Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 15

Біля полудня мене збудив телефонний дзвоник.

– Це Костя, – сказав мені молодий голос. – Усе буде гаразд. Я його знайшов.

Я кивнув. Насилу починав розуміти зміст слів крізь туман учорашнього пияцтва, що густо висів у голові.

Уже звучали в рурці короткі гудки, коли я збагнув, що Костя знайшов мене, адже гра, як виявилося, не скінчилася, і навіть коли я не думав про неї, вона тривала.

Після двох чашок кави й холодної ванни я відчув себе краще. Власне, я вже міг спокійно думати про те, що діється. Думав я на кухні. Кілька разів визирав у вікно і розглядав із висоти помешкання фігурки перехожих, вишукуючи серед них молодика в чорній шкуратянці. Але люди внизу йшли в своїх справах, і ніхто не викликав у мене підозри.

Навряд чи, я думав, він з’явиться при денному світлі. І, далебі, не вбиватиме мене на очах юрби. Швидше за все, це буде вечір або ніч; тож удень можна почуватися в безпеці.

Мені вже не хотілося вмирати. Життя тривало, в ньому з’явився маленький і нікому, крім мене, не видимий зміст. З’явилася свобода вибору дій, і те, що я вибрав два тижні тому, мене вже не влаштовувало. Я хотів жити далі.

Заспокоївшись і трохи отямившись, я витяг з-під ванни бакси. Відрахував п’ятсот п’ятдесят для Дмитра – мій борг плюс десять відсотків. Тепер я набагато збіднів, але й на ці гроші можна було якийсь час жити, не замислюючись про майбутнє.

На вулиці знову було сонячно й прохолодно. Дорогою на автобусну зупинку я помітив, що на деревах не залишилося зеленого листя.

У Дмитровому кіоску біля прилавка стояла бабуся в довгому сірому пальті з облізлим коміром. Він їй показував китайський водяний пістолет.

Побачивши мене, Дмитро кивнув.

– В онучка день народження… – бурмотала бабуся. – А що на пенсію купиш…

– Ну, бери за двісті п’ятдесят тисяч, – сказав нетерпляче Дмитро. – П’ятдесят тисяч я тобі вже скинув!

– Спасибі, спасибі, синку.

Бабуся дістала з кишені пальта носовичок, розгорнула його і, виклавши на скло прилавка пачку десятитисячних, стала повільно їх перекладати й рахувати.

Дмитро закотив очі до стелі, потім глянув на мене.

– Двісті тридцять… – сказала бабуся і відразу похопилася. – У мене ще по тисячі є, тут, десь в іншій кишені…

– Не треба! – майже крикнув Дмитро. – Бери за двісті тридцять!

І він вручив їй водяний пістолет, як колись вручали радянський паспорт тим, хто досяг повноліття.

– Спасибі, спасибі, синку, – бурмотіла бабуся, задкуючи з кіоску.

– Ну, дістала! – зітхнув Дмитро. – Що в тебе?

Я витяг пачку доларів і простягнув йому майже так, як він простягав бабусі водяний пістолет.

– Тут п’ятсот п’ятдесят. З відсотками… – сказав я.

Дмитро знову зітхнув. Йому, видно, не сподобався мій тон.

– Слухай-но, – сказав він. – Ти ще не при тямі, чи що, після вчорашнього? Похмелитися тобі треба. Та й винен ти мені менше.

– Як менше?

Дмитро похитав головою і нормально, по-людськи посміхнувся – мені через цю посмішку відразу стало незручно, хоча я й не розумів, де я схибив.

– Дивись! – сказав Дмитро. – Чотириста п’ятдесят – це борг.

Я кивнув.

– Після цього в тебе залишається п’ятсот п’ятдесят. От із цих грошей десять відсотків, розумієш?

Я стенув плечима.

Дмитро гмукнув.

– Я завжди був проти подвійного оподаткування, – сказав він.

Потім витяг з-під прилавка почату пляшку угорської «Палинки» і дві кришталеві чарки. Розлив.

– Ти що, ображаєшся на мене? – запитав він, дивлячись мені просто в очі.

– Ні. Зі мною щось коїться останнім часом. Вибач.

– Ну, будьмо, – він підняв чарку. – Щоб усе в тебе було гаразд.

Ми випили, і я відчув, як усередині в мене щось почало упорядковуватися, приходити до ладу. Я ніколи ще так виразно не відчував внутрішні зміни, як у цей день.

