Читать книгу Вогняна зима - Андрій Кокотюха - Страница 11

Він не думав про наслідки, коли заволав на сержанта:

– Документи назад! Зовсім дах поїхав!

Даішник, не зводячи з Коті очей, навпомацки застібнув ґудзика на форменому кітелі. Потім, так само незворушно, застібнув бушлат. Усім своїм виглядом інспектор говорив: спробуй, забери. Котя стояв до нього впритул і, мазнувши поглядом, мимоволі зачепився за мішки під очима. А на самому лиці залишила чіткий відбиток шалена втома. Навіть потіснивши злість та упертість – звичний стан працівників ДАІ, чи, як їх уже давно називали, гайців.

Коті таких ніколи не було жаль. Він, чоловік із великим водійським стажем, багато їздив Україною. За весь час, що крутив кермо, а це – більше п’ятнадцяти років, Костянтин Стогов не бачив жодного гайця, якому кортіло просто, по-людськи, потиснути руку.

Почавши заробляти й ставати на ноги, Котя дозволив собі зухвалість та розкіш водночас. Тримав окремо сотенні купюри, і щойно котрийсь із гайців махав смугастою паличкою, не чекав навіть, поки той назветься – давав сто гривень просто так, замість вітання. Не було випадку, коли б хтось відмовив. І Котя називав це раціональним витрачанням грошей на утримання ДАІ. Навіть доводив скептикам, озброївшись звичайним калькулятором: якщо один раз відбитися, наступного разу, за законом підлоти, відпресують по повній. Доведеться викладати не сто, а двісті. Чи, якщо на полювання вийде багатодітний інспектор, котрий залетів раніше перед начальством, – то й усі п’ятсот.

Таким чином, заплановану суму так чи інакше платити все одно доведеться. Бо український автовласник, якщо не має спеціальних номерів, винен гайцям щоразу, як виїздить рано на проїжджу частину. І якщо за цілий день смугаста паличка жодного разу не замайоріла перед тобою на узбіччі – значить, ДАІ погано працює, у них не вистачає людей або, як варіант, інспектори були зайняті кимось іншим і тобі вдалося проскочити.

– Ви не розумієте нічого! – розходився Котя, барабанячи себе кулаком у широкі груди. – То я не гайцям плачу! То я собі купую в Бога проїзний!

А чуючи у відповідь «не богохульствуй, Стогов», завжди відмахувався обома руками:

– Та навпаки! Ми ж тримаємо машини в порядку! Кожен – свою! І витрачаємо на підтримку транспорту в нормальному стані якісь гроші! Мужики, якщо ми цього не робимо, рано чи пізно доведеться вбухати ті ж самі гроші, якщо не грубші! Не втечеш від долі! А долею керує Господь Бог! Значить, я отак розподіляю ресурс! Усе одно ж доведеться витратити його! Аби не більше!

Котіної логіки зазвичай не хотіли розуміти, та він і не наполягав. Щоразу зводячи все до власної цікавості – буде серед гайців хоч колись один такий, хто не візьме, а зрозумілою мовою пояснить, для чого зупинив водія. І що той порушив. А потім акуратно випише штрафну квитанцію, яку порушник змушений буде оплатити в найближчому банківському відділенні.

Словом, Костя Стогов не любив ДАІ та був у цьому неоригінальний.

Проте зараз, дивлячись на позбавлене жодних людських емоцій, навіть ненависті чи презирства, лице гайця, він із прикрістю визнавав – у дзеркалі останніми днями бачить щоранку те ж саме: мішки під очима від шаленої, нелюдської втоми і незнайому раніше затятість.

Тут, посеред вулиці, засіяної дрібним сніжком, стояли двоє, котрі готові були змагатися в упертості. Зараз вони йшли, немов винищувачі в повітряному бою, на таран. І кожен прагнув, аби відвернувся інший.

Різниця – у тому, що непробивний інспектор досі не зрозумів чи не хотів розуміти: проти нього вийшов камікадзе, котрому повертати нема куди, та й не особливо хочеться. Через те своєю здоровою, безшабашною злістю Котя мав надію перемогти гайця. Навіть якщо той, замість розгорнути й прочитати отримані на вимогу права водія, запхав їх собі до кишені кітеля.

