Читать книгу Приятель небіжчика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 11

Біля сьомої вечора задзвонив телефон.

Дзвонив колишній однокласник Дмитро.

– Ти знаєш, там щось зірвалося вчора… До мене Костя заходив. Він просив вибачитися… У тебе є зараз час?

– Це єдине, що в мене є, – посміхнувся я в слухавку.

– Під’їжджай, хильнем по сто грамів.

Я охоче погодився.

У Дмитра ми засиділися до глупої ночі. У запнутому кіоску було тепло і затишно – працював потужний обігрівач, і з’являлось таке відчуття, ніби ми сидимо біля каміна.

Випивши для розминки пляшку червоного угорського, ми взялися за цитринову горілку «Микола». Вона чудово пішла під печінку тріски, і я подумав, що для відчуття повноти життя треба дійсно працювати в комерційному кіоску чи принаймні бути найближчим родичем продавця. Щоправда, мені вистачило бути колишнім однокласником, але – це талан. Багато хто не визнає своїх колишніх однокласників.

– Розумієш, – Дмитро повернувся до серйозної розмови, як трошки розігрілися цитринівкою. – У нього начебто годинник звихнувся. Тому він потрапив туди тільки на закриття… Узагалі він хлопець точний. Отож ти не смикайся, він далі вже сам усе зробить, – це, як кажуть, гонорово. У них із цим суворо. Годі, я сказав, і забули! Життя – лепська штука. У ньому всього багато. Я вчора з одним дівчиськом познайомився! – і Дмитро покрутив головою, мабуть, слів забракло. – Вона перукаркою працює. Іноді от так познайомишся – і одружуватися хочеться. Може, й одружусь колись. Треба спочатку квартиру прикупити…

– У мене вже є квартира, – втрутився я. – Дружина пішла.

– Повернеться! – хотів заспокоїти мене Дмитро.

– Краще не треба.

– Вона ж не виписалася?

– Ні.

– Отже, це ще не твоя квартира. Розумієш, коли в мене буде квартира, й у ній ніхто, крім мене, не буде прописаний – тоді я хазяїн.

З цим я погодився.

На прощання він подарував мені пляшку «Кеглевича». Ми зачинили кіоск і разом пішли до метро.

– Знаєш, – казав він дорогою. – Тут справа є невеличка – можна грошенят заробити. Хочеш?

– Кримінал? – запитав я.

– Ні, не зовсім. Хоча зараз усе – кримінал.

– Ну?

– Мій шеф розлучається, йому потрібен свідок.

– Свідок чого?

Дмитро почухав за вухом.

– Ну, як тобі це… загалом, ти ніби спав із його дружиною, розумієш? Треба бути в суді під час слухання, і якщо запитають – підтвердити. Мовляв, сам чоловік тебе запопав із нею, чи щось такого…

– Це ж неправдиве свідчення.

– Адже це не карна справа, а цивільна. Та й як хто доведе, що ти з нею не спав? Вона може відбріхуватися, але й вона не доведе… А заплатять тобі так, що рік зможеш по шинках ходити і не працювати. Га?

Я замислився. Пропозиція була не вельми приваблива, але, з іншого боку, грошей у мене не передбачалося, а тут начебто не жмикрути. Звісно, свідчити в такій справі, та ще брати на себе чиюсь дружину… Дідько його знає…

– Якщо хочеш, я тобі влаштую зустріч із шефом, і він тобі сам усе пояснить. Тоді й вирішиш.

– Гаразд, – я зрадів можливості відкласти рішенець. Та й те правда: Дмитрів шеф має краще знати, що йому потрібно.

– Я дам йому твій телефон, – сказав Дмитро.

Ми попрощалися.