Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 10

Уночі мені то снилися кошмари, то раптом вигулькували якісь ідилічні малюнки, й залежно від цього я то обіймав уві сні дівчину, ім’я якої, один раз почувши, відразу забув, то відсувався від неї на край. Уранці прокинувся з головним болем. Підвівся, а гостя далі міцно спала. Сів на кухні й пив розчинну каву. Кілька разів зазирав до кімнати й дивувався такому міцному сну. Нарешті вже зазирнув, щоб уважніше роздивитися гостю, бо познайомилися ми в півмороці, а якщо ще врахувати, в якому я був стані попереднього вечора, можна було подивуватися сміливості цієї дівчини. Мені самому раптом стало страшно за неї: а якби за п’ять хвилин до нашого знайомства її відвіз до себе якийсь маніяк-садист?

Думки логічно підійшли до того, що я зробив гарний учинок і, ймовірно, врятував її від побиття чи чогось страшнішого. Але тут я пригадав, що вранці обіцяв із нею розплатитися, і при тім навіть не прислухався, яку суму я повинен буду їй віддати…

Стало якось моторошно. І я навіть зрадів її міцному сну. Однак треба було щось робити. Може, варто десь позичити гроші, щоб віддати їй. І знову – думка про те, що треба роздобути грошей, аби заплатити повії; ця думка занурила мене в бруд, і я поморщився. Було, звичайно, від чого поморщитися.

– Агов! – донісся з кімнати неголосний солодкий голос. – Агов, ти де?

Я з’явився в дверях і спитав:

– Кави?

Вона потягнулася. На обличчі, всипаному ластовинням, заграла усмішка. І зовсім дитинно вона кивнула. Підвелася, рукою підсунула подушку під спину і так улаштувалася на ліжку – напівлежачи-напівсидьма.

– Тільки в мене розчинна, – устиг я сказати, зникаючи на кухні.

Окріп швидко підігрівся, і я вчинив для неї каву.

Вона була гарна, надто гарна для повії. І надто молода. Світло-каштанове волосся, трохи понівечене «хімією», дрібними хвилями падало на плечі, татарський розріз очей, маленький гострий носик. Тонкі, але яскраві губи – я їх цілував, напевно, уночі? Не пам’ятав, і було шкода, що не пам’ятав я дотику до цих губів.

– Ти йдеш?

– Іду, – відповів я.

Присів на край ліжка. Простягнув їй чашку.

– А в тебе є шоколад? – запитала вона.

Я з жалем похитав головою.

– Ну, нічого, – вона усміхнулася.

«Як же її звуть?» – муляло питання.

– Ти вибач, – мовила вона. – Ти гарний, але я не запам’ятала, як тебе звуть…

– Толя, – сказав я і відразу скористався нагодою, щоб перепросити за такий же гріх пам’яті.

– Олена… Це по-справжньому, тобто за паспортом… А там я – Віка…

– Нумо, краще будеш Оленою…

– Гаразд, для тебе буду Оленою…

Цей ранок закінчився надвечір.

– Я маю йти… – сказала Олена і стенула плічками.

Я було пробелендів про гроші, про те, що щиро шаную борги, і що зараз у мене грошей немає…

– Забудь, – усміхнулася вона. – Олена грошей не бере. От якби ти з Вікою познайомився – довелося б 20 доларів покласти… Бувай!

Ми поцілувалися на прощання.

– Захочеш – знайдеш, – сказала вона вже зі сходової площадки, і униз зацокали її підбори.

– Ліфт працює! – гукнув я.

– Ну й нехай працює! – відгукнулась вона.

А за вікном було темно. Осінній вечір стелився журбою, проте я не журився. Мені було радісно. Я думав, що це друге народження чи другий подих. Щось друге, щось, що дає надію на майбутнє…