Читать книгу Вогняна зима - Андрій Кокотюха - Страница 9

Вона не чекала від матері такої реакції.

– Мало!

– Мамо, ну що ти говориш!

– Я знаю, що кажу! Мало! Мало їм дали! Вони страх загубили зовсім! Наривалися самі – і нарвалися! Ти ж бачиш! Сама бачиш! Дивися, це не кіно!

Мама сіпнула Аллу за рукав, так, ніби вона сама не бачила, що відбувається на екрані, тицьнула пальцем просто в середину.

Там, у прямому ефірі, хлопець у темній куртці з каптуром махав довжелезним ланцюгом. Обличчя до очей закривала медична маска. Ланцюг мотилявся перед шеренгою беркутівців. У своїх сірих, зі строкатими смужками формених строях бійці нагадували хижаків, а високі прямокутні щити, загнуті по краях, робили їх подібними до середньовічних лицарів. Тільки модернізованих, осучаснених, і все одно – не надто, на думку Алли, метких та мобільних. Вони стояли плече до плеча, і молода жінка, попри переляк, дивувалася їхній витримці. Лиця закривали прозорі панцирі на чорних шоломах.

І дуже хотіла, аби беркутівці її зберігали. Інакше всі, хто прибіг на Банкову, до президентської адміністрації, матимуть серйозні проблеми.

Такі, як учора вночі. Коли не гірші.

Мама, Світлана Русланівна, зазвичай принципово не дивилася новин. Якщо й переглядала – здебільшого російські. Навмисне переконала батька підключити в кабелі розширений пакет, куди входила максимальна кількість каналів із Росії, а Петро Семенович не опирався. Їй подобалися жіночі ток-шоу, де обговорювалися проблеми краси та здоров’я, а в студії сиділи тамтешні естрадні й кінозірки, демонструючи на собі бажаний для наслідування приклад. Нарікаючи, що в Україні нічого такого не знімають і не зніматимуть, бо нема, на кого рівнятися, самі жлоби, мама з шоу перемикалася на серіали, старанно стежачи за кожною новинкою.

Вона працювала в ЖЕКу, вела там облікову документацію, скаржилася на всіх, хто своїми дзвінками й приходами заважає нормально працювати. Від телевізійних історій про щасливе кохання в яскравих інтер’єрах отримувала не лише задоволення – мама відпочивала, забуваючи про все на світі. З середини жовтня, коли вже не можна було їздити на вихідні в Бикову Греблю, бо там нічим топити й телевізор не ловив улюблені канали, мама просиджувала перед екраном більшість вільного часу, відволікаючись хіба на кухонні справи й прибирання. І то, вовтузячись із ганчіркою, телевізор не вимикала, слухаючи його, мов радіо.

На новинах почала зупинятися частіше, коли в Україні почалися перші протести. Їхнього смислу Алла не могла зрозуміти до пуття, а розпитати не було в кого: на роботі всі подруги, ніби змовившись – а може, справді домовившись, ігнорували обговорення політичних тем. Коли ж Алла пробувала хоч трохи повернути розмову в потрібний та справді цікавий їй бік, відмахувалися дружно. Незмінно примовляючи: «Дорош, воно тобі треба?»

Тоді молода жінка спробувала подивитися новини, чого раніше за собою не помічала, як і взагалі – особливого тяжіння до телевізора, якщо це не пісенне чи танцювальне шоу. Тут же наштовхнулася на грамотну маму: Світлана Русланівна Дорош принципово відмовлялася вірити українським інформаційним програмам, заявляючи – в усі часи влада брехала і зараз так само бреше. Пропаганда, яку наші, за висловом матері, впарюють, не варта довіри. А значить – уваги. Натомість, росіяни бачать збоку те, що старанно намагаються приховати від народу тут, в Україні. Через те їхні новини – набагато об’єктивніші, змістовніші й правдивіші.

Алла взагалі здивувалася, що мама вже другий день не перемикається на Росію.

– Ти глянь, глянь! – Світлана Русланівна довбала пальцем екран. – Це ж націоналісти, Алло! Бандерівці! Ти чуєш, що вони кричать?

– Я чую – вони просто кричать, – зауважила Алла. – Там бійка.

