Читать книгу Вогняна зима - Андрій Кокотюха - Страница 13

Частина перша
Сніг
Київ, грудень 2013 року
Котя. На ногах

Оглавление

Йому прокололи колесо.

Як, коли сталося, Котя поняття не мав. Автомайдан блокував під’їзди до центру з боку Хмельницького, запрудивши машинами вулицю та зупиняючи беркутівські й міліцейські автобуси. Протрималися недовго, гайці розігнали. Хоча діяли не жорстко, швидше дозволяли водіям гаркатися з собою. Деякі навіть посміхалися, добродушно та з претензією на приязність. Словами, діями та жестами даішники давали зрозуміти: рипайтеся, хлопці, скільки хочете, на скільки вистачить часу, натхнення та бензину. Усе одно влада не у вас. І раз поки нікого не чіпають, усе – добре, майже все – дозволяють, значить, нема наказу. Так треба. Будемо буцатися з вами, доки хтось перший не постирає й не відіб’є собі роги.

Це будемо не ми, отак гайці заявляли без натяків, прямим текстом.

Коли Котя з іншими вирішили пересунутися трохи нижче, зрозумівши, нікому не стане краще від того, що їхні автівки безкарно протаранять, змітаючи з дороги, він і помітив пробиту камеру.

Улупили від душі, чимось твердим, потужним та гострим. До того ж діяла людина зі знанням справи, напевне, маючи багатий досвід. Звісно, поруч постійно крутилися тітушки, мов саранча, не надто ховаючись, лиш закриваючи лиця каптурами та тримаючись про всяк випадок ближче до гайців або ментівських патрулів. Інших винних Котя не бачив. Розуміючи також – став об’єктом нападу, бо джипи взагалі привертають увагу гопоти. Він не розгнівався, смислу нема, лють ні на що не вплине. Знав, на що йшов. Машина чужа, проте ціла. Навіть якщо її розтрощать одного разу, Жека, власник машини, не особливо засмутиться. Сидячи вдома зі зламаною ногою, міг лише дивитися новини по телевізору, кожних півгодини сіпатися до Інтернету, скреготіти від безсилля зубами. Тож, схоже, змирився з тим, що авто, позичене ним на потреби революції, рано чи пізно може сильно постраждати.

Костя Стогов досі не міг собі пояснити до пуття, чому на місці Жеки думав та чинив би так само.

Але чисто теоретично йому кортіло відшукати серед одноманітних тітушок «свого» шкідника. Дав би щигля. А потім – поставив пляшку. Вони люблять пляшки, нема мови. Гребтимуть усе, що даватимуть. І Котя серйозно готовий був віддячити тому найнятому для шкідництва дурневі. Пояснивши, чим саме той тип його виручив.

Коті дивним чином щастило на подібні збіги обставин.

– Гайці ж чудово все розуміють, – мовив він, струшуючи сніжинки з коміра й піднімаючи його, аби стало затишніше. – Знають, за яким лихом я припхався на Хмельницького. Бачили, що я з усіма. Але є протокол, я викликав евакуатор за свої гроші. Хай доведуть, що я перешкоджав рухові транспорту свідомо, зі злочинними намірами!

– Такий великий, а такий дурний, – гмикнув Юра Шевель.

Новий товариш викладав працю в школі. Йому вже стукнуло сорок, він рано почав лисіти й пояснив: то ознака високої сексуальної активності, доведено науково. Видно, говорив так усім, хто звертав увагу на залисини. Чоловіки познайомилися менше трьох годин тому, знайшовши одне одного біля стели. Сюди після одинадцятої вечора сходилися всі охочі патрулювати нічний Майдан – так кияни відгукувалися на поширені через Інтернет оголошення.

Учора до глибокої ночі солдати внутрішніх військ разом із беркутівцями зачищали довколишню територію. Тепер ближні вулиці рясніли синіми бушлатами, засніженими вушанками, синіми, у рябу смужку комбінезонами. Метро цілий день то зупинялося, то відновлювало роботу, а соцмережами вперто гуляли чутки про можливу нічну силову акцію.

Котя ж лишився без коліс.

Джип залишив у приятелів на СТО, там із машиною точно нічого не станеться. Та вдома, у порожній квартирі, де в холодильник уже скоро тиждень, як нічого не клали, Котю нічого не тримало.

