Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 3

Осінь забарилася. Або природі забракло грошей на червоні й жовті фарби: ніби вона копіювала прикрий фінансовий стан країни. Щоправда, стало прохолодніше, і ввечері трохи дощило. Але яскравої картини зав’ядання природи не виходило. Натомість люди в’янули на очах, а сам я – на власних очах у дзеркалі. Друзі дзвонили, щоб повідомити, як їм погано. Я у відповідь мовчав, виношуючи, але ховаючи від усіх, свою дорогоцінну ідею ідеального виходу з життєвої безвиході.

Дружина почала пізніше, ніж звичайно, повертатися додому, іноді за північ. Роздягалася вона в темряві і лягала на свій край канапи під свою ковдру. Кожен її прихід будив мене і дратував. А якщо й не будив, то ще дужче дратував. Від неї не було ніякого тепла, і сама думка про жінку, що не дає тепла, мене злостила, особливо коли я думав конкретно про неї, про ту жінку, що була поруч.

Увечері в середу я сам вирішив затриматися в центрі. У мене було трохи грошей і конкретне рішення, як їм дати раду. Простіше кажучи, кортіло випити. Але не соло, а принаймні дуетом. Ідеальна свята цифра «3» ще більше потішила б мене, якби, звичайно, усі троє були близькими знайомими. Випадкових попутників до станції «випивка» я не любив. На сьому я приїхав на Контрактову площу, де в одній комерційній крамничці бачив пару разів через скло свого колишнього однокласника Дмитра Самородина. Не бачилися ми з ним зі школи, та й тоді, коли я бачив його через вітрину крамнички, мене він не бачив, обслуговуючи чергових покупців. Тому здавалося мені, що він зрадіє раптовій зустрічі, тим більше, що в школі ми ладнали, і ніщо так не єднає людей, як спільне минуле, – чи то школа, чи в’язниця.

Мої міркування підтвердилися. Щойно я зайшов до крамнички, як замислений покупець, він мене впізнав і гукнув. Водночас, обслуговуючи покупців реальних, він загадував мені силу питань про наших колишніх однокласників, цікавлячись, кого й коли я бачив востаннє, і хто що робить. Потішити його я особливо не міг. За всі роки я мав лишень п’ять-шість випадкових «транспортних» зустрічей із друзями дитинства, про що я йому й розповів.

– Ти почекай півгодинки, – попросив він. – Шеф заїде по виторг, і тоді я закриюся, й зможемо тут посидіти…

Я з радістю кивнув. Але чекати в крамничці не хотілося, і я вийшов прогулятися Подолом.

Яскраві вогні, неонові лінії й літери безглуздих назв кав’ярень і ресторацій розганяли вечірню темінь. Вийшовши зі світла зустрічних реклам і вогнів, я сів на лаві біля пам’ятника першому українському буддистові Григорію Сковороді. На сусідніх лавах, користуючись неосвітленістю пам’ятника, цілувалися щасливі силуети. Лише я ні з ким не цілувався біля пам’ятника і через це відчув свою ущербність. Чим я гірший? Я ще молодий, симпатичний, не товстий. Мене ще можна вважати привабливим. Звичайно, винний я. Жодна жінка не підійде до мене перша з питанням: «Дозволите вас поцілувати?» Що зі мною? Адже ще років п’ять тому я сам полюбляв ошелешити жінок подібними питаннями. А тепер?

Коли я повернувся до крамнички, покупців уже не було. – Гаразд, – сказав Дмитро. – Виторг забрали. Можемо закриватися.

Він запнув вікна-вітрини. Закрив важкі металеві двері, і нас немов відгородило в цьому магазинчику від навколишнього світу, ми ніби опинилися в кабіні космічного корабля, лишень – висновуючи за пляшками на поличках, консервними бляшанками тощо – це був принаймні західноєвропейський корабель.

Дмитро посадив мене за пластмасовий білий столик, а сам відійшов до поличок.

– Що п’ємо? – запитав він.

