Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 16

Удень, залишившись на самоті, я знову й цілком поважно замислився про свою безпеку. Щоб думки працювали конкретніше, вийшов і купив у кіоску в гастрономі свіжу газету об’яв. Знайшов розділ «Послуги». Там, серед десятків сантехніків і укладачів паркету, я знайшов дві охоронні фірми. Рука потяглася до слухавки. Я набрав перший номер.

– Алло, фірма «Топсан», – проспівав приємний жіночий голос.

– Перепрошую, – плутано почав я. – Мені може знадобитися охоронець… Що для цього треба?

– Ви можете під’їхати до нас, і ми з вами укладемо договір.

– А скільки це буде коштувати?

– У нас різні розцінки: залежно від конкретних охоронних послуг. Починаючи від п’ятдесяти доларів.

– На місяць?

– На день, – поправила мене жінка.

Я подякував їй і поклав рурку на місце. Не було рації платити п’ятдесят доларів на день за власну охорону – вистачило б днів на сім, а потім?

Я зітхнув. Сів у кріслі зручніше і просто взявся переглядати газетні об’яви. Об’яви виявилися гарним заспокійливим засобом: коли я їх читав, виникало відчуття зовсім нормального життя – хтось будував будинки й дачі, інший розводив нутрій, третій розводив рідкісні троянди і пропонував їхнє насіння поштою всім бажаючим. І навіть у розділі «Самотні серця» усі були гарні, непитущі й некурящі та шукали собі таких же. Світ вимальовувався настільки ідеальним, що праглося бути його вічним жителем.

Познайомившись з бажаннями людей купити те, чого в них немає, або продати те, що є, я раптом надибав об’яву зовсім іншого характеру, що виламувалася із загального бюрґерського контексту.

«За велику винагороду готовий виконувати доручення, пов’язані з ризиком для життя». Замість телефону була подана тільки адреса: Ірпінь, вулиця Радянська, 87.

Уже наступного ранку в стоячому брудному вагоні електрички я приїхав до Ірпеня. Швидко знайшов Радянську вулицю і пішов по ній, позираючи на номери будинків.

Хвилин за десять я зупинився перед хвірткою, на якій висів потрібний мені номер. Будинок виявися глибоко у дворі, за старим недоглянутим садком. Будинок теж був старий і недоглянутий. Обійшовши його, знайшов вхідні бляховані двері. Постукав.

За хвилину в будинку зчинивсь якийсь шум. Щось скляне впало й покотилося по дерев’яній підлозі. За дверима залунали кроки.

– Хто? – запитав хрипкий чоловічий голос.

– За об’явою.

Двері відкрилися, й з прорізу визирнуло набрякле неголене обличчя дядька років сорока з гаком. Він вдихнув свіжого вуличного повітря і якось підбадьорився.

– Заходь! – сказав. А сам повернувся й пішов у будинок.

Я зачинив за собою двері на засувку і пішов слідом за ним.

У кімнаті стояв затхлий запах. Усі поверхні були вкриті мереживами. На стінці висів парний фотопортрет старих.

– Ну? – запитав мене хазяїн, що вже вмостився за вкритий такою ж мережаною білою скатертиною стіл.

Я підійшов, простягнув йому руку. Сказав: «Толя».

– Іван, – відказав він. – Ну?

Його нукання починало мене дратувати. Але я вирішив стримуватися й відразу перейти до справи.

– Мене хочуть убити, – сказав я.

Він гмукнув.

Мені здалося, що в дурнішій ситуації, за винятком, мабуть, тільки теперішньої, я ще не бував. Я підвівся з-за столу, щоб розвернутися й піти.

– Ти чого? – здивовано прохрипів Іван. – Я ж тебе слухаю…

– Давай-но краще я тебе послухаю, – запропонував я; добре, що настрій погіршився, і в такому настрої легко бути брутальним.

– А що тобі розповісти?

– Розкажи про себе, що ти можеш робити.

– Я усе можу… Я в армії прапором був, в Афгані… Я вже вантажі супроводжував, машини з Німеччини переганяв, у порахунках бував…

Цікаво, що його хрипкий голос дуже пасував його зовнішності і навіть одягу, якого, щоправда, на ньому майже не було – лише тільняшка й динамівські спортивні штани з двома білими лампасинами.

– А ти втямив, що я сказав?

– Так, – вираз Іванового обличчя був уже поважним і діловим. – Утямив. Можу взятися.

– За скільки?

Іван пожував губи, зміряв поглядом мене, мій одяг – видно, рахував, скільки з мене можна заправити.

– Ну, якщо без підстрахування… п’ятсот зелених.

– Багато, – сказав я.

– Ну, чотириста… – прохрипів він, дивлячись мені просто в очі.

– Можу триста п’ятдесят, – запропонував я голосом украй втомленої людини.

Торгуватися я навчився на приватниках, що підвозили мене від метро до будинку.

– Гаразд, – погодився Іван. – Розповідай.

Я не втомлював його всією передісторією. Навпаки, сказав йому, що то давні порахунки, які вирішив зі мною звести один колишній партнер по справах. Описав його зі слів барменші.

– То що, він у кав’ярні на тебе чекав, виходить? – задумливо закивав Іван. – Авжеж. Добре. Аванс буде?

Я заперечно крутнув головою.

Це його не вельми засмутило.

Він сидів, погладжував рукою свою неголену праву щоку і думав.

Хвилин за п’ять його худе обличчя ще дужче витяглося, він задумливо зсунув брови, подивився на стелю. Поліз рукою під тільник, почухав ліву ключицю.

– Усе ясно, – прохрипів він.

– Що? – запитав його я.

– На живця треба.

– На якого?

– Ну, ти йому потрібний? Виходить, на тебе його й брати треба…

Логіка в його словах була, але зміст мені не подобався.

– Розумієш, якщо він десь сидить і причаївся, то на мене він не вийде; я для нього – аніщо. А на тебе він вийде. Ти йому потрібний.

– А якщо він устигне?

– Це моя турбота, – урвав мене Іван. – План готовий. Завтра покажеш цю кав’ярню, й на місці усе вирішимо.

Ми домовилися зустрітися на Подолі об одинадцятій ранку й на цьому розсталися.