовсім. Провівши дві доби без душу, ванни та з кособоким сортиром біля городу, згодувавши себе комарам, вона більше не хотіла туди навідуватися. Мама махнула на неї рукою, так і не переконавши нерозумну доцю, що це ж земля. І тепер Алла лишилася вдома сама, сміливо запросивши Ігоря прийти й лишитися.

То мала бути перша ніч, котру обоє збиралися провести разом. Аллі кортіло перевірити, чи правду говорять про якісь дивні, незвичні відчуття, коли прокидаєшся в одному ліжку з чоловіком. Ігор, напевне, крутитиметься, плямкатиме губами уві сні, навіть хропітиме. Аллі чомусь дуже хотілося, аби він хропів – робила б, як мама, затуляючи татові серед ночі носа двома пальцями. Коли поруч сопе й хропе свій мужчина, вирішила вона, можна сміливо говорити – ось вони, головні ознаки стабільного життя.

Ігор приїхав із сухим вином. М’ясо та все інше Алла купила й націлилася різати цибулю кільцями.

– Лиши! – зупинив хлопець жестом.

При цьому різко махнув рукою, яка стискала гострий ніж – Ігор саме краяв свинину на порційні шматочки. Робив це на диво акуратно, навіть, здається, вимірював порції на око із математичною точністю, говорячи при цьому щось незрозуміле про системний підхід.

– Що таке? – запитала здивовано.

– Чоловіча справа, – поважно зауважив Ігор. – Краще відкоркуй вино. Хоча це теж чоловіча справа.

– Цю справу найкраще зробить штопор! – віджартувалася Алла, знайшла в батьковому арсеналі коркотяг, прилаштувала до горлечка пляшки й спритно впоралася, переможно демонструючи хлопцеві витягнутий корок. – Отак! Бачив?

– Тоді ще одну відкрий, – мовив той, не відволікаючись від м’яса.

– Тобі однієї мало? – здивувалася Алла. – Ти шашлик купатимеш у вині?

– То для нас, – пояснив Ігор. – Біле піде на маринад. Червоне зараз вип’ємо.

– Просто зараз?

– Чого ж. Так веселіше.

За весь час їхнього знайомства Алла вперше почула від Ігоря бодай щось про веселощі. Тому вирішила не цікавитися, чому пити вино в процесі маринування шашлика – весело. Просто впоралася з другим корком, витягла з шафи звичайні, не парадні склянки.

– Піде?

– З чашок теж можна, – легко погодився Ігор, відклав ножа, узявся за пляшку.

Він не витер рук.

Тому не втримав – долоня була м’якою та слизькою.

Пляшка вислизнула, упала на підлогу.

Розбилася, обоє відразу опинилися по різні боки червоної винної калюжі.

– Блін! Зараза! – гаркнув Ігор, ступивши назад – капців не вдягнув, стояв босий, бо так і прийшов, у сандалях, без шкарпеток.

– Обережно! – крикнула Алла, бачачи, як хлопець, на мить утративши рівновагу, ураз поточився й почав хапатися за мийку, аби втриматися на ногах.

Повернувся незграбно й невдало. Нога ковзнула по вину, Ігор гидливо відсмикнув її, при цьому підняв, стоячи тепер на одній. Ще можна було б утриматися, та Алла, як з’ясувалося наступної миті, своїм бажанням допомогти зробила тільки гірше, усе зіпсувавши.

Сіпнувшись до хлопця, хотіла підхопити під лікоть. При цьому сама ковзнула в калюжі, у них була не дуже велика кухня, простір для маневру обмежував стіл. Збоку шарпанина справді нагадувала дурнувату американську комедію, навіть падіння могло насмішити, і це можна було б потім багато разів згадувати в компаніях та наодинці. Але обом на той момент було не до сміху.

Ігор, намагаючись таки не впасти та втримати рівновагу попри все, пересунув праву ногу вперед і ступив на підлогу.

Просто на гострий зуб розбитої пляшки.

– А-а-а-а-а!

Тепер переніс вагу на п’яту – і таки впав, хвицьнувши пораненою ногою в повітрі, штовхнувши при цьому Аллу. Машинально потягнувшись до небезпечної склянки, Ігор, сидячи у винній калюжі, спробував відкинути її подалі.

Мабуть, таке трапляється раз у житті – незграбно схопивши осколок, хлопець тепер уже розпанахав руку.

