Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 17

Іван, попри свою зовнішність і місце проживання, виявився пунктуальним. Рівно об одинадцятій він підійшов до мене. Сам я міг його й не впізнати: одягнений вів був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навіть його обличчя виглядало свіжим, може, через поголеність.

– Ну? – спитав він замість вітання.

Я кивнув.

І ми пішли на Брацьку.

Кав’ярня щойно відчинилась, і «кавниця» попросила почекати хвилин десять, поки нагріється кавоварка.

– Може, по сто грамів тим часом? – запропонувала вона.

– На роботі не п’ю, – відрубав Іван.

Я присів за «свій» кутовий столик. Іван пройшов у другу залу, повернувся. Сів поруч.

– Угу, – пробурчав собі під ніс.

Потім подивився на мене.

– Я незабаром повернуся, – сказав він і вийшов.

Я залишився один у кав’ярні. «Кавниця» пішла у внутрішні лабіринти. Неголосно гула, нагріваючись, кавоварка.

Двері на вулицю були зачинені. У цій тиші й сам я намагався тихіше дихати.

Раптом розчинилися двері; я втиснувся в стіну – і до кав’ярні зазирнув пикатий чолов’яга у брудній бежевій куртці та з в’язаною чорною шапчиною на голові.

– Валю! – гукнув він.

«Кавниця» випливла з підсобки.

– Тобі горілку завозити сьогодні?

– Ні, ще є. Привези ящик «Амаретто».

Чолов’яга кивнув і вийшов.

«Кавниця» перевірила кавоварку.

– Тобі подвійну? – запитала мене.

– Так.

– А приятелеві твоєму?

Я стенув плечима.

– Прийде, тоді вже…

Я взяв із стійки свою каву.

Тиша дратувала. Я почувався напружено, і ця напруга сковувала мої м’язи, мої руки, моє обличчя, немов наставало обмороження.

Над чашкою диміла пара.

Чогось тут бракувало. Не було того, що я не любив, але до чого звик, бо це щось було складником кав’ярні, як водень є необхідною складовою частиною води. Нарешті я зрозумів, що це.

– Валю! – вперше гукнув я «кавницю» на ім’я.

Дивно, що протягом стількох років вона була для мене безіменною.

– Валю! Постав музику!

– Шуфутинського? – запитала вона зовсім по-домашньому.

– А що ще є?

Вона нахилилася до магнітофона. Я почув, як вона взяла кілька касет.

– Алеґрова, – читала вона, не піднімаючись над стійкою. – Альона Апіна, Кіркоров, брати Гадюкіни…

Набір був дуже патріотичним. Я вибрав Апіну. Мені подобалося її телевізійне ластовиння.

– Тільки не дуже голосно, – попросив я.

– «Два кружальця ковбаси…» – завела співачка, й мені відлягло.

Я надпив ковток кави. Відлягло.

Знову відкрилися двері кав’ярні, але я вже не зазнав такого переляку, як уперше.

Повернувся Іван. Сів навпроти.

– Каву будеш? – запитав я.

– Ні. Ходімо!

– Зараз, доп’ю…

Іван терпляче чекав. А я не хотів допивати каву одним ковтком.

Коли ми вийшли з кав’ярні, Іван повів мене у двір сусіднього будинку. У цьому закинутому дворі лежав каркас «жигулів», за ним – смітник, а далі, за смітником, стояв виселений триповерховий будинок, що вже й не сподівався на капремонт. Самі лише зовнішні стіни, а усередині – купи балок, цеглин і перегородок, що обсипалися.

Тут Іван зупинився.

– Слухай, – сказав він. – Ми будемо тепер щовечора з п’ятої й до закриття в кав’ярні. За різними столиками. Якщо він з’явиться, ти виходиш і йдеш ніби відлити. Сюди, у це місце між смітником і будинком. Він виходить за тобою, я – за ним. Втямив?

Я кивнув.

– І ще. Відразу на місці – повний розрахунок, щоб я тебе вже не бачив. Носи бабки із собою.

Ця ідея, як, утім, і сам план, мені не подобалися, але було видно, що сперечатися з Іваном нема рації. Тепер він командував і, здавалося, знав, що треба робити, краще за мене.

– Коли почнемо? – запитав я.

– Сьогодні. Нащо зволікати? Зайвий раз на електричці трястися! О п’ятій вечора – в кав’ярні.

Я поїхав додому. Прийняв ванну і пообідав. Приліг відпочити.

Лежав і думав про вечір. Про цю ловитву «на живця». У самому виразі була відверта неповага до «живця», тобто до мене. Я був чимось дрібним, ніби хробачком, на який хотіли піймати велику рибу.

Час минав повільно.

О четвертій я вийшов із будинку. Вже сутеніло.

Моє місце в кав’ярні виявилося зайнятим. Я узяв свою звичайну подвійну половинку і сів за ближній до стійки бару столик.

Краєм ока помітив Івана. Він сидів біля входу. Перед ним на столі стояла склянка і відкрита пляшка пива.

«На роботі не п’ю», – згадав я його ранкову фразу.

Охопивши поглядом першу залу, я зрозумів, що Кості тут нема.

Після другої подвійної половинки в роті згіркло. А до закриття залишалася ще година. Було нудно сидіти й нічого не робити. Я узяв сто грамів «Кеглевича». Тепер сиділося легше. Дрібні ковтки динної горілки миттю притлумили гіркоту кави в роті. Час минав трохи швидше.

Біля сьомої «кавниця» взялася вигетькувати відвідувачів.

Ми з Іваном виявилися останніми.

– Йди у бік метро, – прошепотів мені Іван у дверях. Я пішов. Вечірня темрява огортала вулицю. Мої черевики відлунювали на асфальті, і як я не намагався, а тихіше йти не виходило.

Повернув ліворуч і пішов уздовж білого муру Могилянської академії. Попереду, за п’ятдесят метрів, починалася Контрактова площа, освітлена і ліхтарями, і пливкими вогнями автомобільних фар.

Іван наздогнав мене вже біля входу до метро.

– Завтра о п’ятій там же, – сказав він і пірнув у підземний перехід.