– Документи, кажу! – повторив він, уже давно не дивуючись, як спокійно, без зайвого надриву, виходить не качати – відстоювати свої права.

– Заберете у відділенні, шановний, – останнє слово для інспектора не мало жодного значення та смислу. – Звільніть проїжджу частину.

– Ти вже зовсім по-бєспрєдєлу, командире! І сам це знаєш! У чому річ, можеш нормально пояснити?

– Ви порушуєте, – інспектор дивився на Котю, мов на нерозумну дитину.

– А він, значить, не порушує!

Котя кивнув через плече гайця, показуючи на чорний мінівен – один із двох, котрий перегородив вулицю.

Автомайдан ще зранку оголосив про намір пікетувати низку чиновницьких будинків. Коті було все одно, до якої колони приставати.

Улившись у повстанську кавалерію в понеділок, після показаного в новинах побиття беркутівцями людей на Банковій, він мотався на автоматі вже п’ятий день. Коли бути точним – п’яту добу. Офісом керував у віддаленому режимі, сам не розуміючи, як удається паралельно розв’язувати другорядні, як виявилося, проблеми по бізнесу. Додому заїздив двічі, прийняти душ та перевдягнутися в чисте. Брудне кидав у пральну машину, навіть не думаючи, хто й коли це все буде прати. Решту часу відсипався на задньому сидінні позиченого в товариша джипа. Бідака в середині листопада поламав ногу. І Котя, котрому так і не вдалося видряпати своє авто з чіпких пазурів колишньої, тимчасово купив старий «опель». На більше грошей тоді не було, а без коліс лишатися не звик. Погано себе почував, коли сидів у чужій машині на пасажирському місці.

Але й тут не слава Богу: наприкінці листопада, коли їздив на Майдан, аби просто з цікавості, на пам’ять, сфотографуватися зі співачкою Русланою, поставив «опеля» не там, де дозволяли. Раніше на таке не звертали уваги. Факт, що автівку на його очах затягнули на автовантажник та повезли на штрафний майданчик, був прикрим, та не смертельним. Усе одно Котя збирався ще до Нового року позбутися тимчасових коліс, навіть домовився зі знайомим банкіром про позику.

Цей же приятель розповів про Автомайдан.

А Жека Воропай, власник джипа, попросив Котю, аби той, раз таке діло, сміливо використовував його авто. Якби не нога, сам давно б примкнув до лав кавалерії. Котя знав: це правда. Чому так – не міг пояснити. У тому числі – собі. Ще місяць тому навіть думки не припускав, що з доброго дива заб’є на офіс, стрімко, з головою, вище маківки занурившись у революцію.

Ні з ким зі старих та нових знайомих про це не говорили.

Ніби всі довкола вступили в мовчазну, жодним підписом, жодною офіційною домовленістю не обумовлену угоду: усе сталося само собою, інакше бути не може, так треба.

Кому треба…

Якби комусь іншому, якби був хоч найменший сумнів, що він із власної волі вписався в політичну гру, Костя Стогов далі займався б своїми інтернет-продажами. Інших, ґрунтовніших пояснень він не шукав. Нема коли займатися дурнею, яку його остання за ліком дружина гордо, з розумним виглядом іменувала мудрим словом «рефлексії».

Тому цього ранку Котя особливо не парився. Ярославів Вал – так Ярославів Вал. Недалеко. Інші мотнули за Київ, хто – на Піски, хто – на Кончу-Заспу, а окрема колона рушила до Печерського суду. Разом із Котею подалося з десяток машин, по обох хідниках уздовж вулиці рухалися піші майданівці з прапорами.

