Читать книгу Вогняна зима - Андрій Кокотюха - Страница 3

– Ніколи б не подумала, що вам так легко зіпсувати настрій.

– Це філософське питання.

– Що саме?

– Поганий настрій.

Котя Стогов із неприхованим сумом підкинув на широкій долоні порожню пласку пляшку з-під віскі. Глянув, блазнюючи, крізь скло на супутницю.

– Ну, там щось видно? Відповідь?

– Якби отак, крізь порожню тару, можна було побачити майбутнє, мене б давно не було в цій країні.

– Здається, ми про це вже говорили.

– Ага, багато й часто, – легко погодився Котя. – Давно. І не лише з вами, Юленько. Тільки від наших розмов нещасна країна не поміняється, як хочеться нам із вами.

– Ви песиміст.

– Навпаки – я найбільший оптиміст у колі своїх друзів. Знаєте, чому?

– Не знаю.

– Сказати?

– Скажіть.

Котя скрутив корок, понюхав спустошені скляні нутрощі. Підніс горлечко до вуст, зобразив, ніби витрушує звідти останні міліграми рятівної рідини. Потім зітхнув, ніби пережив найбільшу за свої тридцять три роки втрату, перевальцем рушив до найближчого смітника. Акуратно, демонстративно не кинув – поклав – туди непотріб, повернувся назад до багажного відділення.

Разом із сотнею пасажирів із Греції він чекав, поки стрічка почне рухатися.

Годинник показував пів на другу ночі.

Літак запізнився на п’ять із половиною годин.

– Ось що бісить, – Котя кивнув на забрану гумовими язиками прямокутну пройму, звідки мали виїхати речі. – Гаразд, там щось збилося, пасажири на Київ мали курити бамбук у тому довбаному Іракліоні. Де б ми ще, Юлю, з вами познайомилися. Правильно, мені складно зіпсувати настрій, коли поруч є «дьюті фрі», де продається якісний алкоголь. І прекрасна молода жінка, котра складе компанію.

– Костю, ви цю пляшку самі впорали. Я навіть язика не вмочила.

– Пляшечку.

– Вибачте?

– Це – пляшечка. Бо пляшка – значно серйозніші об’єми. Бог із ними, не в алкоголі річ. Коли я кажу про складену компанію, маю на увазі – ми з вами мило спілкувалися. Одна людина говорить, інша – слухає. Такий формат. Згодні?

– Буває, – кивнула Юля, печально поглянувши на багажну стрічку, що ніяк не хотіла ожити. – Ви скидалися на оптиміста. Я ще здивувалася, нині нечасто таких зустрінеш. Хоч ніби надії побільшало…

– Надії? Про що ви, Юлю? Про яку надію?

Котя говорив пошепки. Але його природний густий бас навіть так не звучав тихіше. Пасажири, котрі стояли неподалік, нервово озиралися. В очах читалося невдоволення.

Стогов украй рідко їздив маршрутками. Задоволення з дзвіниці затятого автомобіліста сумнівне. Коли все ж доводилося, ловив на собі сповнені неприхованої ворожості погляди щоразу, коли говорив у салоні по телефону. Майже завжди довкола мовчали. Але тотальний осуд Котя відчував фізично, ніби навалювалося щось важке й задушливе. Дуже схоже почувався й тут. Іноді Стогову здавалося: заважає всім настільки, що народ лише чекає команди, аби валити цього нахабного басистого бугая.

Хоч Коті більше подобалося, коли називали велетнем.

Особливо – вороги та жінки.

Юля, випадкова знайома, попутниця, мініатюрна шатенка, не квапилася з відповіддю. Тож Стогов повів далі, заводячись більше, бо вкотре зачепило наболіле.

– Ви звернули увагу, що сьогодні вчасно полетіли всі, крім нас? Наприклад, громадяни держави Росія, якщо ви помітили, пройшли на свій літак без запізнення. Ще й махали нам ручками. Типу – щасливо лишатися, хохли, до побачення. Помітили, скажіть – помітили?

– Господи, нічого такого не бачила!

– Бо не звернули уваги! А суть справи й корінь зла в тому, Юленько, що громадяни України ніколи, ні-ко-ли не відлітають, не від’їжджають та не прибувають нікуди вчасно!

– Весь світ проти нас, ви хочете сказати?

– А! – відмахнуся Котя. – Ми самі проти себе! Нехай, нехай так: десь збій у системі… Хоча системи насправді не існує, але дамо їм шанс мати щось системне…

– Кому?

– Їм. Ось їм.