– «Навколо все народнеє, навколо все моє», – спало мені на думку.

– Ну-бо, не соромся! – підбадьорював мене Дмитро, стоячи біля шереги пляшок. – Я пригощаю. Мені тут дають дві пляшки на день як премію, а якщо більше, то плачу зі знижкою…

– Тоді віскі, – сказав я.

Віскі ми пили, як інші п’ють горілку: маленькими кришталевими чарочками й нахильці. Чарочки для цього тимчасово зняли з продажу.

– Женьку Довгого я востаннє бачив років три тому, – казав Дмитро. – Він працював м’ясником у гастрономі біля Оперового. А Чемерис виїхав до Волгограду. Він останнім часом страшенно полисів…

– А я Галю Колесниченко якось зустрів… – поділився я. – Тут-таки, на Подолі…

Допивши віскі, вирішили скуштувати джин.

– Його взагалі з тоніком п’ють, – казав, відкриваючи пляшку, Дмитро. – Але тонік сьогодні весь розкупили. Він і так нівроку смачний. Пам’ятаєш Мельничука з Б-класу?

– Пам’ятаю.

– Його два роки тому на горло засудили, але потім на п’ятнадцять років замінили.

– За віщо? – поцікавився я.

– Злодюга. З якогось човника зідрав п’ять тисяч баксів і на острах метнув йому вдень у вікно гранату, а там теща з малим була. Два трупи…

– Та-ак, – протягнув я. – Гидота.

Розмова перейшла на співзвучні нинішньому часу карні історії й жахи. Ми відкрили кіпрські маслини й бляшанку камчатських крабів. Під таку бесіду чудово пилося й закусювалося. Кругловидий Дмитро розпашів, очі палали. Гадаю, що і я виглядав не тверезіше. Якось непомітно стали на мову про прибутки – слово «зарплатня» вже вийшло з ужитку. Дмитро напікав триста баксів плюс преміальний товар, який зазвичай випивав і з’їдав у дружньому колі. Я, на жаль, матеріальними досягненнями похвалитися не міг.

– Мій шеф тисяч п’ять-шість на місяць має, у нього ще п’ять пунктів на Подолі й один обмінний кіоск, – розповідав Дмитро. – Але я йому не заздрю…

– Слухай, а ти не знаєш, скільки кілер може напекти? – запитав я.

– А ти хіба «Вісті» не читаєш? Залежно від ваги об’єкта: і п’ять тисяч, і десять тисяч баксів…

– А якщо об’єкт не важливий?

– А кому треба прибирати такий об’єкт?

Я стенув плечима.

– Чоловік міг би захотіти прибрати коханця своєї дружини… – припустив я.

Дмитро помовчав хвильку, потім теж стенув плечима.

– Це дріб’язок, – сказав він. – Коханці ходять без охорони… Має бути дешево. Може, баксів п’ятсот… Але серйозний профі за такий дріб’язок не візьметься… Принаймні ті, кого я знаю…

Я важко зітхнув і налив собі й Дмитрові джину. В пляшці залишалося ще на пару чарочок. Алкоголь уже плинув упереміш із кров’ю по венах і артеріях, але в голові було ясно, як удень.

– У твоєї хіба коханець є? – запитав раптом Дмитро. Я кивнув, радше автоматично, ніж на знак згоди з припущенням Дмитра. Але, загалом, сумніватися в наявності коханця в моєї дружини було б нерозумно.

– Звичайно, є, – підтвердив я свій кивок словами.

– У мене є один хлопець… Власне, профі… – Дмитро заговорив тихіше, і я збагнув, про що він каже. – Якщо хочеш, я з ним пораджуся… Він порядний, від близьких навіть авансу не бере… У тебе є копійчина?

Я знову зітхнув.

– Зараз кепсько з грошима…

– Я тобі можу позичити: справа серйозна… Питання сімейного життя… Тож поговорити з ним?

– Так, – поквапом видихнув я. І на підтвердження своєї рішучості ще раз кивнув.