Читать книгу Вогняна зима - Андрій Кокотюха - Страница 7

– Я тобі довіряю особисто, Коновале. Давно служиш, зарекомендував себе.

Він стояв перед командиром і терпляче чекав, поки скінчиться прелюдія.

Чекати Павло Коновал умів, за що діставав від дружини Ольги регулярно. Коли влаштовувався в «Беркут», обіцяли не лише зарплату й премію – манили квартирою. Хай одна кімната, усе одно краще, ніж третій рік у гуртожитку. З них півтора – з дитиною, донечкою.

Коли приїздить із Бобрика теща, узагалі ховайся. Хазяїнові доводилося спати на розкладачці. Нікого не хвилювало, що в нього був важкий напружений день, знову якісь бандерлоги каламутили воду, доводилося стояти в оточенні годинами, чим далі – тим частіше до глупої ночі, поки все не розсмокчеться. Бійці щоразу могли зачистити територію за кілька хвилин, для того ж спеціально навчені. Але наказу не отримували.

З кожним разом такий розклад сильніше дратував і бісив Павла Коновала.

Змалечку любив давати здачі. Навіть якщо супротивник був несерйозним. Що, здавалося б, небезпечного можна чекати від ботаніка, шклявого маминого синка із зів’ялими м’язами? Через такого можна й треба просто переступати. Ба’, ні! Такий, отримавши по шиї, замість качатися й готуватися до реваншу, каже своїм батькам, як у суді, правду, тільки правду й нічого, крім правди. Чесно здаючи, хто образив. Обурені батьки так само не намагаються домовитися напряму. Вони йдуть до шкільного начальства, ніби директор чи класна керівничка, недолюблена таранька в окулярах, здатні зробити так, щоб нахабний розумник більше не діставав від неврівноваженого Коновала стусанів. На такий удар треба відповідати негайно – розбивати носа, ламати пальця, у крайньому випадку – руку.

Ось так виглядає здача в Павловому розумінні.

Превентивний захід.

Слабак повинен зрозуміти – неправильна поведінка щоразу тягтиме за собою нове каліцтво. І уникнути цього рано чи пізно доведеться лише в один спосіб: зачинитися у своїй квартирі, виходячи на вулицю лише з медичною метою, подихати повітрям. Пересуватися – лише перебіжками. Звичайно, на таке не піде ніхто, усі хочуть почувати себе вільно, ходити й не озиратися. Що ж, таке право мають, бо живі люди.

Павла Коновала ніхто цьому спеціально не навчав. Він не вважав себе зовсім дурним, та й, треба визнати, навіть недруги не сприймали його повним відморозком. Так, у ньому жила агресія, яку хлопець ще з дитинства й отроцтва не надто прагнув приховати глибоко. Повага до себе і неможливість будь-яких, навіть найдрібніших провокацій на свою адресу – були єдиним прийнятним способом спілкування з довколишнім світом.

До цього він дійшов сам.

І вже в сьомому класі фраза: «Не провокуй мене!» стала для нього чимось на зразок чіткої життєвої позиції.

Адже справді, головне – не дражнити, не зачіпати, не діставати. Тобто не робити й не говорити при ньому речей, які для нього особисто неприйнятні. Отже, дратують. Тож після того, громадяни, не ображайтеся за наслідки.

Самі винні.

З огляду на це, улаштовувався в «Беркут» не лише через гарантовану кімнату в гуртожитку, що робило фастівського хлопця киянином із реєстрацією. Не тільки обіцянка розв’язати квартирне питання. «Беркут» наводить порядок. І кожен, хто провокує, цей порядок порушує. Аби відновити статус-кво, бійці-беркутівці й отримують заробітну платню.

Щоправда, гроші Павло Коновал звик діставати за зроблену роботу.

Якщо громадяни порушують не лише заведений порядок, а й певний баланс, коли сильний керує, а слабший – слухняно махає гривою, і не отримують за це належної відсічі, вони знахабніють. Коновал не знав, хто конкретно сказав – безкарність розбещує. Та, дивлячись на погано керовані гурти обурених і агресивних, розумів правоту цих слів.

Хочеш чогось добитися – пиши листа тому начальству, яке здатне розв’язати питання. Стій у чергах. Закуси губи до крові, добивайся свого законним шляхом, для того існують судові інстанції. Але ні, обов’язково треба гуртуватися на вулицях чи майданах, качаючи свої, нікому більше не потрібні права.

Або ось футбольні фанати. Прийшов на стадіон, сів на своє місце, покричав, коли гол. Для чого запалювати вогні чи, ще гірше, лізти битися з тими, хто вболіває за іншу команду? Сусід Коновала, який півроку тому перевівся з Донецька, уболіває за «Шахтар». Сам Павло – за «Динамо», хоч ця команда, чесно кажучи, давно вже не та. І нічого, запросто випивають разом, навіть обнімаються. Співаючи щось старе, добре, з радянського кіно чи репертуару Лепса або Трофима.

Фанатам різних спортивних клубів нема що ділити. Випробувано на собі. Тому гармидер на стадіонах Павло так само вважав провокаціями, народженими повною безкарністю. І тому, намагаючись бодай трохи виправити ситуацію, завжди щедро – до крові – молотив кийком так званих ультрасів. Не розрізняючи, хто за яку команду дере горло.