– А-а-а-а-а-ййййй!

Алла вклякла, із жахом дивлячись на хлопця. З глибокого порізу на долоні цебеніло, заливаючи аж до ліктя. Права стопа так само кривавила, але ще й змокла у розлитому, тому не розібрати, кров її залила чи червоне вино.

– Алло!

Вона зрозуміла – до неї кричать крізь невідомо звідки виниклий товстий повстяний шар. Крики болю линули здаля, немов Ігор був зараз не за півкроку, на підлозі, а за стіною чи навіть на вулиці під вікном. Від вигляду крові її заціпило.

Алла Дорош боялася крові.

Дуже боялася.

– Алло! Чого стоїш, блін! Чого дивишся?

– Що робити? – запитала тихо й, на диво, спокійно.

– Кров витирай! Бинт, йод, перекис – давай все сюди! Руку давай, руку!

– Руку чи перекис?

– Ти приколюєшся? Поможи встати, кажу!

Обережно, ніби торкалася чогось небезпечного для її власного життя, Алла нахилилася, простягаючи пораненому руку, складену чомусь човником.

Закривавлена ліва рука стиснула їй зап’ясток. Правою не схопився, бо спирався нею об підлогу.

– А-а-а-а-а!

Це кричала вже Алла. Вона побачила кров на собі, нехай чужу – та враз уявила, що то струменить її власна. В очах потемнішало.

Поточившись, Алла впала просто на Ігоря, не припиняючи кричати й при цьому примудрившись скинути зі столу емальовану каструлю, до половини заповнену м’ясними квадратиками й прямокутниками. Посудина впала, стукнувши між ребрами, і ось обоє вже сиділи серед гострих скалок, у калюжі вина, у м’ясі та крові.

Збоку картина виглядала сюрово, не інакше.

– Злазь! – кричав Ігор. – Пусти мене! Уставай, Алко, вставай!

– Кров! – вона не стримувала сліз. – Ігорю, у тебе кров!

– Та кров же, зараза! Треба зупинити! Бинт давай!

– Не можу, – Алла не кричала – стогнала. – Мені погано! Коли бачу кров – завжди погано!

– Та потім поговоримо! Пусти, сказав!

Різким рухом скинувши її з себе, Ігор Лященко нарешті підвівся. Рухаючись незграбно, немов немовля, що лише вчиться ходити, спершу рачки, потім, тримаючись за стіну – шкутильгаючи, посунув до ванної. Алла, з огидою струсивши шматки свинини й випроставшись, рушила за ним – попри все, відчувала, що мусить допомогти.

Побачила кривавий слід на підлозі й шпалерах.

Остаточно потемніло в очах.

Зойкнула й зомліла.

…Той день скінчився, неначе в тумані. Ігор так і не знайшов бинта, тому замотав руку однією половинкою кухонного рушника, другою – перетягнув поріз на нозі, зав’язавши першою-ліпшою знайденою мотузкою. Про якесь продовження, звісно, не могло бути й мови. Вони навіть не розмовляли, лиш обмінюючись зрідка порожніми фразами. Ігор привів Аллу до тями, надававши ляпасів неушкодженою рукою. Щось обурливе й образливе висловив про те, що через неї він стікає кров’ю, і на неї ані тепер, ані в подальшому жодних надій нема. Зібрав свої речі та пішов, навіть не прибравши сліди розгрому та крові.

Алла робила це сама, час від часу переводячи подих та заплющуючи очі. Млосно ставало вже від згадки про закривавлену руку хлопця. Коли нарешті прибрала, не стрималася – допила залишки білого вина просто з пляшки. Переконала себе – це заспокоїть. Передзвонила Віті Залевській, усе скасувала.

Від неї ж першої почула: аби веб-дизайнер був нормальним, усе б зрозумів. Будь-кого може знудити від вигляду крові. Теж знайшовся супермен.

Наступного дня подруги все одно зібралися. І хоч намагалися веселитися, хто як міг, настрою помітно не було в усіх.

Алла далі думала – могла б стриматися. Це ж не просто кров, людина поранена, треба хоч якось рятувати. Тобто, як не крути, сама винна.

Подруги хором підтримали Залевську: аби не такий привід, Ігор знайшов би інший, щоб її кинути, бо дівчат не кидають за те, що вони бояться крові.

Усі бояться крові.