Навіть якби тримало. Нехай би бурчала дружина, кувікали маленькі діти – знаючи себе, Стогов розумів: усе одно не міг би лишитися в чотирьох стінах. Йому давно хотілося, аби в Києві щось почалося. Не знав, з чого та з ким закрутити справи. Тож коли стартувало, долучився відразу. Ще й почав прокручувати подумки варіанти, де б та в кого на короткий час позичити машину, щоб не сидіти без діла.

Тож заклик до всіх охочих вартувати вночі виявився тим, що йому було зараз треба. Просили патрулювати хоча б по три години. Та Котя збирався відстояти, точніше – відходити цілу ніч. Бажаннями збіглися з Шевелем і тепер неквапом походжали Хрещатиком.

Попри попередження, тут цієї ночі було якось незвично тихо. Наметове містечко огортав дим від десятків багать. Люди грілися біля діжок та пічок-буржуйок, які нагадували фільми про війну, а молоді, особливо закорінені містяни, узагалі бачили це чудо вперше. З повстанської сцени біля вільного мікрофона хтось монотонно читав вірші про Майдан, і читця слухало кілька десятків, переважно – люди старшого віку. Де-не-де біля наметів чулися співи – згуртувавшись, люди самі знаходили, чим і як себе забавляти.

Тут ніхто нікого не знає – але можна підійти до першого-ліпшого та поговорити, мов із другом дитинства чи давнім родичем, котрого нарешті побачив. Нічого особливого. Усе, як завжди. Спокій та безпека серед однодумців.

Хтозна.

Може, то заспокоював лапатий сніг. Кортіло, мов у дитинстві, примоститися біля вікна й стежити, як білі пластівці неквапом укривають землю, дерева й машини, демонструючи – нарешті зима помітила територію. А ще можна постояти під снігом, заплющивши очі, і ні про що не думати. Загадуючи бажання щоразу, коли на носа сідає чергова велика кошлата сніжинка.

– Даішник, як мент, Костю, – товариш констатував очевидне. – Придумає тобі те порушення, яке сам захоче. Я ось не водій – і знаю. Ти не тягнеш на наївняка, знаєш усі пастки, які готують гайці. Тільки даішнику все одно насрати на твій досвід боротьби з ними. І твою, братику, пробиту шину.

– Правда, – легко погодився Котя. – Тільки ти врахуй одну обставину. Формально, чисто формально, – він наголосив на цій фразі, навіть повторив: – З формальної точки зору, у мене є відмазка. Так, я підтримую наших, я за Майдан. Он стрічка на джипі причеплена. Але таких машин знаєш, скільки їздить зараз Києвом? Туйова хуча, щонайменше. І не кожен, погодься, не кожен, хто з символікою, – майданівський вершник. Інакше б вони гребли всіх без розбору, будь-де, на будь-якій вулиці.

– До того йде, – зауважив Шевель.

Повз них проходили дівчата-волонтерки. Одна по самі очі закуталася в широку квітчасту хустку. Інша натягнула смішну в’язану шапочку з помпоном та вухами й замоталася, наче плащем, широким синьо-жовтим прапором. Розв’язані шворочки теліпалися в різні боки, коли дівча крутило головою, шукаючи охочих попити чаю. Перехопивши в засніженій напівтемряві Котін погляд, вона ступила в їхній бік, простягнула підніс.

– Карпатські трави.

– Ага, чую, пахне, – Стогов пригостився, узяв ще один стаканчик товаришеві. – Учора, здається, у вас брали.

– Не в мене, – дівча мотнуло головою. – Я тільки в обід приїхала.

– Звідки?

– Умань. Побачила в новинах, як вчора беркутівці наших пресували – усе, кажу, досить. Повертаюся.

– Куди?

– Та сюди ж! – дівчина легенько тупнула ногою. – Коли тут наших побили на Майдані, мама з татом за мною приїхали прямо в гуртожиток. Не хотіла додому їхати, так вони сюди – забрати. Від гріха.

– Учишся?

– Київський універ, Шевченка. Біолог, третій курс.

У кумедній шапочці дівча виглядало старшокласницею.

– Забрали? Ну, від гріха…

– Мені битися з ними? Поїхала. Усе одно ніби занять не буде. Чи лікарняний напишуть, у мене мама з поліклініки. А тут таке! Я втекла! – похвалилася Шапка.

– Знову за тобою приїдуть.