Стогов кивнув управо, укотре за час їхнього знайомства звертаючи увагу супутниці на непоказного чоловіка у джинсах, кросівках та сорочці поло. Поряд із ним стояли огрядненька коротко стрижена жінка й дівчинка-підліток. Вона не знімала темних окулярів навіть у салоні літака й тут, чекаючи з батьками на багаж, так само закривала ними очі.

– По-моєму, ніхто, крім вас, його не впізнав, – зазначила Юля. – Якби ви не сказали, я так само не мала б поняття, хто це.

– Правильно. Бо він нечасто світить таблом у телевізорі. Але в парламенті, я вам уже казав, цей народний депутат вирішує значно більше, ніж оті всі клоуни з підвішеними язиками на різних телешоу.

– Ох, Костю, чого причепилися до людини… Він так само, як усі, терпляче чекав в аеропорту. І зараз не пішов без черги чи якось інакше. Стоїть людина, сопе у дві дірки, страждає разом із усіма. Може, він демократ…

– Ага! Він, наскільки я знаю, без поглядів.

– Так не буває.

– Буває, – упевнено кивнув Котя. – І є. Сидить на таких темах, що дружать із ним і демократи, і ті, хто навпаки. А він, як розумне теля, смокче у двох маток! Єдине, чого не міг передбачити – ось цього. Що йому разом із народом доведеться нудитися понад п’ять годин в аеропорту! Між іншим, ви в курсі, що парламент ще не на канікулах? Ніби працює. А цей кекс – чому тут? Написав за свій рахунок? За сімейними обставинами? Чи когось попросив, аби проголосували замість нього за щось непринципове для його гаманця? Ось чому я їх ненавиджу. Усіх. І про зіпсований настрій – туди ж.

– Тобто?

– Поки я пропивав залишки євро в грецькому аеропорту, а ви на мене терпляче дивилися, Юленько, усе було добре. Я знав: в однакових зі мною поганих умовах сидить і вислуховує щось від жінки он той народний обранець. Що мені треба для щастя? Долетіти, м’яка посадка, пройти паспортний контроль, отримати багаж. У мене там лише сумка, Юлю. Футболки, шорти, капці, плавки й сувеніри. Міг узяти барахло з собою, ваги вистачало. Ні, вирішив здати в багаж. Чого простіше – видати його відразу, швидко, як це відбувається всюди в Європі? – Тепер уже не стримувався, говорив на повний голос, обурення нагадувало стихійний вуличний мітинг. – Ні! Ти прилітаєш в Україну, до міжнародного аеропорту, це – вікно держави, її візитка картка! І ось ти стоїш, уже скоро, як годину, чекаєш на свою нещасну сумку. Скаржитися нема смислу! Бо нема куди, нема кому й нема на кого!

Юля приклала пальчика до вуст. Котя нахмурив чоло, але так само торкнувся губів пучкою.

– Я звикла, – мовила вона тихо. – Між іншим, за кордон літаю у справах часто, не лише на відпочинок. Чесно кажучи, така затримка рейсу на моїй пам’яті перша.

– І я не пригадую нічого схожого, – легко погодився Котя. – Бачте, ви мене погано зрозуміли. Напружили не ті п’ять годин пустого сидіння в Іракліоні. Самі ж помітили, настрій у мене був усе одно чудовий. Бісить ось це, Юлю: хоч затримуються літаки, хоч прилітають вчасно – багаж у сраному Борисполі мусиш усе одно чекати го-ди-ну! Ніде у світі такого нема!

– Ви всюди були?

– Багато де, – Котя говорив серйозно. – Я ж мандрівник, ви знаєте. Бізнес мій, оці інтернет-магазини, він для чого? Щоб давати мені змогу бувати там, де хочу. На Кріті, до речі, я вже був. То так, зірвався, особисті обставини, треба було кудись забратися геть на тиждень. Хай дехто від мене відпочине…

– Це я вже чула. Як і ваші нарікання на свою країну.

– Ніхто не нарікає, Юлю, – він знову почав заводитися, та, глянувши довкола себе, укотре стишив голос. – Навпаки, ви ж чули. Я найбільший оптиміст. Бо досі тримаю в Україні бізнес і не виїхав звідси. А в мене з десяток тільки близьких друзів уже перенесли офіси до Польщі, Чехії, Словаччини. Ха, одному нашому навіть у Кишеневі простіше, ніж у Києві! Знаєте, чому?

– Ні. Звідки…

Котя скрутив дулю, поворушив великим пальцем. Юля зітхнула.