Тож зараз, коли «Беркут» уже десятий день стримували, дозволяючи цьому строкатому натовпу горлати й стрибати в центрі столиці, Коновал відчував себе виснаженим. Наче не чекав наказу, а всі ці дні без передиху копав у тещі город. Там походжала міліція, без нагляду всю цю підарасню не лишили. Але вони, схоже, відверто знущалися зі стражів порядку.

Коновал бачив це на власні очі. Одного разу, здавши зміну, не спав, як звичайно. Одягнувшись по-гражданці, пішов подивитися на збіговисько зблизька. Чим довше стояв і слухав, тим сильніше стискалися в кишенях кулаки. І повертаючись назад на метро, усю дорогу намагався знайти відповідь: чому, якого хріна, чорт забирай, нема команди? Там же суцільна, махрова провокація…

Але раптом усе скінчилося. Коли Коновала викликали нині під вечір, він спершу нічого не зрозумів. Переговоривши з іншими бійцями та послухавши сержантів, знав, до чого готуватися. Те, що командир почав здалеку, а не влупив одразу в лоба, уважав нормальним ходом.

Про таке відразу не кажуть.

– Тут зараз нема тих, кому б не довіряли, – вів старший далі. – Офіційних наказів, письмових, із зрозумілих причин не готували. Вони є, Коновале. Але для внутрішнього користування, бо, сам же знаєш, взагалі без письмових розпоряджень у нашій системі комар не пердне.

– Так точно.

– Ситуація не штатна. Усі це знають. І кожному пояснюю окремо. Є на цей рахунок особливе розпорядження. За нештатну ситуацію належить премія. Розпишешся, але це так само нікуди не піде. Внутрішня бухгалтерія. Гроші люблять облік, ти ж знаєш.

– Так точно, – іншої відповіді Павло не знаходив.

– Тримай, – командир поклав на стіл перед собою довгастий білий конверт. – П’ятсот доларів. За надстрокові.

Коновал знав суму. Перед ним таку саму отримали інші бійці. Скільки належало сержантам, він навіть не намагався вгадати. Та й не дуже хотів, не звик рахувати чужі гроші. Тим не менше, брати конверт не поспішав.

– П’ятсот, – повторив командир. – Ось, постав автограф.

Поруч ліг розграфлений аркуш із переліком прізвищ. Навпроти більшості з них уже столи закарлючки.

– Не треба.

Коновал промовив твердо. У лице командира дивився прямо. Рішення він прийняв, воно не далося болісно.

– Чого – не треба? – командир явно не чекав такого повороту.

– Премії. Доларів. Я не буду. Не хочу.

– Не хочеш – чого? – командир подався вперед. – Виконувати наказ? Ти відмовляєшся виконувати наказ, Коновале?

– Аж ніяк, – відчеканив Павло. – Грошей не хочу. Я цю сволоту дрібну на Майдані за так розжену. Це мій обов’язок.

Тепер командир відкинувся на спинку стільця.

– Навіть так? Ти глянь… Ідейний. Я приємно здивований, Коновале, що в нашому підрозділі є справді ідейні бійці. Ти б виступив перед товаришами. Лекцію прочитав, розказав, як треба розуміти політику партії. Виступиш?

– З мене поганий лектор. Я краще ділом доведу. Ідеї тут ні до чого, просто – на провокації треба адекватно реагувати.

– Молодець. Значить, грошей не візьмеш?

– Ні. Мені вистачає зарплати, – тут він збрехав.

– І куди накажеш мені їх запхати? – командир знову подався вперед, постукав пальцем по конверту. – Я поважаю тебе, Коновале, ще більше. Ти в мене давно кандидат на підвищення. Рости тобі треба. Подам відповідні папери, ще й про квартиру… Прискорити треба процес, дитина в тебе мала. Для дитини візьми. Для жінки. Теща є?

– Куди без неї?

– Ось, тещі покажеш, який зять домовитий, – ураз тон різко змінився. – Це, значить, ти тут найрозумніший. Ідейний, порядний, свідомий. Гроші не береш, але роботу робитимеш. Тобто іншим хлопцям, твоїм товаришам, повинно бути соромно? Ти себе вище ставиш, га, Коновале? Не чую!

– Ні, – Павло не чекав такого повороту.

– Якого ж видрючуєшся? Якого, я тебе питаю? Гроші на тебе виділені! Узяв дзьобом! Відніс додому! Поклав на комод чи що там у вас…

– Холодильник…

– Значить, на холодильник поклав! Новий, блядь, купив! Там на вісім холодильників буде! Ти ними торгувати зможеш, Коновале! Бізнес почнеш! Хочеш бізнес? Свій?

– Аж ніяк, – це він промовив уже твердо й впевнено.

– Молодець! Тому харе вийобуватися, Коновале! Узяв гроші! Розписався! Роботу зробив! Пішов відпочивати! Усе, я сказав! Сміття з центру треба прибрати! Новий рік скоро, забавляти треба людей! Свято! Щось іще, Коновале?

– Аж ніяк.

Командир знову постукав зігнутим пальцем по конверту.

Коновал слухняно взяв, згорнув. Поклав у кишеню штанів. Треба буде перекласти, не тягати ж це з собою.

Нічого.

Принесе додому.

Хай жінка, Олька, дура така, бачить, чого чоловік вартий. Останнім часом забагато говорить, гроші рахує.

Не свої.

Його.

Виходив із кабінету задоволений. Прочухана дістав – але й наказ, на який давно чекав не лише він.