– Не приїдуть! – вона вперто мотнула головою. – Як припруться, хай тут спробують знайти! Я в Профспілках заховаюся! Мене там уже всі знають! А туди без перепустки наші нікого не пустять! Так що я тепер буду на чаєві, підходьте!

Волонтерка в хустці вже йшла до інших вартових, і подружка, махнувши на прощання, подріботіла за нею. Провівши дівчину поглядом, Котя сьорбнув напій.

– Сильно солодкий для мене. Зате ще гарячий, – і відразу, без переходу, продовжив перервану розмову. – Так що кажу, поки цього нема, поки менти не гребуть усіх гамузом. Як почнуть, усіх не перегребуть. Узують народ по повній – згоден. Але вчора я тому типові товчу: командире, коротше, нічого не знаю, не при ділах! Їхав собі у справах. Побачив знайомих. Зупинився привітатися. Пробка величезна, сам, кажу, бачиш. Поки туди, поки сюди – якийсь підор із колорадською стрічкою проколов колесо. Чому мені? Не знаю! Машина не сподобалася. Колір моєї стрічки, бо в нього не такий. Зараз бач, що робиться кругом. Він махає гривою, бо все очевидно. Січеш?

– Не може бути, аби даішник таке схавав!

– Не може! Тільки ж він зжер! – Котя переможно реготнув, зробив ще один ковток, намагаючись не попекти губи. – Ще й облизнувся! Бо я реально не міг поїхати геть із пробитим колесом! У мене аварія! Чепе! Що я порушив, питаю? Мовчить. Дивиться своїми порожніми баньками тупими – і мовчить! Сопе у дві дірки! А сьогодні, бач, усім, із ким я був на Хмельницького, шлють повістки! Мене Бог милував! Бо є протокол – аварійна ситуація! Хоп!

Допивши, Котя пошукав і знайшов смітник, зіжмакав та викинув спорожнілу пластянку. Видобув із кишені куртки цигаркову пачку, витяг сигарету, уставив у рота. Юрій простягнув запальничку, натомість пригостився. Він забув куриво, а Стогов – запальничку.

– Ходили ваші? Що шиють?

– Поки нічого. Типу, знаєш, свідки.

– Чого свідки?

– Піди запитай. Але там попереджають: погано себе поводитимуть – стануть підозрюваними.

– У чому?

– Сам же говорив – для них нема різниці. Щось навішають. Позбавлять прав на півроку. Запросто. Можна відкрутитися, але не всі наші паряться. Один мені так і сказав: знаєш, брате, западло. Усе одно, що просити ката, аби не вішав. Повісить, але з відчуттям, що зламав.

– А ти?

– Бач, Юрку, завжди викручуюся, – Котя гмикнув. – Натура така. Натягнути гайця, забалакати мента, намахати податкову – національний спорт, знаєш.

– Та знаю. У мене брат по бізнесу. Не згортається, бо навчився всіх обкручувати.

Шевель затягнувся, витягнув телефон, глянув на цифри годинника. Тоді повернувся, примружився, звіряючи його з великим електронним кубом на Будинку профспілок. Гмикнув, заховав трубку назад.

– Що таке?

– Перша скоро. Я тут походив, послухав. Люди кажуть – на початку другої можлива зачистка.

– Навіть точний час знають?

– Початок другої – не точний час, – зауважив трудовик. – І ти не думай, Костю, що місцеві не налагодили розвідку.

– Та я знаю. Автомайдан від самого початку слухає ментівську хвилю. Є такі кулібіни, намайстричили програмку. У більшості на приймачах вона стоїть. Часто помагає, а до чого тут розвідка?

– У наших штабах мають вуха на тій стороні, – Юра кивнув у напрямку Банкової. – Я нікуди не входжу, ти так само. Не факт, що дезу не зливають. Тут ментівські тихарі навіть не особливо ховаються в натовпі. Бо їх же не чіпатимуть. Один удар в рило – і все, напад на працівника міліції. Є легальна підстава запустити сюди чистильників. Качелі, Костю, серйозні качелі. Ніколи нічого не прорахуєш.

– Так чому ж повірив про зачистку після першої саме сьогодні?

Вони саме проходили повз діжку з вогнем. Шевель ступив убік, кинув всередину недопалок, засунув руки в кишені.

– Я щодня вірю. І тобі раджу. Порохова бочка цей Майдан.

– У сенсі? Боїшся – рвоне?

