Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 12

Знайомство з шефом Дмитра відбулося наступного дня. Уранці він подзвонив мені, а вже о третій годині ми сиділи в мене на кухні. Власне, на моїй кухні він мене пригощав привезеною з собою горілкою й закусками. Було йому років сорок – високий, гладенько поголений, типовий державний службовець. Просивінь у короткому чорному волоссі. Вусики, акуратно підстрижені по лінії верхньої губи. Звали його Сергій.

– Вона шелихвістка, – розповідав він і помалу цідив горілку, немов не тутешній. – Допекла до живого – гірше не буває. Я знаю, з ким вона спить, але не хочу з ним зв’язуватися. Мені тут важливіше моральне питання – я ще маю плани на майбутнє, треба підтримувати репутацію, розумієш? Від тебе, може, нічого не буде потрібно, але як треба – встанеш, скажеш пару слів. Головне – запам’ятай: у неї на лівій груді під пипкою велика родима пляма, на паністарі теж. Це деякі деталі, про які можуть знати лише найближчі друзі, – він осміхнувся.

Я слухав мовчки. Кортіло заробити грошей, і дуже не хотілося вляпатися в якусь історію. Хоча я тямив, що грубі гроші без ризику не заробиш, тут очевидного ризику не було. Могло тільки виникнути кілька неприємних моментів. Але моменти – вони на те й моменти, щоб швидко забутися й поринути в минуле.

– Ну, і найголовніше, – Сергій потер долоні, немов у мене було зимно. – Гонорар – тисяча баксів. Вирішуй зараз – справа для мене пильна.

Я ковтнув слину. Моє замовне убивство коштувало удвічі менше.

– Навіть якщо не доведеться виступати – гроші твої, – додав Сергій.

Я кивнув.

– Якщо згоден, тоді збирайся.

– Куди? – здивувався я.

– Поїдемо – я покажу, де ти з нею «спав». Розповім, коли це було. Потім привезу тебе назад.

Ми поїхали на його «опелі» на Печерськ. Він мені показав своє помешкання – там було де розгулятися.

– Це спальня, – він розчахнув двостулкові двері з вітражним склом. – Осьде ти м’яв мою дружину. Коїлося це в серпні – я їздив у Штати. Запам’ятовуй. Оно на стіні її портрет… Так, її звуть Аліна. Не забудь!

Над ліжком у гарній рамці висіла кольорова фотографія симпатичної, але дуже нафарбованої білявки.

– Оце й по всьому, мабуть, – сказав він і зітхнув. – Суд наступного понеділка, о десятій ранку. По тебе приїде мій приятель. Сиди вдома й чекай.

Потім він відвіз мене додому, і я довго сидів на кухні. За вікном було темно, можна було б уже і спати лягти, але почував я себе занадто бадьоро й збуджено. Тому вечір тривав довго, може – до другої чи третьої ночі.