Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 17
Приятель небіжчика[1]
17
ОглавлениеІван, попри свою зовнішність і місце проживання, виявився пунктуальним. Рівно об одинадцятій він підійшов до мене. Сам я міг його й не впізнати: одягнений вів був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навіть його обличчя виглядало свіжим, може, через поголеність.
– Ну? – спитав він замість вітання.
Я кивнув.
І ми пішли на Брацьку.
Кав’ярня щойно відчинилась, і «кавниця» попросила почекати хвилин десять, поки нагріється кавоварка.
– Може, по сто грамів тим часом? – запропонувала вона.
– На роботі не п’ю, – відрубав Іван.
Я присів за «свій» кутовий столик. Іван пройшов у другу залу, повернувся. Сів поруч.
– Угу, – пробурчав собі під ніс.
Потім подивився на мене.
– Я незабаром повернуся, – сказав він і вийшов.
Я залишився один у кав’ярні. «Кавниця» пішла у внутрішні лабіринти. Неголосно гула, нагріваючись, кавоварка.
Двері на вулицю були зачинені. У цій тиші й сам я намагався тихіше дихати.
Раптом розчинилися двері; я втиснувся в стіну – і до кав’ярні зазирнув пикатий чолов’яга у брудній бежевій куртці та з в’язаною чорною шапчиною на голові.
– Валю! – гукнув він.
«Кавниця» випливла з підсобки.
– Тобі горілку завозити сьогодні?
– Ні, ще є. Привези ящик «Амаретто».
Чолов’яга кивнув і вийшов.
«Кавниця» перевірила кавоварку.
– Тобі подвійну? – запитала мене.
– Так.
– А приятелеві твоєму?
Я стенув плечима.
– Прийде, тоді вже…
Я взяв із стійки свою каву.
Тиша дратувала. Я почувався напружено, і ця напруга сковувала мої м’язи, мої руки, моє обличчя, немов наставало обмороження.
Над чашкою диміла пара.
Чогось тут бракувало. Не було того, що я не любив, але до чого звик, бо це щось було складником кав’ярні, як водень є необхідною складовою частиною води. Нарешті я зрозумів, що це.
– Валю! – вперше гукнув я «кавницю» на ім’я.
Дивно, що протягом стількох років вона була для мене безіменною.
– Валю! Постав музику!
– Шуфутинського? – запитала вона зовсім по-домашньому.
– А що ще є?
Вона нахилилася до магнітофона. Я почув, як вона взяла кілька касет.
– Алеґрова, – читала вона, не піднімаючись над стійкою. – Альона Апіна, Кіркоров, брати Гадюкіни…
Набір був дуже патріотичним. Я вибрав Апіну. Мені подобалося її телевізійне ластовиння.
– Тільки не дуже голосно, – попросив я.
– «Два кружальця ковбаси…» – завела співачка, й мені відлягло.
Я надпив ковток кави. Відлягло.
Знову відкрилися двері кав’ярні, але я вже не зазнав такого переляку, як уперше.
Повернувся Іван. Сів навпроти.
– Каву будеш? – запитав я.
– Ні. Ходімо!
– Зараз, доп’ю…
Іван терпляче чекав. А я не хотів допивати каву одним ковтком.
Коли ми вийшли з кав’ярні, Іван повів мене у двір сусіднього будинку. У цьому закинутому дворі лежав каркас «жигулів», за ним – смітник, а далі, за смітником, стояв виселений триповерховий будинок, що вже й не сподівався на капремонт. Самі лише зовнішні стіни, а усередині – купи балок, цеглин і перегородок, що обсипалися.
Тут Іван зупинився.
– Слухай, – сказав він. – Ми будемо тепер щовечора з п’ятої й до закриття в кав’ярні. За різними столиками. Якщо він з’явиться, ти виходиш і йдеш ніби відлити. Сюди, у це місце між смітником і будинком. Він виходить за тобою, я – за ним. Втямив?
Я кивнув.
– І ще. Відразу на місці – повний розрахунок, щоб я тебе вже не бачив. Носи бабки із собою.
Ця ідея, як, утім, і сам план, мені не подобалися, але було видно, що сперечатися з Іваном нема рації. Тепер він командував і, здавалося, знав, що треба робити, краще за мене.
– Коли почнемо? – запитав я.
– Сьогодні. Нащо зволікати? Зайвий раз на електричці трястися! О п’ятій вечора – в кав’ярні.
Я поїхав додому. Прийняв ванну і пообідав. Приліг відпочити.
Лежав і думав про вечір. Про цю ловитву «на живця». У самому виразі була відверта неповага до «живця», тобто до мене. Я був чимось дрібним, ніби хробачком, на який хотіли піймати велику рибу.
Час минав повільно.
О четвертій я вийшов із будинку. Вже сутеніло.
Моє місце в кав’ярні виявилося зайнятим. Я узяв свою звичайну подвійну половинку і сів за ближній до стійки бару столик.
Краєм ока помітив Івана. Він сидів біля входу. Перед ним на столі стояла склянка і відкрита пляшка пива.
«На роботі не п’ю», – згадав я його ранкову фразу.
Охопивши поглядом першу залу, я зрозумів, що Кості тут нема.
Після другої подвійної половинки в роті згіркло. А до закриття залишалася ще година. Було нудно сидіти й нічого не робити. Я узяв сто грамів «Кеглевича». Тепер сиділося легше. Дрібні ковтки динної горілки миттю притлумили гіркоту кави в роті. Час минав трохи швидше.
Біля сьомої «кавниця» взялася вигетькувати відвідувачів.
Ми з Іваном виявилися останніми.
– Йди у бік метро, – прошепотів мені Іван у дверях. Я пішов. Вечірня темрява огортала вулицю. Мої черевики відлунювали на асфальті, і як я не намагався, а тихіше йти не виходило.
Повернув ліворуч і пішов уздовж білого муру Могилянської академії. Попереду, за п’ятдесят метрів, починалася Контрактова площа, освітлена і ліхтарями, і пливкими вогнями автомобільних фар.
Іван наздогнав мене вже біля входу до метро.
– Завтра о п’ятій там же, – сказав він і пірнув у підземний перехід.