– Підірвуть ізсередини. Свої ж, ось що страшно. Один раз розслабляться… Ми один раз дамо слабину, щось пропустимо повз вуха – і гаплик. Удруге це все, – трудовик обвів рукою задимлену й засніжену площу, – уже не зібрати.

– Зібрали ж. Удруге, – нагадав Котя. – Правда, я тоді не був, у нуль четвертому році. Там кричали за політиків. Я їх не дуже. Ніхто не подобається.

– А я – був! Он там, – Юрій повернувся, показуючи в бік мерії, – стояв наш намет. Написав заяву, відпустка за сімейними обставинами. Нічого, підмахнули, у нас у школі директорка бойова, дід був політв’язнем. І скажу тобі, зараз – не те. Тому, вважай, люди вийшли вперше. Кожен сам за себе. Можна так сказати?

– Можна, – легко погодився Котя. – У такому разі не бійся, вийдуть знову й знову. Саме тому, що кожен за себе. Спільний ворог гуртує дуже різних людей, так і знай. А взагалі, думай головою – сьогодні ніхто нікого не розганятиме. Так, дрочать. Лякають. Завертають поганку. Деза, ти правильно сказав.

Шевель зупинився, ступив півкроку вбік. Тепер дивився на Котю підозріло, ніби враз відчувши в ньому провокатора.

– Чому?

– Тому. Новини слухаєш?

– І дивлюся. До чого тут новини?

– Америкоси в Києві, – пояснив Котя. – Офіційна делегація. Як ти це собі уявляєш – ці приїхали мирити, розбиратися, домовлятися. Ті жлоби, – тепер була його черга кивати в сторону Банкової, – бояться не так дихнути, аби не зіпсувати повітря. Вони ж у нас типу не піддаються на провокації радикалів, котрі баламутять обдурених громадян! І тут раз – силова акція! Повір мені, Юрку, – зачищатимуть наступної ночі після того, як американці звідси заберуться. А оті крикуни під партійними прапорами допоможуть.

– Кому?

– Ментам, беркутам. Усім. Ударять ізсередини. Бо хтось про щось домовиться, якісь закони переграють, Росія щось собі виторгує. Думаєш, американці – просто так? Вони посередники, Юрку. Напряму ж ніхто з таким, як Янукович, не говоритиме. Себе не поважати.

Трудовик знизав плечима.

– Я так глибоко в політику не лізу.

– Я теж. Повіриш – не ходив голосувати. Забивав. Нема за кого. І все одно потрібні цифри домалюють.

– Тю! Я завжди ходив!

– І хоч раз вигравав той, за кого ти ставив хрестика?

Помовчавши трохи, Шевель видушив з себе, ніби зізнавався в чомусь паскудному:

– Один раз. Ющенко. І то…

– Бачиш! – Котя від радості навіть потер руки. – Значить, ти не віриш їм так само, як і я! І не дарма боїшся вибуху зсередини. І всі бояться. Бо розпустити народ треба ще до Нового року, зробити це слід красиво. Аби всі були якщо не задоволені, то в усякому разі – не сильно ображені. Про це зараз і домовляються. Тому зачистка, повторюся, буде, але не зараз. І не така, як учора. Ніхто не кидатиме сюди спецназ.

– А як?

– Думаєш, віче щонеділі дарма придумали? Сьогодні вівторок…

– Уже середа.

– А, ну правильно. Середа. До неділі дотягнуть му-му. Далі збереться чергове віче. І нам скажуть, хто про що домовився. Ми перемогли, усе, дякую, будемо розходитися. Отака зачистка.

Юрій пошкріб підборіддя.

– Тебе це влаштовує?

– Ні. Але іншого просто не запропонують. Інакше стояти тут доведеться до морквиного заговіння. Люди не витримають.

Шевель знову почухався.

– Чорт його знає… Я все порівнюю з минулим разом, коли відстояв сорок днів. Тоді всі домовилися… Але ж, Костю, тоді стояли, уважай, до січня. З листопада. Зараз ще мало часу пройшло. Невже так швидко домовляться?

– Повинні. Часи змінюються, Юрку. Ніхто не хоче затяжних майданів. Ще закуримо?

Не чекаючи відповіді, Котя поліз по цигарки.

Коли все довкола раптом занурилося в темряву – нічого не зрозумів.

Засніжило, хрустіли вогнища, тож здавалося – всюди світло.

А потім ніч ожила.

Вогняна зима

Подняться наверх