– Хочеш пораду? – запитав Дмитро. – У тебе тепер є бакси. Треба їх розкручувати. Ти ж не збираєшся завтра вмирати, а щоб жити – завжди потрібні бабки. Розумієш? Є кілька варіантів. Найледачіший з них – віддавати бакси під місячні відсотки. Тільки не в усякі там трасти й фонди – ці дременуть із твоїми баксами через місяць. Є люди, я тебе познайомлю, нормальні люди. Вони беруть у тебе бакси під десять відсотків на місяць, а самі віддають лохам під заставу нерухомості під п’ятнадцять відсотків. Розумієш? Якщо лох платить відсотки, то тобі – десять, а їм – п’ять. Якщо лох не платить, то його хату чи гараж забирають і продають. І тоді тобі однаково десять, а їм двісті. Але – це їхня робота, а ти ні біса не робиш. Сидиш тільки й книжки читаєш. Га?

Я кивнув і пообіцяв подумати.

– Коли ти вже почнеш жити по-людськи? – цілком миролюбно зауважив Дмитро і налив по другій чарці.

Ще до вечора я повернувся додому. Витяг із кишені баксову «решту», отриману від Дмитра, і залишив на кухонному столі. Потім уже роздягся.

Мені тепер треба було боятися темряви. Це я вже розумів. У ситуації, котру я сам же й створив, був якийсь прикрий гумор. Через випадковість я продовжую жити, але за мною триває мною самим організоване полювання. І я не знаю, як його скасувати. Та й чи можна скасувати? Чи можна розповісти Дмитрові про все? Тоді, може, він сам доплатить Кості чи комусь, щоб довели справу до кінця, бо виходить, що я його дурив з коханцем дружини, дурив Костю, грав із ними, як із шаховими фігурами. Ні, треба знаходити інший вихід чи просто затягувати гру та в такий спосіб продовжувати день у день своє життя. Але й це мені не подобалося. Хоча тепер я дорожив кожним днем свого життя.

На вулиці вечоріло. Мені кортіло поїхати на Хрещатик, знайти Олену й привезти її додому. Але більше хотілося жити, і я просто сів у крісло біля телефону й почав чекати на її дзвінок.

Вона й справді подзвонила приблизно за півгодини. І навіть погодилася приїхати, тільки попросила зустріти її біля виходу з метро. Я пообіцяв, і лише потім, коли вже рурка лежала на апараті й до зустрічі залишалося півгодини, подумав, як легко я дав цю обіцянку. Мабуть, діяла ще інерція відчуття безпеки життя. Ще й була вона така сильна, що, навіть одягаючись, я не відчував страху перед виходом на вечірню вулицю, де мене за будь-яким деревом чи рогом міг чекати парубок у чорній шкірянці.

Але, вже йдучи до автобусної зупинки, я цей страх відчував шкірою. І вуха вловлювали найзвичайнісінькі вечірні шуми з якоюсь підкресленою підозрою до них. Якісь двісті метрів від парадного до автобусної зупинки позбавили мене енергії, й чоло зросило потом, ніби я не пройшов цю відстань, а насилу пробіг. В автобусі я відсапнув. До метро було десять хвилин їзди.

Повертаючи підруч з Оленою з автобусної зупинки додому, я почувався впевненіше. Іти вдвох було не так страшно.

Усю ніч ми кохалися з перервами на розмови в темряві. У цій темряві мені було дуже затишно, навіть коли ми обоє мовчки лежали, пригорнувшись одне до одного.

– А ти зі мною побрався б? – запитала раптом Олена з іронією в голосі.

– Ні, – відповів я. – Я б тебе краще удочерив.

– Тоді б тебе посадили, – засміялась Олена.

І її дзвінкий сміх, ледве приглушений темрявою, звучав солодко й заспокійливо.

Я довго думав уже проти ранку, коли вона дитинно скрутилася калачиком і мирно спала, – думав про причину повернення до мене самовпевненості в ті миті, коли Олена була поруч. Напевно, я сприймав її як своєрідного янгола-оборонця або суміш цього янгола з охоронцем. Її добре почуття боронило мене, створювало навколо мене якийсь захисний невидимий шар. Ніби вона була моєю біосферою. Видко, вона почувала те саме щодо мене.

– Янгол-оборонець… – прошепотів я і всміхнувся. Це сполучення мені сподобалося, воно поєднувало в собі добро і захист, добро й силу.

Я простягнув до неї руки, попри її сонні протести пригорнув до себе й обійняв. І заснув, почуваючись у повній безпеці.