– І що ця фігура означає?

– Ось такий у друга там прибуток. У Києві – те ж саме. Для чого забрався звідси? Бо в Молдавії чувак стільки заробляє. Вище нуля, та мужик звик і думає про перспективи. А тут, Юлю, у чувака стільки лишалося. Відчуваєте різницю? Менти, податкова, невідомо хто, але теж дай, пожежники – і аж туди! – він знову кивнув у бік втомленого депутата. – Молдаванам теж не цукор. Просто в них, каже, перспектив усе одно більше. Країна хоч як націлена на Захід.

– Ми теж… ніби.

– Отож, ніби, – Котя знову відмахнувся. – Я теж кажу нашим пацанам, аби не тікали, не згорталися, ще потерпіли. Може, як оті упирі восени все підпишуть, що треба, доведеться не так тиснути. Хоч якісь правила намалюються. Пацани не вірять. Одного ось недавно запаяли в СІЗО, на Лук’яна.

– Лук’янівське…

– Воно. З лютого там упрівав. Закрили, як завжди буває, ні за що. З кимось не поділився чи когось не того підтримав грошима… Знайомі в мужика є скрізь, досить круті. Я адвоката підкинув, шкільний товариш. Той розкрутився, ніби наша брала. Коли хоп – знаходять захисника з проламаним черепом.

– На смерть?

– Живий. Говорити наново вчиться. А так нічого. Менти кажуть – гопота. В адвоката – розряд з бойового самбо, ми разом із ним колись займалися, то так, до слова… Поки іншого знайшли… – Котя безнадійно махнув рукою, даючи зрозуміти, що далі нема, про що говорити. – Коротше, чоловік викупив себе з тюрми за гроші, за третину більші від початкової суми. Ще заплатив, аби справу закрили швидше. З криміналом же на кордон не випускають. Отак і виїхав. Утік, драпонув, уважайте, в одних трусах. Це так реалісти роблять. Песимісти не чекають, поки їх запаяють на нари, виводять бізнес та бабло вже. Раз я ще працюю в Києві, значить, Юлю, я поки оптиміст.

Щойно промовив це, як багажна стрічка здригнулася, поволі рушила.

Хтось заплескав у долоні. Почин підхопили. Юля так само не стрималася. Котя іронічно посміхнувся кутиком рота.

– Не минуло й півроку. Побачите, нам із вами зараз не пощастить.

– О, Господи! Тепер чому? – Юля сплеснула руками.

– По-перше, багаж може бути з попереднього рейсу…

– Там же написано, читайте – з Іракліона!

– Ви теж читайте. Поруч іще один. Не факт, що наш буде першим. Навіть якщо так, є ще по-друге: наші з вами торби випливуть останніми. А отой кекс свої отримає раніше за всіх! У-у-у!

Розчепіривши два пальці, Котя замахнувся в бік депутата, хоч той навіть не знав, що привернув чиюсь особливу увагу.

Пройма багажного віконечка вивергнула перші речі.

– Хоп! – вирвалося в Стогова.

Назустріч повільно пливла його сумка.

Юля знову заплескала в долоні – далі, не наступним, але через дві валізи, рухався її чемодан.

– Усе буде добре, – задоволено сказала вона.

Коли вийшли в задуху ночі, Котя втретє за останніх десять хвилин набрав номер, повторивши одне й те саме:

– Ну, так ти де?

Юля рухалася поруч, та вони вже попередньо попрощалися, подякувавши одне одному за компанію, обмінявшись телефонами, аби потім домовитись перетнутися десь на Майдані й випити кави. Зараз Стогов відчував шалену втому. М’язи боліли, лещата стискали скроні, дихалося важко. Так завжди бувало, коли Котя більше двох годин нічим не займався – його виснажував навіть короткий період бездіяльності. П’ять в аеропорту, більше двох – у літаку, майже година – в очікуванні багажу – для нього занадто. Явний передоз байдикування.

Назустріч неквапом сунув джип, Котя впізнав своє авто, махнув рукою. Машина проїхала трохи далі від термінала, пригальмувала. З водійського місця, лунко хряснувши дверцятами, вийшла, точніше – випурхнула струнка, коротко стрижена білявка в мокасинах, мішкуватих штанах-мілітарі з безліччю кишень та кишеньок, кругленькі груди під білою футболкою нічого не тримало.

– У мене гроші скінчилися! – вигукнув Котя замість привітання. – Узагалі диво, що ти вже тут!