Він їхав другим, майже впритул до головного авто. Шлях перекрили просто в них на очах – і Котя, і всі, хто сунув спереду, бачили, як два бусики, один за одним, майже синхронно зрушили з місця, заблокувавши проїзд. Їхні водії, не ховаючись, вибралися з кабін і швидко розчинилися серед транспорту, пірнувши в сигнальну какофонію – довкола загули дружно й обурено. Вибравши момент, Котя вирулив уперед, обігнавши «лексус» із жовто-блакитними стрічками з обох боків, наблизився до перешкоди й вийшов, маючи серйозний намір відшукати й приволочити за карк хоча б одного з водіїв.

Інспектор намалювався відразу. Машину ДАІ Котя помітив тільки тепер, вона скромно, ніби так треба, притулилася недалеко від місця пригоди. Інспектор якось назвався, його просте для сприйняття ім’я зовсім не цікавило Стогова. Як, зрештою, усіх інших, хто тут же запрудив вулицю й узяв територію широким неправильним колом. Він звелів Коті прибрати свою машину, бо вона перешкоджає руху. Коли ж почув у відповідь, хто саме тут заважає, спокійно мовив: «Тоді будемо вирішувати. Напросився», – і після того запхав Котіни документи собі під прихисток бушлата.

– Ганьба! Ганьба! Ганьба! – звичним злагодженим хором відповів на це натовп.

Стогов помітив: до людей з Майдану долучаються звичайні перехожі. Спершу – не активно, просто з цікавості, явно збираючись постояти й піти. Але дуже скоро байдужих довкола майже не лишилося. Заклик: «Банду геть!» підхопили вже ті, хто вирішив не зупинятися, проходячи в своїх справах повз зібрання.

– У мене купа свідків, командире, – Котя далі тримався миролюбно.

– Так і говори з ними, – почулося у відповідь.

Даішник не збирався давати заднього. Його напарник від машини стежив за парою з неприхованим азартом. Підсилювало інтригу ще й те, що обоє виявилися майже однаковими на зріст. Клацнуло кілька апаратів. Котя не мав сумніву: десь за годину перші фото виринуть у мережі, та ще й із підписом на кшталт «Битва гігантів».

Може, й так.

Тільки битися з гайцем Костянтин Стогов не збирався.

Говорити з ним безглуздо. Розвернувшись, Котя пішов до джипа. Крики на його підтримку грянули з новою силою. Складалося враження – один із велетнів, той, котрий за нас, програв та змирився з цим.

Нехай, вирішив Котя.

Витягнути з багажника буксирний трос – справа кількох секунд.

Даішник, не зводячи з нього очей, напевне, до останнього не вірив, що зухвалість одного може бути такою ж безмежною, як його власне нахабство. Або, скоріш за все, гайцеві стало по-людськи цікаво, чим же все може скінчитися.

Тому й не квапився втручатися.

Котя, між тим, обійшов найближчий до себе бус. Трохи пововтузившись, зачепив буксир.

Даішник ступив уперед – наміру забрати трос не приховував.

– Ганьба! Ганьба!

Людський струмок обтік його, заступивши дорогу.

Зі сторони Володимирської вже рухався міліцейський патруль. Інакше, ніж у бронежилетах та з автоматами, стражі порядку давно вже вулицями не ходили.

Котя вже сидів за кермом. Обережно розвернув джип. Здав задом, попередньо погудівши.

Хтось із водіїв, навіть не питаючи, закріпив позаду вільний кінець троса.

– Пішов!

Котя рушив.

Буксир повільно натягнувся, зрушуючи з місця бус, повертаючи його, і ось – уже розтягуючи затор, хоча б частково звільняючи проїжджу частину.

Вулиця, здавалося, здригнулася від оплесків.

– Хоп! – мовив сам до себе Котя.

«Лексус» знову зайняв чільне місце. Невеличка колона рушила вгору по Ярославовому Валу.

Котя затримався, повернувся до гайця. Частина пікетувальників теж не квапилася. Краєм ока зачепив – водій другого буса вже лізе за кермо.

– Розібралися, – мовив Стогов до інспектора. – Там, бач, троса треба було. Допоміг. Ордена не треба. Медалі теж. Права назад давай.

Знизавши плечима, даішник поліз під бушлат.

Його напарник старанно, навіть висолопивши кінчик язика, переписував собі номери Котіної машини.