– Правильно! Бійка! – переможно вигукнула мама, ніби донька досі не могла побачити й зрозуміти очевидного. – А ось бачиш того вусатого? Сивий, з вусами, глянь! – палець затулив лице чоловіка, на якого вказував. – Про нього по Росії говорили! Це – найголовніший бандера в Києві! Давно не було видно, а тут – виліз!

Позаду, у кріслі, заворочався й закректав батько.

– Дівчата, я на ваші задниці сів дивитися? Може, відійшли б?

– Дивися, Петю! Дивися, що у світі робиться! Ти колись таке бачив? Розігнати їх усіх, до чортової матері розігнати!

– Уже ж розганяли, Свєто, – батьків голос звучав примирливо. – Тобі-то що? Порядки наведуть, не переживай. На то й влада. Бити, звісно, не треба було. Я проти…

– А я – за! – мама войовничо взяла руки в боки, розвернувшись до чоловіка всім корпусом й знову заступивши йому телевізор. – Пострибали! Поспівали! Побаламутили воду! Нічого не вистрибали! Досить, усе! Баста! Ніхто їм нічого не підписав! Президент знає, що робить! Хто вони такі, аби стрибати проти президента?

– Світлано, вони спали в наметах, – зітхнув батько. – Прийшов «Беркут» під ранок. Побив до крові. Міг би просто сказати – підйом, кроком руш. Усі б розійшлися. Там теж нема дурних, ґулі собі набивати.

– Там якраз дурні й сиділи! – вигукнула мама тоном, яким зазвичай говорять ті, хто давно все знає. – І ти ж слухаєш те, що тобі показують по нашому телебаченню! А тут же всі куплені за американські гроші! Я з цікавості глянула новини на державному телебаченні. От правильно роблять люди, що не показують тих крикунів! Зате роз’яснюють народові, що робиться, чому і як! І знаєш, мені сестра вчора дзвонила з Ленінграда!

Алла звикла, що мама вперто іменує російський Санкт-Петербург на старий манір. Їй же подобалося вимовляти «Пітер». Як і саме місто: тітка Таня одружилася там із морським офіцером, і Дороші часто бували в неї в гостях, поки квитки на поїзд не почали кусатися. У чому мама, за звичкою, звинуватила націоналістів, котрі каламутять воду й нічого не роблять самі.

– Ну, дзвонила, чув, – зітхнув батько. – І що?

– А те! Те! – останнім часом мама дуже швидко заводилася, коли чіплялася політичних тем. – У нас цього точно не скажуть. Зараз, у всякому разі. А в Росії поки говорити заборонено. Тільки в Саші, – так звали тітчиного чоловіка, – є, ти ж знаєш, зв’язки в… Коротше кажучи, є зв’язки. Так ось, коли вчора вночі тут почалося, Саша подзвонив, кому треба. І там, – мама зробила багатозначну паузу, – Саші сказали: у тих, хто називав себе мирними студентами й зараз корчить із себе жертв свавілля, насправді в речах знайшли пістолети, гранати й наркотики!

– Та ну! – відмахнувся батько. – То вже Танька загнула!

– Нічого вона не загнула! – мама тупнула ногою. – Знаєш, чому про це поки не говорять? Аби паніки не було! Їм роздали наркотики. Не всім, але якійсь частині, і звеліли сидіти, чекати. Потім, за сигналом, треба було бігти на Банкову й починати штурм! Під виглядом обурених громадян, розумієш? А далі, у натовпі, вони б почали одне в одного стріляти! Уяви собі, Петю, це ж все проти влади!

– Свєто, ну сама подумай – які пістолети?! Які наркотики?!

– Не знаю, які наркотики! Я в них, слава Богу, не розбираюся! – мама знову тупнула по килиму. – Тільки ж сам бачив і чув – речі їхні, тих нібито студентів, лишилися на Майдані! Їх там же, на місці, оглянули. Не розбереш, кому що належить, тому нікого не взяли відразу. Думаєш, чого вони в церкву забігли? Маневр такий!

– Свєто, ну який маневр?!