– Нічого чудесного, Стогов. Лише Інтернет, – сухо відповіла білявка. – Перевірила, на сайті аеропорту ще зранку повідомили про затримку вашого рейсу. Хоча диво таки зафіксоване.

– О! Це яке? Небо впало на землю?

– Гора прийшла до Магомета, – відрізала дівчина. – Сама собі дивуюся, як знайшла час та натхнення доїхати сюди серед ночі. Нормальні люди сплять.

– Так ми ж ненормальні! – Котя широко всміхнувся.

– Ти ненормальний, Стогов, – відрізала білявка. – І мені це набридло. Сам знаєш.

– Хіба тижня тобі не вистачило, аби відпочити?

– Більш ніж досить. А ще я багато думала.

– З чим тебе й вітаю.

– Дякую. Ти відпочив?

– Знаєш же сама, це не для мене. Пробухав тиждень, як не в себе. Так і час пролетів.

– Можеш бухати далі, Стогов.

– Так, спокійно. Хіба ми не…

– Ми – не! – білявка, не стримавшись, навіть тупнула ногою. – Я приїхала сюди сказати вам, Костянтине Романовичу, що ви – мудак! Можете додати до своєї колекції розлучень друге! Аби закрити тему тут і тепер: живи у своїй квартирі, машина – моя. Ось такий у нас із тобою розподіл майна, Стогов.

Котя пустив сумку на асфальт.

– Може, ну його? Удома поговоримо?

– Уже. Я все сказала. Є що – додай.

Котя видихнув, відчуваючи легкий перегар від випитого кілька годин тому віскі.

– Пішла ти, – це прозвучало беззлобно. – Додому довези, для чогось же приїхала. І спи потім, де хочеш і з ким хочеш.

– Ти, Стогов, спиш, із ким хочеш, краще за мене! – білявка розвернулася, сіла в машину. – Бач, таксі тут повно! Сам доїдеш!

Хряснули дверцята.

Джип рвонув із місця різко, коли вивертав на трасу – ледь не зачепив найближче «шевроле».

– Хоп, – промовив Котя, проводжаючи втрачене авто поглядом, у якому не читалося смутку, розпачу, лише зосередженість на розв’язанні раптової проблеми.

Поруч кахикнули – підійшов інспектор зі смугастим жезлом, котрий весь цей час стовбичив неподалік. Недбало кинув руку до козирка, потім цю ж саму правицю простягнув Стогову. Стиснувши її, Котя відчув опір, міліціонер виявився сильним. Чекав якихось слів. Але той знову козирнув, мовчки запропонував цигарку.

Прилуцькі.

Котя не курив такі. Але з ввічливості пригостився, підпалив від простягнутої дешевої запальнички.

– Проблеми?

Поруч стояла Юля, однією рукою тримаючи за ручку клітчасту дорожню валізу.

– Нема, – пробасив Котя.

– Мало того, що все чула. Ще й бачила. Куди підкинути?

Тим часом інспектор відійшов – затріщала рація біля плеча. Провівши поглядом і його, Стогов повернувся до Юлі. Перепитав, бо справді пропустив повз вуха, зайнятий іншими думками:

– Що?

– Я з машиною. Тут, на стоянці. Тепер зрозуміли, чому не пила з вами?

Котя підхопив сумку, закинув на плече.

– Не та ситуація, аби відмовлятися. Ви чуйна людина, Юленько. Знаєте, для чого я з шістнадцяти років сів за кермо? Аби знайомитися. Підсадиш у машину прекрасну незнайомку, і нам завжди по дорозі.

– Тільки нічого собі не плануйте, – тут же попередила вона. – Ми не в кіно, Костянтине, і на брудершафт поки не п’ємо.

– До чого тут кіно, брудершафт, пити?

– До того. У фільмі я б лишилася з вами на ніч. Або – завезла до себе. Уранці ви б принесли мені каву в ліжко, облили гарячим, ми з цього б довго сміялися. Тоді поїхали б кататися, забули про справи на кілька днів, говорили, говорили, говорили… У житті я підкину вас до під’їзду. І не гарантуватиму, що найближчим часом ми зустрінемося. Хоча з вами цікаво.

– Правда?

– Чиста. Самі ж називаєте себе оптимістом. Так вам куди?

– Оболонь, район набережної.

– Тим більше. Мені по дорозі, у бік Лугової. Їдемо чи стоїмо?

«Не найгірше завершення дня, – подумав Стогов, ставлячи сумку в чужий багажник. – Чи, як буде точніше, початок нового. Друга ночі, з гаком».