– Такий! Почне міліція штурмувати церкву – вонятиме на весь світ! Треба, як я розумію, подумати й щось придумати. Та бач, владі ж навіть доби не дали на роздуми! Знову перехоплюють ініціативу! Заполонили центр міста! Усе одно штурмують! Диви, диви, глянь – що я говорила!

Мамин палець знову націлився на екран, показуючи батькові те, на що вже кілька хвилин, мов заворожена, дивилася Алла.

Чомусь склалося стійке враження – це коїться просто тут, за вікном. Варто вийти на вулицю, і тут же затягне лютий, невідворотний, убивчий вир подій, які Аллі ще позавчора важко було собі навіть уявити.

Хлопець зухвало махав перед беркутівцями ланцюгом, намагаючись стояти так, аби металевий кінець нікого не зачепив.

Зусібіч у напрямку беркутівської шеренги летіло каміння, невідомо, звідки принесене. Гримнуло кілька вибухів, зображення занурилося в густий білий дим.

Трохи далі, де було більше скупчення гамірного натовпу й куди посунула телевізійна камера, повільно їхав трактор із ковшем напереваги. Незрозуміло, хто і з якою метою його отуди пригнав, і взагалі – де серед білого дня взявся цей тракторець просто в серці Києва. Ще й дивом заїхав знизу на пагорб, просто на Банкову.

Знову щось вибухнуло.

Кілька чоловіків у масках-балаклавах сіпнулися вперед, до беркутівських щитів. Ззаду підбадьорливо ревонули, але тут же навперейми першим відчайдухам вискочило кілька молодих, із незакритими лицями. Їх усе одно неможливо було розгледіти, навіть упритул припавши до екрана. Одного смикнули за руку, він рвучко вивільнився, почав щось кричати, махаючи руками. Інших активістів уже зупиняли, розчепіривши руки та стоячи спинами до беркутівців, навіть не боячись раптового нападу.

Тим часом у міліцію полетіло ще кілька запалених фаєрів.

Знову рвонуло, вибухнув феєрверк.

– Ага! – мама закричала так, ніби сама брала участь у сутичці, причому – на боці беркутівців. – Ти кажеш, Алло, побили! Побиті так себе не поводять! Їм мало дали! Страху зовсім не знають! А міліція, міліція чого стоїть і дивиться! Там же такі самі люди! Діти!

Тато, про якого знову на короткий час забули, голосно видихнув.

– Свєто, – протягнув він, ніби кректав від болю чи взятої за раз непомірної ваги. – Де ти там бачиш дітей?

– Хлопчики! З міліції, хлопчики – вони тобі не діти!

– У мене нема дітей, які служать в мі… – Петро Дорош проковтнув частину слова, кахикнув, ніби вибачаючись, тут же виправився: – Які служать там. У Києві, Світлано Русланівно, масові безпорядки. Це так називається. Забула, коли було таке востаннє?

– У дві тисячі четвертому! – миттю парирувала мама. – Тоді перетворили Київ на свинарник, бомжатню та звалище секонду! Я говорила, казала тобі: не скінчиться це добром! Ось, Петре Семеновичу, їж із маслом!

Указівний палець знову націлився на екран телевізора.

– Тоді, Свєто, не було масових безпорядків, – Алла здивувалася, як ураз стишився батьків голос. – І я за п’ятдесят два роки, що живу, нічого такого не пам’ятаю.

– А в Москві! – жінка викрикнула так, ніби зловила чоловіка на брехні. – У Москві, забув? Коли Горбачова скинули! Потім, коли танками лупили по парламенту, забув? Там людей убивали, на секундочку!

Батько підвівся. Для чогось обсмикнув спортивну кофту. Зняв окуляри.

– Сама сказала ось тільки – то в Москві. І танки теж були в Москві. А в нас, не забувай, – Київ.

– Яка різниця! – вирвалося в матері.

Тепер уже й Алла дивилася на неї, ніби бачила вперше.

За цю думку їй стало дуже соромно. Навіть почервоніла.

Та нічого не могла з собою вдіяти.

Вибух – знову хтось по той бік екрана кинув бомбу, явно саморобну.

Чи не бомбу. Алла погано зналася на таких речах.

Поки мама шукала правильну, на її думку, відповідь, батько вийшов до іншої кімнати.

Без телевізора.